Ті, що співають у терні
Шрифт:
Ніхто з молодих хлопців не приєднався до старших у їдальні. Всі подалися до кухні начебто для того, щоб допомогти місіс Сміт, але насправді вони задивлялися на Меґі. Здогадавшись про це, отець Ральф відчув і роздратування, і полегшення. Бо саме з них має вибрати собі чоловіка Меґі, й рано чи пізно вона це неодмінно зробить. Іноку Девісу, вродливому мужчині, було двадцять дев’ять, його звали Чорний Валлієць за чорне волосся та чорні очі; Ліему О’Рурку йшов двадцять сьомий рік, це був світловолосий блакитноокий парубок, як і його двадцятип’ятилітній брат Рорі; старший за інших Коннор Кармайкл був точнісінькою копією
Ці домовини не потопали в квітах, а вази по всій каплиці були порожні. Квіти, які два дні тому пережили розпечене повітря пожежі, не встояли під натиском дощу і впали у багнюку, немов розідрані на шматки метелики. Не було жодного стебла «пляшкового йоржика», жодної ранньої троянди. І всі втомилися, дуже втомилися. Втомилися ті, хто здолав кількасот миль багнюки, щоби засвідчити повагу до Педді, втомилися ті, хто привіз загиблих на ферму, отець Ральф був такий зморений, що рухався немов уві сні, безперервно відводив очі від згорьовано зморщеного і безпорадного обличчя Фіони, від обличчя Меґі зі змішаним виразом печалі й гніву, від спільного горя спільноти братів — Боба, Джека та Г’юї…
Він не став промовляти панегірик; Мартін Кінґ стисло і зворушливо виступив від імені тих, хто зібрався, і священик негайно перейшов до заупокійної служби. Як водиться, він привіз із собою чашу для святого причастя, святі дари та столу, але належного одягу отець Ральф при собі не мав, а в домі такого не було. Старий Ангус, що був проїздом у Джилі й заскочив до будинку священика, щоб прихопити чорну траурну мантію для заупокійної служби, привіз її, загорнуту в цератовий дощовик, на сідлі. Тому священик стояв, належним чином вбраний, а дощ зі свистом барабанив по шибках та залізному даху на другому поверсі.
А потім усі вийшли на двір, під сумний дощ, і рушили через галявину, буру і підсмажену спекою, до маленького кладовища з білою загорожею. Цього разу знайшлися охочі нести прості квадратні ящики; спотикаючись і ковзаючи в багнюці, вони намагалися роздивитися дорогу попереду себе крізь дощ, що заливав очі. А дзвіночки на могилі кухаря-китайця одноманітно дзеленькали: Хі Сін, Хі Сін, Хі Сін…
Невдовзі все скінчилося. Ті, хто приїхали, щоб розділити горе, відбули додому на своїх конях, згорбившись під дощем у цератових накидках; хтось із сумом споглядав картину спустошення, хтось — дякував Богу, за те, що уникнули пожежі й смерті. Отець Ральф теж поквапливо зібрав свої нечисленні пожитки, розуміючи, що мусить поїхати до того, як відчує, що поїхати звідси вже не зможе.
Він пішов попрощатися з Фіоною. Та сиділа за своїм секретером, мовчки втупившись у свої руки.
— Фі, ви зможете це пережити? — спитав він, сідаючи так, щоб бачити її.
Вона повернулася
— Так, отче, я це переживу. Усе буде гаразд. Мені треба вести бухгалтерію, у мене лишилося п’ятеро синів. Шестеро, якщо з Френком, але, думаю, що треба без нього, еге ж? Я невимовно вдячна вам за те, що ви виявили співчуття і з’їздили до нього.
Це така втіха для мене — знати, що ваші люди приглядають за ним і трохи полегшують йому життя. О, хоча б раз із ним побачитися, один раз!
Вона схожа на маяк, подумав священик: спалахи горя трапляються щоразу, коли її розум робить повний оберт, сягаючи піку емоцій, надто сильних, щоб її стримати. Потужний спалах — і знову затишшя.
— Фі, я хочу, щоб ви про дещо замислилися.
— Так. Про що? — Спалахнувши, вона потім знову потемніла — немов маяк.
— Ви мене чуєте? — різко спитав отець Ральф, занепокоївшись ще більше.
Здавалося, вона занурилася глибоко в себе, і навіть його різкий голос до неї не пробився, але раптом маяк спалахнув знову, і її вуста розтулилися.
— Мій бідолашний Педді! Мій бідолашний Стюарт! Мій бідолашний Френк! — тужливо скрикнула вона і знову взяла себе під залізний контроль, немов рішуче налаштувавшись на те, щоб розтягувати періоди темряви доти, поки світло в її житті не згасне.
Її погляд блукав по кімнаті, наче вона не впізнала її.
— Так, отче, я вас слухаю.
— Фіоно, як бути з вашою донькою? Чи згадуєте ви коли-небудь, що у вас є донька?
Її сірі очі затримали на ньому майже співчутливий, а може, й жалісливий погляд.
— Навряд чи знайдеться жінка, яка часто згадує про свою дочку. Що таке дочка? Лише нагадування про пережитий біль, молодша копія своєї матері, котра повторить точнісінько те, що зробила її мати, і плакатиме точнісінько тими самими сльозами. Ні, отче. Я намагаюся забути, що маю доньку, і якщо я коли-небудь думаю про неї, то як про одного зі своїх синів. Бо саме синів пам’ятає мати, а не дочок.
— Ви роняєте сльози, Фіоно? Я бачив їх лише один раз.
— Ви ніколи більше їх не побачите, бо я покінчила зі слізьми назавжди. — Раптом Фіона здригнулася усім тілом. — Знаєте, що, отче? Два дні тому я виявила, як сильно кохаю Педді, але це сталося так, як і все інше у моєму житті — надто пізно. Пізно для нього, пізно для мене. Якби ви тільки знали, як мені хочеться хоч раз обійняти його! Сказати, що я його кохаю! Господи, сподіваюся, більше нікому на цій землі не доведеться пережити такий біль, як мені!
Він відвернувся від цього спустошеного обличчя, щоб дати час знову вбратися в оболонку спокою, і дати час собі, щоб зрозуміти загадку на ім’я Фіона.
— Ваш біль — це ваш біль, і більше нікому не дано його пережити.
Вона стримано всміхнулася куточком рота.
— Так. Приємно це усвідомлювати, еге ж? Може, тут і нема чому заздрити, але це мій біль, і тільки мій.
— Ви зможете мені дещо пообіцяти, Фіоно?
— Так, якщо хочете.
— Придивляйтеся за Меґі, не забувайте її. Змусьте її ходити на місцеві танці, нехай вона зустрічається з хлопцями, заохочуйте її думати про заміжжя і власний дім. Я бачив сьогодні, як молодики пасли її очима. Дайте їй можливість зустрітися з ними знов за радісніших обставин, аніж сьогоднішні.