Три мушкетери
Шрифт:
— Ще одна перешкода, — сумно прошепотіла пані Бонасьє.
— О, з цією перешкодою, — вигукнув Д'Артаньян, поміркувавши хвильку, — я впораюсь легко, можете бути певні!
— Яким чином?
— Увечері піду до пана де Тревіля й попрошу добитися для мене цієї милості в його свояка пана Дезессара.
— А тепер про інше…
— Про що? — спитав Д'Артаньян, відчувши, що пані Бонасьє не наважується закінчити думку.
— У вас, можливо, немає грошей?
— «Можливо» тут цілком зайве, — усміхнувшися, відповів Д'Артаньян.
— Тоді візьміть цей гаманець, — сказала пані Бонасьє,
— Гаманець кардинала? — зареготавши, вигукнув Д'Артаньян; адже він — читач добре це пам'ятає — розібрав у себе підлогу й чув усю розмову між чоловіком та дружиною.
— Гаманець кардинала, — відповіла пані Бонасьє. — Як бачите, він досить повний.
— Хай йому чорт! — вигукнув Д'Артаньян. — Оце здорово — врятувати королеву за допомогою грошей його високопреосвященства! — Ви розумний і приємний юнак, — сказала пані Бонасьє. — Повірте, її величність віддячить вам.
— О, я вже винагороджений! Я кохаю вас, ви дозволяєте мені говорити про це; хіба міг я сподіватись на таке щастя?
— Тихше! — раптом стурбовано мовила пані Бонасьє.
— Що таке?
— На вулиці розмовляють.
— Це голос…
— Мого чоловіка. Так, я впізнаю його. Д'Артаньян підбіг до дверей і замкнув їх на ключ.
— Він не зайде, поки я звідси не вийду, — сказав юнак. — А коли я вийду, ви йому відчините.
— Але мені теж необхідно піти звідси. Та й як я поясню йому пропажу грошей, коли залишуся тут?
— Авжеж, вам треба вибиратися звідси.
— Вибиратися? Але як? Коли ми вийдемо, він обов'язково побачить нас.
— Тоді треба піднятися до мене.
— Ах! — вигукнула пані Бонасьє. — Ви кажете про це таким тоном, що мені стає страшно.
Сльози забриніли в неї на очах. Д'Артаньян помітив ці сльози і, розчулений, зворушений, упав їй до ніг.
— У мене, — сказав він, — ви будете в безпеці, як у храмі, слово дворянина!
— Ходімте, — мовила молода жінка. — Я ввіряю вам себе, мій друже. Д'Артаньян обережно прочинив двері, і обоє нечутно, мов тіні, вислизнули на внутрішні сходи, миттю піднялися нагору й опинились у Д'Артаньяновій кімнаті.
Тут, для більшої безпеки, юнак насамперед забарикадував двері; потім вони підійшли до вікна й побачили пана Бонасьє, що розмовляв з якимось чоловіком у плащі.
Вгледівши незнайомця, Д'Артаньян схопив шпагу й кинувся до дверей.
То був незнайомець із Менга.
— Що ви хочете робити?! — вигукнула пані Бонасьє. — Ви занапастите нас обох!
— Але я поклявся вбити його! — відповів Д'Артаньян.
— Ваше життя більше не належить вам. Ім'ям королеви забороняю вам наражатися на будь-які небезпечні пригоди, крім тих, що можуть статися з вами під час подорожі.
— А від себе ви мені нічого не наказуєте?
— Від себе, — відповіла пані Бонасьє схвильовано, — від себе я можу тільки просити вас. Але послухаймо: здається, вони розмовляють про мене.
Д'Артаньян знову підійшов до вікна й нашорошив вуха. Пан Бонасьє вже відімкнув двері будинку і, пересвідчившись, що в квартирі нікого немає, повернувся до незнайомця.
— Вона пішла, — сказав Бонасьє. — Мабуть, повернулася до Дувру.
—
— Ні, — відповів Бонасьє самовдоволено, — для цього вона надто легковажна.
— А молодий гвардієць удома?
— Навряд; як бачите, віконниці в нього зачинені й крізь щілини не видно світла.
— І все-таки треба пересвідчитись.
— Яким чином?
— Постукати до нього.
— Я спитаю в його слуги.
— Йдіть.
Бонасьє зник у під'їзді, пройшов ті самі двері, в які щойно вислизнули втікачі, піднявся по сходах і постукав до Д'Артаньяна.
Ніхто не відповів. Портос, для більшого блиску, попросив «позичити» йому Планше на вечір. Що ж до Д'Артаньяна, то він, зрозуміло, не мав найменшого наміру виказувати свою присутність.
Почувши, як Бонасьє загрюкав у двері, змовники затамували подих; серця в них калатали.
— Нагорі нікого немає, — сказав Бонасьє.
— Однаково ходімте краще до вас. Там нам буде спокійніше, ніж на вулиці.
— О Боже! — прошепотіла пані Бонасьє. — Тепер ми нічого не почуємо.
— Навпаки, — відповів Д'Артаньян, — нам буде чути ще краще. Він вийняв три чи чотири паркетини, завдяки чому його кімната перетворилась на подобу діонісієвого вуха [106] , розстелив долі килимок, став на коліна і знаком запропонував пані Бонасьє схилитися над отвором.
106
Діонісій І Старший (бл. 432–367 до н. е.) — тиран міста Сіракузи на острові Сицилія з 406 по 367 рік до н. е.; будучи дуже підозріливим, тримав своїх в'язнів у приміщеннях, склепіння яких були влаштовані з таким розрахунком, аби найменший шерхіт по спеціальних ходах долинав до зробленого у формі вуха отвору в підлозі або стіні тайника, де Діонісій підслуховував їхні розмови. Ця система слухових ходів отримала назву діонісієвого вуха.
— Ви певні, що в нього нікого немає вдома? — спитав незнайомець.
— Ручуся! — відповів Бонасьє.
— І ви вважаєте, що ваша дружина…
— Повернулася до Дувру.
— Ні з ким, окрім вас, не поговоривши?
— Я цього певен.
— Це дуже важливо знати точно, ви розумієте?
— Отже, відомості, які я вам приніс, являють певну цінність…
— Дуже велику, мій любий Бонасьє, не стану цього приховувати.
— Тож кардинал буде з мене задоволений?
— Безперечно.
— Великий кардинал!
— Ви переконані, що ваша дружина в розмові з вами не називала ніяких імен?
— Здається, ні.
— Вона не згадувала ні пані де Шеврез, ні герцога Бекінгема, ні пані де Верне?
— Ні, вона сказала лише, що хоче вирядити мене до Лондона, аби зробити послугу якійсь високій особі.
— Зрадник! — прошепотіла пані Бонасьє.
— Тихше! — мовив Д'Артаньян, узявши руку пані Бонасьє, якої вона не відняла.
— І все-таки, — вів далі незнайомець у плащі, — ви вчинили дуже нерозумно, не вдавши, що пристаєте на її пропозицію, бо зараз лист був би у нас в руках; держава, якій загрожували вороги, була б урятована, а вас…