Ті, що співають у терні
Шрифт:
На мить Стюарт зупинив на батькові чистий всевидячий погляд і побачив не зруйновану тілесну оболонку, а чоловіка, яким той був у житті. Він підняв догори гвинтівку і вистрелив, перезарядив, і знову зробив другий постріл, а потім, знову перезарядивши, — третій. Вдалині почувся один слабкий постріл у відповідь, а згодом, ще далі, — ще один ледь чутний постріл. Саме в цю мить він збагнув, що ближчий постріл мали зробити його мати й сестра. Бо вони пішли на північний захід, а він — на північ. Не чекаючи оговорених п’яти хвилин, Стюарт вклав іще один патрон у патронник гвинтівки, наставив її на південь і вистрелив. Зробивши паузу, він перезарядився
Тому, коли з-за дерев, які виднілися у північному напрямку, вигулькнув гігантський дикий кабан, Стюарт спочатку не помітив його, — він його нюхом відчув. Великий, як корова, з масивним тулубом, що тремтів і погойдувався на коротких могутніх ногах, він нагнув голову і гребонув копитами мокру горілу землю. Постріли розізлили його, йому було боляче. Рідка чорна шерсть з одного боку кабанячого тулуба обсмалилася, а шкіра була обідрана. Оце Стюарт і учув своїм нюхом — приємний аромат свинини, щойно витягнутої з духовки, з хрусткою кіркою. Здивований і виведений зі своєї навдивовижу тихої й мирної печалі, яка, здавалася, завжди була його нормальним станом, він повернув голову, і йому чомусь здалося, що, напевне, він тут бував, на оцьому чорному промоклому згарищі, яке закарбувалося десь у закутку його свідомості того дня, коли він з’явився на світ.
Нагнувшись, Стюарт намацав рукою гвинтівку і пригадав, що вона незаряджена. А кабан закляк непорушно, поблискуючи червоними, оскаженілими від болю очицями і трохи опустивши рило з великими гострими жовтими іклами, вигнутими півколом. Кінь Стюарта зачув тварюку і верескливо заіржав, кабан повернув свою масивну голову, побачив перелякану тварину і нагнувся, готуючись напасти. Поки увага вепра була зосереджена на коневі, Стюарт скористався шансом — швидко підхопив гвинтівку, клацнув, розкриваючи патронник і поліз у кишеню куртки за набоєм. А навкруги падав дощ і його невпинне й одноманітне капання заглушувало всі інші звуки. Але кабан, зачувши, як ковзнув і ляснув, закриваючись, затвор, змінив напрям своєї атаки з коня на хлопця. І майже встиг добігти; Стюарт вистрелив впритул, всадивши кулю в груди оскаженілій тварюці, але це її не зупинило. Крутнувши іклами угору і вбік, кабан вдарив його в пах. Стюарт упав, кров хлинула із рани, наче з відкрученого крана, залила одяг і бризнула на землю.
Незграбно повернувшись і відчуваючи дію кулі, кабан повернувся до Стюарта, щоб знову пустити йому кров, але раптом захитався й спотикнувся. І ця велетенська туша вагою півтори тисячі фунтів обрушилася на хлопця й вдавила його лице в чорну від гарі грязюку. На якусь мить Стюарт напружився, спробував гребти руками по обидва боки туші, несамовито, але марно намагаючись вивільнитися; ось воно те, про що він завжди знав і через що ніколи ні про що не мріяв і нічого не планував, а сидів, упиваючись світом так глибоко, що не мав часу оплакувати уготовану йому гірку долю. У голові промайнула думка: «Мамо, мамо! Я вже не можу бути поруч із тобою, мамо», і серце його вибухнуло від болю.
— Чому ж це Стю не вистрелив знову? — спитала Меґі у матері,
— Мабуть, він вирішив, що ми й так його почули, — відповіла Фіона. Але їй з голови ніяк не йшов вираз обличчя Стюарта, коли вони роз’їжджалися для пошуків, те, як він простягнув руку і стиснув її долоню, те, як він їй усміхнувся. «Ми будемо неподалік», — сказала вона йому, пришпорила коня, і той пустився незграбним галопом, ковзаючи у слизькій грязюці.
Але Джек дістався туди першим, а за ним, Боб; перетнувши решту живої невигорілої землі, вони випередили жінок і під’їхали до того місця, де розпочалася пожежа.
— Не підходь сюди, мамо, — попередив Фіону Боб, коли вона спішилася.
Джек підійшов до Меґі й узяв її за руки.
Дві пари сірих очей глянули на хлопців, не стільки ошелешені й перелякані, скільки розуміючі, немов їм вже нічого не треба було розповідати.
— Педді? — спитала Фіона чужим голосом.
— Так. І Стю.
Жоден із синів не наважився поглянути матері у вічі.
— Стю? Стю! Що ти хочеш цим сказати?! О, Господи, що це? Що сталося? Тільки не обидва, ні!
— Татко потрапив у вогняну пастку; він загинув. А Стю, напевне, наполохав вепра, і той на нього накинувся. Стюарт встрелив його, але тварюка впала на нього і задушила. Він теж загинув, мамо.
Меґі пронизливо заверещала, намагаючись вирватися з Джекових рук, а Фіона, стоячи поміж розпростертих рук Боба — вимазаних у сажу і скривавлених, — немов закам’яніла, а її очі заклякли і стали схожими на скляні кульки.
— Я цього не переживу, — нарешті сказала вона, поглянувши на Боба; по її обличчю стікав дощ, а волосся навколо шиї звисало розпатланими пасмами, немов золотисті ручаї. — Дай мені підійти до них, Бобе. Я — дружина одного з них і мати другого. Ти не можеш мене не пускати, не маєш права. Дай мені пройти до них.
Меґі вже вгамувалася і стояла в обіймах Джека, поклавши голову йому на плече. Коли Фіона, підтримувана Бобом за талію, рушила через згарище, Меґі поглянула їм услід, але піти не наважилася. З мороку дощу виринув Г’юї; Джек кивнув йому, показуючи на матір та Боба.
— Іди за ними, Г’ю, і там залишайся. Ми з Меґі їдемо на Дрогеду і повернемося з підводою. — Відпустивши Меґі, він допоміг їй вилізти на руду кобилу. — Їдьмо, Меґі, бо сутеніє. Ми не можемо залишити їх отут на всю ніч, а вони не поїдуть звідси, поки ми не повернемося.
Але проїхати по грязюці ані підводою, ані якимось іншим колісним транспортом не вдалося, тому Джек і Том причепили лист гофрованого заліза позаду двох ваговозів і вирушили — Том керував ваговозами на коні-загоничі, а попереду їхав Джек із найпотужнішою на Дрогеді лампою.
Меґі залишилася в маєтку і сиділа перед каміном у вітальні, а тим часом місіс Сміт намагалася переконати її поїсти; сльози текли по щоках економки — їй було боляче дивитися на закляклу в мовчазному потрясінні дівчину, яка намагалася не розплакатися. Зачувши звук дверного молоточка, місіс Сміт пішла відчинити, здивована тим, що хтось-таки спромігся продертися до них по грязюці зі швидкістю, з якою ширяться новини між поодинокими фермами, розкиданими одна від одної на багато миль.
На веранді стояв мокрий і брудний отець Ральф в одежі для верхової їзди і цератовому дощовику.