Три мушкетери
Шрифт:
— Тоді — в дорогу! — вигукнув капітан.
— В дорогу! — повторив Д'Артаньян.
Разом із Планше вони сіли в шлюпку; за п'ять хвилин обоє зійшли на шхуну.
Це було саме вчасно. Не встигли вони відплисти й на півмилі, як на березі спалахнув вогонь і гуркнув постріл.
То був постріл з гармати, який сповіщав про закриття порту.
Тепер можна було перев'язати рану; на щастя, як і казав Д'Артаньян, вона була досить легка: вістря шпаги ковзнуло вздовж ребра, сорочка одразу ж присохла до рани, і крові витекло небагато.
Д'Артаньян знемагав од утоми; йому прослали на палубі матрац, він упав на нього й заснув.
На
О десятій годині кинули якір у Дуврі.
О пів на одинадцяту Д'Артаньян ступив на англійську землю й вигукнув:
— Нарешті я тут!
Але це ще було не все: він мав дістатися до Лондона.
В Англії пошта працювала добре. Д'Артаньян і Планше сіли на коней, поштар поїхав попереду; через чотири години вони побачили ворота столиці.
Д'Артаньян зовсім не знав Лондона, не знав жодного англійського слова; але він написав ім'я герцога Бекінгема на папірці, і йому відразу ж показали, куди треба їхати.
Герцог разом з королем був у Віндзорі [108] на полюванні.
Д'Артаньян викликав довіреного камердинера герцога, який супроводив свого господаря в усіх його подорожах і тому чудово розмовляв французькою мовою; молодий гасконець пояснив, що прибув з Парижа у надзвичайно важливій справі і що йому треба негайно зустрітися з герцогом.
108
Віндзор — замок, побудований у XIII столітті за ЗО кілометрів на захід од Лондона; літня резиденція англійських королів.
Впевненість, з якою говорив Д'Артаньян, переконала Патріка — так звали цього міністра при міністрові. Він звелів осідлати двох коней і взявся сам супроводити молодого гвардійця. Що ж до Планше, то його, задерев'янілого, ледве зняли з коня: бідолаха був ледь живий від утоми. Ну, а Д'Артаньяна, певно, викували з заліза.
Приїхавши до замку, вони спитали, де герцог. Король і Бекінгем були на соколиному полюванні десь у болотах за дві чи три милі від них.
Через двадцять хвилин Д'Артаньян і його супутник дісталися до вказаного місця. Незабаром Патрік почув голос герцога, який кликав свого сокола.
— Про кого накажете доповісти мілордові герцогу? — спитав Патрік.
— Про юнака, що якось увечері затіяв з ним сварку на Новому мості навпроти Самаритянки.
— Дивна рекомендація.
— Ви побачите: вона варта будь-якої іншої.
Патрік пустив коня чвалом, наздогнав герцога й доповів, що на нього чекає гонець, повторивши наведені нами слова.
Бекінгем ураз пригадав Д'Артаньяна і, зрозумівши, що у Франції, певно, сталося щось важливе, квапливо спитав, де юнак, який привіз новини; впізнавши здалеку гвардійську форму, він підострожив коня й галопом підскакав до Д'Артаньяна. Патрік шанобливо зупинився збоку.
— Чи не сталося якоїсь біди з королевою? — спитав Бекінгем таким голосом, який беззастережно свідчив про силу його турботи й кохання до Анни Австрійської.
— Мабуть, ні; і все-таки мені здається, що королеві загрожує велика небезпека, від якої врятувати її може тільки ваша світлість.
— Я? — вигукнув Бекінгем. — Невже я матиму щастя бодай чимось прислужитися їй? Кажіть! Кажіть!
— Візьміть цей лист, — мовив Д'Артаньян.
— Лист! Від кого він?
—
— Від її величності! — прошепотів Бекінгем, збліднувши так, що Д'Артаньян перелякався, аби він не знепритомнів.
Герцог розпечатав конверт.
— Що це? — спитав він, показуючи Д'Артаньянові проколоту наскрізь сторінку листа.
— А я цього й не помітив, — відповів Д'Артаньян. — Мабуть, шпага графа де Варда, ввійшовши мені в груди, пробила й цю дірку.
— Ви поранені? — спитав Бекінгем, розгортаючи листа.
— О, дурниці! — сказав Д'Артаньян. — Подряпина.
— Боже мій! Що я прочитав! — скрикнув герцог. — Патріку, залишайся тут або краще розшукай короля, хоч би де він був, і перекажи, що я уклінно прошу його величність пробачити мені, але справа надзвичайної ваги змушує мене вирушити до Лондона, їдьмо, добродію, їдьмо!
І обоє щодуху помчали в столицю.
XXI. Графиня Вінтер
Поки вони їхали, герцог дізнався від Д'Артаньяна коли не про все, що сталося, то принаймні про те, що Д'Артаньянові було відомо. Пов'язавши почуте від юнака з власними спогадами, він склав собі більш-менш ясне уявлення про становище, на серйозність якого, до речі, попри всю свою лаконічність, вказував і лист королеви. Особливо ж вразило герцога те, що кардинал, для якого було надзвичайно важливо, аби цей юнак не ступив на англійський берег, все-таки не знайшов способу затримати його в дорозі. Отож, почувши від герцога слова подиву й захоплення, Д'Артаньян розповів йому про всі перестороги й про те, як завдяки самовідданості трьох його друзів, котрих, поранених і скривавлених, він мусив залишити в дорозі, йому самому пощастило відбутись ударом шпаги, що порвав лист королеви і за який так дорого заплатив граф де Вард.
Слухаючи цю щиру й просту розповідь Д'Артаньяна, герцог час од часу здивовано позирав на нього, ніби не вірячи, що така завбачливість, така мужність і відданість могли визначити поведінку юнака, якому, либонь, не минуло ще й двадцяти років.
Коні мчали мов вітер; за кілька хвилин герцог і Д'Артаньян були вже в Лондоні. Д'Артаньян сподівався, що, в'їхавши в місто, герцог стримає коня, але той не зробив цього; Бекінгем мчав тим самим нестримним алюром, мало турбуючись, що збиває з ніг необачних перехожих, які траплялися йому на шляху. На вулицях міста сталося кілька таких випадків; проте герцог жодного разу не озирнувся, аби глянути, що скоїлося з тими, кого він збив. Д'Артаньян чув, як навздогін вершникам безперестанку лунали крики, що дуже скидалися на прокльони.
Влетівши на подвір'я палацу, Бекінгем спішився, кинув поводи коневі на спину й побіг до дверей. Д'Артаньян зробив те саме, хоч і куди більше непокоївся за долю свого коня: він цінував по заслузі цих благородних тварин. На превелику свою втіху, юнак побачив, як кілька слуг, вискочивши з кухні та стайні, підбігли до коней і відвели їх під навіс.
Герцог ішов сягнистим кроком, і Д'Артаньян ледве встигав за ним. Він проминув кілька віталень, умебльованих настільки вишукано, що найясніші вельможі Франції навряд чи могли собі таке уявити, і ввійшов до спальні — справжнісінького чуда найвибагливішого смаку і найпишніших розкошів. В алькові видніли напівсховані гобеленом двері; герцог одімкнув їх золотим ключиком, що висів на золотому ланцюжку у нього під сорочкою.