Три мушкетери
Шрифт:
— Мілорде, я приймаю ваш подарунок, — відповів Д'Артаньян. — І дай Боже, щоб ми зуміли якнайкраще скористатися з нього.
— А тепер — вашу руку, юначе. Можливо, ми скоро зустрінемось на полі бою; а тим часом, сподіваюся, ми прощаємось з вами, як добрі друзі.
— Так, мілорде, але з надією зустрітися незабаром, як вороги.
— Не турбуйтеся, я вам це обіцяю.
— Вірю вашому слову, мілорде.
Д'Артаньян вклонився герцогові й швидко вийшов.
Проти Тауера [111] він розшукав потрібний йому корабель, передав
111
Тауер — замок у Лондоні, збудований у 1078 році. До XVII століття був однією з резиденцій англійських королів, а в XVII–XVIII століттях — головною політичною в'язницею королівства.
П'ятдесят суден, готових до відплиття, стояли в порту, чекаючи дозволу знятися з якоря.
Коли Д'Артаньян пропливав повз одне з них, йому здалося, що він помітив ту саму незнайому красуню з Менга, яку невідомий дворянин називав «міледі» і яка так вразила юнака. Але сила течії й попутний вітер швидко пронесли бриг далі, і кораблі, що стояли на якорі, за хвилину зникли з очей.
О дев'ятій годині ранку Д'Артаньян був уже в Сен-Валері.
Він одразу подався шукати корчму і знайшов її по вигуках, що долинали звідти. Там на повен голос говорили про війну між Англією та Францією як про справу вирішену й неминучу, і матроси бенкетували на одчай душі.
Д'Артаньян пробрався крізь натовп, підійшов до хазяїна й мовив: «Forward». Той, не гаючись і хвилини, знаком запросив гвардійця за собою, вийшов через внутрішні двері на подвір'я й провів юнака до стайні, де стояв осідланий кінь. Потім спитав, чи не треба Д'Артаньянові ще чого-небудь.
— Мені треба знати, якою дорогою їхати далі, — відповів Д'Артаньян.
— Рушайте на Бланжі, з Бланжі — до Невшателя. В Невшателі зайдіть до корчми «Золотий Серп», скажіть хазяїнові пароль, і ви матимете верхового коня.
— Що я вам винен?
— За все заплачено, і заплачено щедро. Рушайте в дорогу, і хай боронить вас Бог.
— Амінь! — відповів юнак, пускаючи коня чвалом. За чотири години він був у Невшателі.
Д'Артаньян ретельно виконав усі вказівки. В Невшателі, як і в Сен-Валері, на нього чекав осідланий кінь; юнак хотів перекласти пістолети зі старого сідла в нове, але побачив, що й тут у кобури вкладені такі ж самі.
— Ваша адреса в Парижі?
— Особняк гвардійців, рота Дезессара.
— Ясно, — відповів хазяїн.
— Якою дорогою мені їхати? — спитав і собі Д'Артаньян.
— Руанською, але вам треба буде об'їхати місто ліворуч. Ви зупинитесь у невеличкому селі Екуї, там лише одна корчма — «Щит Франції». Не судіть про неї з її вигляду; в стайні стоятиме кінь, не гірший від цього.
— Пароль той самий?
— Той самий.
— Прощавайте, хазяїне! — Щасливої дороги, пане гвардійцю! Чи не потрібно вам іще що-небудь?
Д'Артаньян заперечливо похитав головою й щодуху помчав уперед.
В Екуї повторилося те саме: запобігливий корчмар, чудовий кінь; як і на попередніх зупинках, Д'Артаньян залишив свою адресу й поскакав далі до Понтуаза. В Понтуазі він востаннє поміняв коня й о дев'ятій годині вечора влетів
За дванадцять годин він проскакав шістдесят миль.
Пан де Тревіль зустрів Д'Артаньяна так, наче розлучився з ним уранці; потиснувши йому руку хіба що трохи міцніше, ніж звичайно, він сказав, що рота пана Дезессара несе варту в Дуврі і що він може піти на свій пост.
XXII. Мерлезонський балет
Другого дня в Парижі тільки й говорили, що про бал, який міські старшини давали на честь короля та королеви і на якому їх величності мали танцювати славнозвісний Мерлезонський балет — найулюбленіший балет короля.
В ратуші вже цілий тиждень готувалися до цього врочистого вечора. Теслярі збили підмостки, де мали сидіти запрошені дами; бакалійники постачили двісті свічок білого воску, що було нечуваною розкішшю за тих часів; нарешті, на свято запросили двадцятьох скрипалів, призначивши їм подвійну плату, бо, як зазначалося в звіті, вони повинні були грати всю ніч.
О десятій годині ранку пан де Ля Кост, лейтенант королівської гвардії, з двома поліцейськими офіцерами та загоном стрільців прибув до секретаря ратуші Клемана й зажадав у нього ключі від усіх воріт та службових приміщень. Ключі було передано йому негайно — на кожному була позначка, за допомогою якої їх можна було відрізнити один від одного, — і з цієї хвилини на пана де Ля Коста покладалася охорона всіх воріт і підходів до ратуші.
Об одинадцятій годині з'явився капітан гвардії Дюальє з п'ятдесятьма стрільцями, яких розставили в ратуші — кожного біля призначених йому дверей.
О третій годині пополудні прибули дві гвардійські роти — французька й швейцарська. Рота французьких гвардійців складалася наполовину із солдатів пана Дюальє, наполовину із солдатів пана Дезессара.
О шостій годині почали з'їжджатися запрошені. Їх проводили до великої зали й показували призначені для них місця на підмостках.
О дев'ятій годині прибула дружина конетабля [112] . А що після королеви це була найповажніша особа на святі, то міські старшини зустріли її й провели до ложі навпроти тієї, в якій мала сидіти королева.
112
Конетабль — найвище військове звання у Франції з XII століття до 1627 року.
О десятій годині в маленькій залі з боку церкви Сен-Жан біля буфету зі столовим сріблом, що його охороняли чотири стрільці, для короля накрили легку вечерю.
Опівночі пролунали гучні вигуки й голосні привітання: по вулицях, які вели від Лувру до ратуші й були яскраво освітлені кольоровими ліхтарями, їхав король.
Тієї ж миті одягнені в суконні мантії старшини, оточені шістьма сержантами зі смолоскипами в руках, поспішили назустріч королю, і старшина купецького стану просто на сходах виголосив привітання, на що його величність відповів вибаченням за спізнення, складаючи провину на пана кардинала, який затримав його до одинадцятої години ночі розмовами про державні справи.