Ті, що співають у терні
Шрифт:
Вперше за багато років вітальня маєтку на Дрогеді знову перетворилася на каплицю: на одному боці спорудили вівтар, обтягнутий золотистою накидкою, за оздоблення якої Мері Карсон заплатила свого часу тисячу фунтів черницям-урсулинкам. Місіс Сміт прикрасила кімнату та вівтар зимовими квітами із парків Дрогеди: жовтофіолями, первоцвітами та пізніми трояндами; запахи цих пишних рожевих та жовто-коричневих натюрмортів якимось магічним чином зливалися в один спільний аромат. Отець Ральф, у альбі без мережива та чорній ризі без найменших прикрас, відправив заупокійну службу.
Як і на більшості великих ферм австралійської глушини, Дрогеда ховала своїх померлих на власній землі. Цвинтар розташовувався поза парком на зарослих вербами берегах струмка за огорожею з пофарбованого в біле кованого заліза. На цвинтарі було зелено навіть у засуху, бо він поливався водою з великих
Невдовзі всі перестали говорити про Гала і згадували його лише у минулому часі. Меґі ні з ким не ділилася своєю печаллю; її біль був позначений перебільшеним та загадковим незбагненним відчаєм, часто притаманним дітям. Але сама її юність поховала цей біль під шаром щоденних подій і применшила його значущість. Хлопці не надто побивалися за померлим, один лише Боб горював, бо був уже достатньо дорослим, щоб прив’язатися до меншого братика. Педді також горював, але ніхто не знав, чи горювала Фіона. Здавалося, вона дедалі більше відсторонювалася від чоловіка та дітей, від будь-яких почуттів взагалі. Саме через це Педді був вдячний Стю за турботливе ставлення до матері, за ту ніжність, яку він їй виказував. Один лише Педді знав, як Фіона зустріла його, коли він повернувся з Джилі без Френка. В її великих сірих очах не блиснуло ані вогника хоч якогось почуття — ні суворості, ні звинувачення, ні ненависті, ні печалі. Наче вона вже давно чекала цього удару, як чекає кулі відбракований пес, відаючи наперед свою долю і не маючи змоги уникнути її.
— Я знала, що він не повернеться, — мовила вона.
— Може, й повернеться, якщо ти швидко напишеш йому, Фіоно, — заперечив Педді.
Фіона похитала головою і, як зазвичай, без пояснень. Це на краще, що Френк вирішив будувати власне життя далеко від неї та Дрогеди. Вона надто добре знала свого сина і вірила, що одне мовлене нею слово зможе його повернути. Тому Фіона вирішила, що ніколи не промовить це слово. Ніколи. Хоч як би довго не тягнулися дні, сповнені гіркоти життєвої поразки, вона зноситиме це мовчки. Педді не був чоловіком її мрій, але не було для неї на землі чоловіка кращого за Педді. Фіона належала до людей з емоціями такими сильними, навіть нестерпними, що заважають жити, і життя дало їй гіркий урок. Майже двадцять п’ять років намагалася вона затоптати і винищити у своїй душі сильні емоції, й переконати себе, що насамкінець її впертість таки візьме гору.
Життя тривало, підкоряючись нескінченному бігу по колу, притаманному цим краям; наступного літа прийшли дощі, не мусонні, а те, що від них лишилося. Вони наповнили струмок і баки, напоїли спрагле коріння трави і перетворили на губку всюдисущу пилюку. Мало не плачучи від радощів, чоловіки зайнялися сезонними роботами, заспокоєні тим, що тепер їм не доведеться розвозити вівцям корм. Трава протрималася достатньо довго, а потім її змінить соковитіша зелень чагарників. Але так було не на всіх фермах навколо Джилі. Кількість худоби на фермі повністю залежала від її розпорядника. Для свого розміру Дрогеда мала небагато худоби, і це означало, що трави тут вдосталь.
Ягніння та наступні метушливі тижні були найважчими в календарі вівчаря. Кожне народжене ягня треба було спіймати, зав’язати йому «бубликом» хвоста, залишити
Це були найкращі у світі вовняні вівці, вирощувані у масштабах, немислимих для інших країн, до того ж із залученням мінімальної кількості робочої сили. Все тут спрямовувалося на бездоганно організоване виробництво бездоганної вовни. Доводилося займатися «чикриженням»; річ у тім, що шерсть довкола задньої частини вівці ставала смердючою від екскрементів, там заводилися мухи, вона чорніла і злипалася в так звані кізяки. Цю частину тіла вівці слід було коротко підстригати, або ж «чикрижити». То була неважка стригальська робота, але дуже неприємна, бо доводилося мати справу зі смердючими екскрементами та мухами, але оплачувалася вона за вищими розцінками. А ще було так зване купання: тисячі й тисячі овець, які безперервно мекали й стрибали, треба було зігнати докупи за допомогою псів, а потім прогнати крізь лабіринт кошар із заповненими фенілом ямами, щоб позбавити тварин від кліщів та паразитів. Завершальною процедурою було вливання ліків: величезними шприцами у горлянки тваринам заливалися протиглисні препарати.
Роботи з вівцями ніколи не скінчалися: одна закінчувалася, а друга починалася. Овець збирали в отари і сортувати, переганяли з одного вигону на інший, запліднених і незапліднених, обрізаних і обстрижених, дезінфікованих та напоєних протиглисними препаратами, інколи їх забивали і відправляли на продаж. Окрім овець, на фермі Дрогеда вирощувалося до тисячі голів великої рогатої худоби, але вівчарство було набагато вигіднішим, тому в добрі часи Дрогеда мала одну вівцю на два акри землі, що в сумі давало сто двадцять п’ять тисяч овець. Оскільки вівці на фермі Дрогеда були мериносами, їх ніколи не продавали на м’ясо; коли вівця з роками втрачала здатність давати якісну вовну і ставала цінною лише для шкіряних заводів та шкуродерень, її відправляли на продаж виробникам шкіри, ланоліну, жирів та клею.
Отак і сталося, що життя наповнило сенсом класику австралійської літератури. Для родини Клірі читання книжок стало важливішим, ніж будь-коли, бо жили вони на Дрогеді ізольовані від усього світу, і єдиною ланкою, яка забезпечувала з ним зв’язок, було магічне друковане слово. Але бібліотеки поблизу не було, як колись у Новій Зеландії, не можна було щотижня вирушати до містечка за поштою, газетами та стосом свіжих книжок, як колись у Новій Зеландії. Отець Ральф заповнив цю порожнечу, спустошивши бібліотеку в Джилленбоуні, а також свою власну та книжні полиці в монастирі. На свій превеликий подив він невдовзі виявив, що за допомогою Блуї Вільямса та його поштової вантажівки мимоволі організував цілу бібліотеку австралійської літератури. Вантажівка Вільямса безперервно розвозила книжки — потерті, засмальцьовані пальцями томики, які переміщалися сільськими дорогами від Дрогеди до Бугели, від Діббан-Діббана до Брейк-і-Пула, від Куннамутти до Іч-Візге. І їх із вдячністю хапали люди, спраглі до духовної поживи та можливості втекти від занудливої реальності. Книги, що припали до душі, завжди поверталися з великою неохотою, та отець Ральф із черницями ретельно реєстрували, які книжки і де затримувалися надовго, після чого отець Ральф замовляв у агенції новин міста Джилленбоун додаткові примірники і, й оком не зморгнувши, записував їх на рахунок Мері Карсон як подарунки, зроблені нею Товариству книголюбів при монастирі Святого Хреста.
То були дні, коли окремим щасливцям зрідка випадало натрапити в книзі на цнотливий поцілунок, коли почуття читачів не збурювалися еротичними пасажами, тому демаркаційна лінія між книжками для дорослих та дітей була досить умовною. І читачеві віку Педді було не соромно зачитуватися книжками, які обожнювали і його діти. Серед цих книжок були «Крихітка Дот і кенгуру», цикл романів «Біллабонґ» про Джима, Нору та Воллі та безсмертне творіння місіс Енні Ганн «Ми з глушини». Вночі на кухні Клірі по черзі читали уголос вірші «Банджо» Патерсона та Кларенса Джеймса Денніса, із завмиранням серця слідкували за пригодами «Чоловіка зі Сніжної ріки», сміялися над «Сентиментальним хлопцем» та його Дорін, або крадькома витирали мимовільні сльози, пролиті над «Смішливою Мері» Джона О’Хари.