Ті, що співають у терні

Маккалоу Колін

Анітрохи не здогадуючись про думки, які затаїла Меґі, Люк О’Ніл пустив норовливого гнідого біля стриманої кобили супутниці, й вони, розбризкуючи воду, перебралися через струмок — досі повноводний та стрімкий після недавніх дощів. Вона й справді красуня! Таке волосся! Те, що у хлопців Клірі нагадувало своїм кольором моркву, у цієї юнки було інакшим. От якби вона підняла голову, щоб він краще роздивився її обличчя! І вона підняла її, але з таким виразом в очах, що Люк спантеличено зсунув брови — ні, то не був погляд, сповнений ненависті, вона наче намагалася щось побачити і не могла, або бачила щось таке, чого воліла б не бачити. Хтозна. Та однаково, побачене

її засмутило. Люк не звик, щоб жінки зважували його на своїх вагах, та ще й визнавали невідповідним та недоречним. Цілком природно потрапивши в принадливу пастку підсвіченого сонцем золотавого волосся та ніжних очей, він згодом відчув, що його цікавість до дівчини живиться її невдоволенням та розчаруванням. А вона не зводила з нього очей; її рожевий рот трохи розкрився, а на верхній губі та лобі виступила шовковиста роса поту, бо було спекотно, рудувато-золотисті брови вигнулися здивовано й запитально.

Люк весело вишкірився, оголивши великі білі зуби отця Ральфа, однак його усмішка була інакшою.

— Знаєте, ви схожі на малу дитину, яка щось побачила вперше у житті й ось-ось почне охати й ахати.

Меґі відвернулася.

— Вибачте, я не збиралася на вас витріщатися. Ви декого мені нагадали, от і все.

— Та витріщайтеся, скільки забажається. Це таки краще, аніж дивитися на людину і її не помічати. І кого ж я вам нагадав?

— Неважливо. Дивно бачити когось знайомого і водночас зовсім не знайомого.

— А як вас звати, маленька міс Клірі?

— Меґі.

— Меґі… Цьому імені бракує поважності, воно вам не зовсім пасує. Вам більше підійшло б щось на кшталт Белінди чи Мелінди, але якщо ви не можете запропонувати мені нічого, окрім Меґі, то що ж, я згоден. А що означає Меґі — Маргарет?

— Ні, Меґан.

— О, це більш підходяще! Я зватиму вас Меґан.

— Ні, не зватимете! — відрізала вона. — Бо я терпіти його не можу!

Та Люк лише розсміявся.

— Ви надто примхлива, маленька міс Меґан. Знаєте, якщо мені захочеться звати вас, скажімо, Євстасія Софронія Августа, то саме так я вас і зватиму.

Вони доїхали до скотопригінного двору; ковзнувши з сідла, Люк гепнув по голові коня, який був зібрався куснути його, і простягнув руку, вочевидь, чекаючи, що Меґі подасть йому свою, щоб допомогти їй зійти з коня. Але вона торкнула п’ятами свою руду кобилу і поїхала далі.

— Ви з усіма скотарями-простолюдинами корчите з себе витончену неприступну панну? — гукнув він їй услід.

— Звісно, ні! — відказала Меґі, не повертаючи голови.

О, як це несправедливо! Навіть ставши на землю, він був схожий на отця Ральфа! Так само високий, широкоплечий, із вузькими стегнами та приблизно такою ж грацією, яка, втім, виявлялася інакше. Отець Ральф рухався, як танцюрист, а Люк О’Ніл, як атлет. Його волосся було так само чорне, густе та кучеряве, очі — так само блакитні, ніс — так само витончений та прямий, рот — так само гарної форми. Однак він був не більше отцем Ральфом, аніж… аніж, скажімо, евкаліпт-привид: так само високий, блідий та розкішний, або як блакитний евкаліпт — теж високий, блідий та розкішний.

Після цієї випадкової зустрічі Меґі почала дослухатися до всіх думок та пліток про Люка О’Ніла. Боб та решта хлопців начебто були задоволені його роботою і добре з ним ладнали; за словами Боба, Люк не мав ані найменшої схильності до неробства. Навіть Фіона якось увечері висловила про нього свою думку, зазначивши, що Люк О’Ніл — дуже вродливий чоловік.

— А він нікого тобі не нагадує? — начебто мимохідь спитала у неї Меґі, лежачи долілиць на

килимі з книжкою.

Фі на мить замислилася над запитанням.

— На мою думку, він і справді схожий на отця де Брикасара. Та сама фігура, той самий колір шкіри й волосся. Але ця разюча схожість — лише зовнішня; вони надто різні за характерами… Меґі, чому б тобі не читати книгу в кріслі, як вихованій панянці? Коли ти в бриджах, то це не означає, що можна забути про пристойність.

— Ну то й що? — кинула Меґі. — Можна подумати, що хтось мене бачить.

Отака виникла ситуація. Між отцем Ральфом та Люком існувала схожість, але за фасадом зовнішності чоловіки були зовсім несхожими, і це страшенно мучило Меґі, бо вона кохала одного з них, а визнавати другого привабливим не бажала. На кухні вона дізналася, що Люк став безперечним фаворитом і що він дозволяє собі таку розкіш, як виїжджати на пасовисько у білій сорочці та білих бриджах; місіс Сміт, піддавшись його невідпорному шарму, прала їх для нього й прасувала.

— Ой, Меґі, він такий гарний, та ще й ірландець! — замріяно зітхнула Мінні.

— Він австралієць, — навмисне заперечила їй Меґі.

— Так, люба панночко Меґі, можливо, він тут і народився, але з прізвищем О’Ніл — він так само ірландець, як і підсвинки твого батька Педді, упокій, Господи, його святу душу, і нехай він спочиває у мирі та співає в раю разом із янголами — нічого поганого про нього не можу сказати. З отим чорним волоссям та отими блакитними очима пан Люк не ірландець? В давнину О’Ніли були володарями Ірландії.

— А я гадала, що то були О’Коннори, — в’їдливо відказала Меґі.

Великі округлі очі Мінні хитрувато блиснули.

— Та хтозна, міс Меґі, Ірландія ж така велика!

— Та годі тобі! Вона не більша за Дрогеду! До того ж О’Ніл — це прізвище оранжистів [10] , тут ти мене не обдуриш.

— Так воно і є. Але це славне ірландське прізвище і воно існувало ще тоді, коли ніяких оранжистів в Ірландії й близько не було. Воно походить з ольстерських країв, тож логічно припустити, що серед О’Нілів і була якась жменька оранжистів, хіба ж ні? Але були також і О’Ніл Кландебойський, і О’Ніл Мор, моя люба Меґі.

10

Члени Ірландської ультрапротестантської партії.

Меґі здалася: Мінні давно втратила колишній патріотичний радикалізм і могла вимовляти слово «оранжист», не наражаючи себе на ризик серцевого нападу.

Тиждень по тому вона знову випадково зустрілася з Люком О’Нілом біля струмка. У неї виникла підозра, що він навмисне чекав на неї у засідці, але не знала, що сказати, якщо це так.

— Доброго дня, Меґан.

— Доброго дня, — відповіла вона, втупившись у точку поміж вух своєї рудої кобили.

— Наступної суботи в Брейк-і-Пулі будуть сільські танцюльки. Ви поїдете зі мною?

— Дякую, що запросили, але я не вмію танцювати. Тому мені немає сенсу їхати.

— Не встигне на горі двічі свиснути рак, як я навчу вас танцювати — це не проблема. Оскільки я запрошую не кого-небудь, а сестру багатого тваринника, то чи не зможе Боб позичити мені старий «ролс-ройс», а краще — новий?

— Я ж сказала, що не поїду, — процідила Меґі крізь стиснуті зуби.

— Ви сказали, що не вмієте танцювати, а я сказав, що навчу вас. Ви не говорили, що не поїдете зі мною, якби вміли танцювати, тому я подумав, що основна перешкода — це танці, а не я. Відмовляєтеся від власних слів?