Три мушкетери

Дюма-отец Александр

— Дякую вам, добродію, ви дуже добрі.

— Ідіть до них зараз же — треба все владнати до ранку. Стривайте! Сідайте й пишіть клопотання панові Дезессару. Можливо, за вами вже стежать, тож треба, щоб ваш візит до мене, про який шпигуни кардинала, звичайно, донесуть йому, дістав природне пояснення.

Д'Артаньян написав клопотання, і пан де Тревіль пообіцяв, що не пізніше другої години ночі всі чотири свідоцтва про відпустку будуть на квартирі в кожного з чотирьох учасників подорожі.

—

Надішліть, будь ласка, моє свідоцтво до Атоса, — попросив Д'Артаньян. — Я боюся, що вдома на мене чигатиме якась прикра несподіванка.

— Гаразд. До побачення, і щасливої вам дороги!.. Стривайте! — гукнув пан де Тревіль, зупиняючи Д'Артаньяна.

Д'Артаньян обернувся.

— У вас є гроші?

Д'Артаньян ляснув себе по кишені, в якій забряжчали монети.

— Цього вистачить? — спитав пан де Тревіль.

— Триста пістолів.

— Чудово! З такими грішми можна рушати хоч на край світу; отож, до зустрічі.

Д'Артаньян вклонився панові де Тревілю, і той подав йому руку; юнак потис її із шанобливою вдячністю. З дня приїзду до Парижа молодий гасконець не міг нахвалитися паном де Тревілем — таким шляхетним, чесним і великодушним.

Спершу Д'Артаньян навідав Араміса; він не був у свого друга від того пам'ятного вечора, коли стежив за пані Бонасьє. Більше того, останнім часом юнак майже не бачився з ним; коли ж він зустрічав молодого мушкетера випадково, то щоразу помічав на його обличчі тінь глибокої журби і смутку.

Цього вечора Араміс також був похмурий і сумний; Д'Артаньян спробував був розпитати, чому він такий зажурений, та Араміс послався на коментар до вісімнадцятої глави Блаженного Августина, що його має написати латиною не пізніше наступного тижня, і сказав, що заклопотаний саме цим.

Не встигли друзі обмінятися кількома фразами, як прийшов слуга пана де Тревіля й передав Арамісові великий конверт з печатками.

— Що це? — спитав Араміс.

— Наказ про відпустку, яку ви, добродію, просили в пана де Тревіля, — відповів слуга.

— Я не просив ніякої відпустки.

— Мовчіть і беріть, — обізвався Д'Артаньян. — Ось вам, друже, півпістоля за клопоти, — мовив він до слуги. — І перекажіть панові де Тревілю, що пан Араміс щиро дякує за увагу. Можете йти.

Слуга низько вклонився і вийшов.

— Що це означає? — спитав Араміс.

— Зберіть усе, що вам знадобиться для двотижневої подорожі, і йдіть за мною.

— Але я не можу виїхати з Парижа, не дізнавшись принаймні… Араміс замовк.

— Що сталося з нею, чи не так? — докінчив його думку Д'Артаньян.

— З ким? — спитав Араміс.

— З тією жінкою, що була у вас, з хазяйкою вишиваної хусточки.

— Хто вам сказав, що в мене була жінка? — вигукнув Араміс, збліднувши.

—

Я бачив її.

— І ви знаєте, хто вона?

— Здогадуюсь.

— Ну, — сказав Араміс, — якщо ви вже стільки знаєте, то чи не відомо вам, принаймні, що сталося з цією жінкою?

— Гадаю, вона повернулась до Тура.

— До Тура? Так, це цілком імовірно; схоже на те, що ви її справді знаєте. Але як могла вона вирушити до Тура, не сказавши мені жодного слова?

— Бо вона боялася, щоб її не арештували.

— Чому ж вона не написала мені?

— Боялася вас цим скомпрометувати.

— Д'Артаньяне, ви повертаєте мене до життя! — вигукнув Араміс — Я вважав себе зневаженим, обдуреним. Я був такий щасливий знову побачити її! Я навіть мріяти не смів, що вона ризикуватиме своєю свободою через мене, бо подумайте самі, з якої іншої причини вона могла приїхати до Парижа?

— З тієї самої, з якої ми сьогодні мусимо їхати в Англію.

— Що ж це за причина? — спитав Араміс.

— Коли-небудь ви дізнаєтесь про це, Арамісе; а тим часом я насмілюся взяти приклад зі скромності «племінниці богослова».

Згадавши, яку нісенітницю він розповідав колись своїм друзям, Араміс усміхнувся.

— Ну що ж, Д'Артаньяне, коли вона й справді поїхала з Парижа і ви в цьому певні, то мене теж більше нічого тут не затримує, їдьмо! Ви сказали, що ми рушаємо…

— Передовсім до Атоса, і якщо ви йдете зі мною, то поспішіть, будь ласка, бо ми вже й так змарнували чимало часу. До речі, попередьте Базена.

— Базен іде з нами? — здивувався Араміс.

— Можливо. В усякому разі не завадить, щоб він пішов з нами до Атоса.

Араміс покликав Базена й звелів йому збиратися до Атоса.

— Ну що ж, ходімо, — сказав він, приготувавши в дорогу плащ, шпагу та всі три свої пістолети й марно шукаючи в шухлядах бодай якийсь завалящий пістоль. Переконавшись, що грошей немає, він вийшов слідом за Д'Артаньяном, розмірковуючи, як це сталося, що молодий гвардієць не тільки не гірше за нього знав, хто та жінка, яка скористалася з гостинності Араміса, а й набагато краще був обізнаний з тим, куди вона поділася згодом.

Вже на порозі Араміс поклав руку на Д'Артаньянове плече і, пильно глянувши на друга, спитав:

— Ви нікому не розповідали про неї?

— Нікому в світі.

— Атосові й Портосові також?

— Я не сказав їм жодного слова.

— Це добре.

Заспокоєний, Араміс рушив за Д'Артаньяном, і невдовзі вони прийшли до Атоса.

Друзі застали його серед кімнати, з відпусткою в одній руці й листом од пана де Тревіля в другій.

— Чи не скажете, що означають ця відпустка і цей лист? Мені тільки що їх принесли! — спитав здивований Атос.