Ті, що співають у терні
Шрифт:
Що ж, треба дізнаватися, у чім річ, навіть якщо правду доведеться витягувати силоміць. Останнім часом Мері Карсон стала вкрай капризною та нетерпимою: ревнувала його до кожної хвилини, проведеної в будинку старшого скотаря; і тільки безгранична терплячість розумного й хитрого чоловіка дозволяла йому стримувати і приховувати свій бунт проти її власницьких інстинктів. Навіть химерна одержимість Меґі не завжди затьмарювала притаманну йому практичність, і отець Ральф із приємністю спостерігав, як його чарівливий шарм справляє враження навіть на таку злостиву й уперту істоту, як Мері Карсон. І поки ця приспана турбота про одну-єдину людину била копитом і гризла вудила в його свідомості, священик помітив у своїй душі
Нарешті йому вдалося вислизнути з-під невсипної уваги Мері Карсон і застукати Меґі на маленькому цвинтарі в тіні блідого і якогось зовсім не войовничого ангела-месника. Вона витріщалася на сентиментально-безтурботне обличчя скульптури, і отцю Ральфу подумалося, що її обличчя паралізував страх, як витончений контраст між почуттям і нечутливістю. Але що ж робить тут він, бігаючи за дівчиною, наче метушлива квочка? І яке йому до цього діло, бо то її мати і батько мають перейматися, що сталося з їхньою донькою! Але не бачили вони нічого небезпечного, не значила вона для них так багато, як для нього. До того ж він — священик і тому має втішати самотніх або тих, хто впав у відчай. Він не міг спокійно дивитися, як вона страждає, і аж зіщулювався від усвідомлення того, наскільки прив’язався до цієї дівчинки за час знайомства. З Меґі він пов’язував чимало подій та спогадів — і йому було страшно. Любов до неї та інстинкт священика, що змушували отця Ральфа запропонувати себе в будь-якій духовній іпостасі, вступили в конфлікт із паралізуючим страхом: він боявся стати необхідним для якоїсь людини, боявся, що ця людина стане також необхідною йому.
Зачувши кроки священика по траві, Меґі різко обернулася, склала руки на колінах і сором’язливим поглядом втупилася собі під ноги. Він сів біля неї, сплів руки на колінах; складки сутани спадали вниз, граціозні, як і те струнке тіло, що крилося під нею. Що ж, немає сенсу дурня водити, подумав священик; якщо вона відразу нічого не скаже, то надалі — й поготів.
— Що з тобою сталося, Меґі?
— Нічого, отче.
— Я тобі не вірю.
— Благаю вас, отче, не треба! Я не можу вам сказати!
— Ой, Меґі, маловірна Меґі! Ти можеш казати мені все, що завгодно, розповідати про все, що є у цьому світі. Саме для цього я тут, саме тому я священик. Я обраний представник Господа на землі, я вислуховую людей від Його імені. А ще, моя маленька Меґі, не існує нічого в Його всесвіті, чого б Він та я не змогли б, змилостивившись, простити. Ти мусиш розповісти мені, що сталося, бо кому ж, як не мені, допомагати тобі? Скільки я житиму, я намагатимуся допомагати тобі, оберігати тебе. Іншими словами, я стану твоїм ангелом-хранителем, до того ж — кращим за отой шматок мармуру в тебе над головою. — Він глибоко вдихнув і нахилився до неї. — Скажи, якщо ти мене любиш!
Вона судомно зчепила руки.
— Отче, я помираю! У мене рак!
Спочатку він відчув нестримне бажання розреготатися, бо на нього шумною хвилею накотилося відчуття полегшення; але потім священик поглянув на прозору синювату шкіру, на змарнілі рученята, і смуток охопив його, йому захотілося вити і криком кричати до небес через таку волаючу несправедливість. Ні, Меґі нічого б не придумала просто так; має бути якась причина.
— А звідки ти це знаєш, мила моя?
Вона довго вагалася, а коли все ж таки наважилася, отцю Ральфу довелося нахилити голову ближче до її вуст, несвідомо пародіюючи позу священика, що вислухує сповідь; він прикрив рукою обличчя від її очей, підставив своє елегантне, немов точене, вухо і приготувався до найгіршого.
— Це триває шостий місяць, отче. У мене страшенно болить живіт, але це не схоже на розлиття жовчі,
Він мимовільно відсахнувся, чого з ним ніколи не траплялося у сповідальній кабінці, й ошелешено витріщився на пониклу від сорому голову дівчини. Скільки емоцій збурилося в його душі! Він не відразу зміг опанувати себе. Отець Ральф відчув приємне, але суперечливе полегшення: з одного боку він так розлютився на Фіону, що готовий був її вбити, а з іншого — його пронизала повага до маленької дівчини, яка так довго страждала і так добре трималася; а ще він відчув невимовну всеохоп-лювану збентеженість та розгубленість.
Річ у тім, що він теж був заручником свого часу та його звичаїв, як і Меґі. У кожному місті, де йому довелося служити, від Дубліна до Джилленбоуна, легковажні дівчата й повії навмисне приходили до сповідальної кабінки, щоби пошепки сповіщати йому свої фантазії як реальні події, переймаючись лише однією гранню його особистості — чоловічим началом і не бажаючи зізнатися самим собі, що здатність це начало розбудити за межами їхніх можливостей. Вони стиха бурмотіли про те, як чоловіки проникали в кожен їхній отвір, про сороміцькі заборонені ігри з іншими дівчатами, про хтивість та подружню зраду, а кілька дівчат із надзвичайно розвиненою уявою навіть розповідали про свої статеві стосунки зі священиками. Він незворушно вислуховував ці розповіді, відчуваючи лише огиду й презирство, бо після суворої дисципліни семінарії подібні спокуси чоловікові його покликання й типу витримати було надзвичайно просто. Але ті дівчата ніколи-ніколи не розповідали йому про оту таємничу властивість їхнього організму.
Хоч як він намагався, але не зміг стримати палючого припливу збентеження та ніяковості, що розлився по всьому його тілу; прикривши рукою скорчене гримасою обличчя і відвернувшись убік, отець Ральф де Брикасар чи не вперше в житті переживав приниження від того, що його обличчя спалахнуло сором’язливим рум’янцем.
Але він прийшов, щоб допомагати, а не червоніти. Переконавшись, що рум’янець минув, отець Ральф рвучко підвівся, підняв Меґі й посадовив її на пласке мармурове підніжжя пам’ятника — тепер їхні обличчя опинилися на одному рівні.
— Поглянь на мене, Меґі. Ні, ти поглянь на мене!
Вона підняла на нього переполохані очі — й побачила, що він усміхається. І враз її душа сповнилася радістю. Якби вона й справді помирала, то священик так не всміхався б; вона добре знала, як багато значила для нього, бо він ніколи цього не приховував.
— Меґі, ти не помираєш, і ніякого раку в тебе немає. Не мені розповідати тобі, в чім річ, та я краще розповім. Твоя мати мала розповісти тобі про це ще кілька років тому, приготувати тебе до цього, а чому вона це не зробила — поза межами мого розуміння.
Поглянувши на незбагненно-незворушного ангела вгорі, отець Ральф розсміявся своїм стриманим сміхом.
— Господи милосердний! І що ти тільки не змушуєш мене робити! — І продовжив, вже звертаючись до Меґі, яка з нетерпінням чекала його пояснень: — Колись, ставши дорослою жінкою і дізнавшись набагато більше про те, як влаштований світ, ти, можливо, згадаєш про цю розмову з ніяковістю, а може, навіть соромом. Але нічого сороміцького чи поганого в цьому немає. Розповідаючи тобі про це, я, як і в решті випадків, є інструментом у руках Нашого Господа. Це моя єдина функція на землі; іншої у мене не може бути. Ти була налякана, ти потребувала допомоги, і Бог послав тобі поміч у моїй скромній особі. Затям це, Меґі, затям добряче. Я священик Господа Бога і промовляю від його імені. З тобою, Меґі, трапилося те, що трапляється з усіма жінками. Один раз на місяць впродовж кількох днів із тебе виходитиме кров. Це починається приблизно у віці дванадцяти-тринадцяти років. До речі, тобі ж уже виповнилося тринадцять?