Ті, що співають у терні
Шрифт:
— Я її чоловік. І Господь своєю милістю дарував нам дітей, — сказав Педді спокійнішим тоном, відчайдушно намагаючись опанувати себе.
— Ні, ти не кращий за старого обісраного пса, який ганяється за кожною сучкою, щоб встромити в неї свого прутня!
— А ти не кращий за того старого обісраного пса, який доклався до твоєї появи на світ, ким би цей негідник не був! Дякувати богу, я не маю до твого народження жодного стосунку! — скрикнув Педді — і враз замовк. — О, Господи милосердний! — Раптом лють покинула його, наче порив вітру, що налетів на якусь мить,
В мить, коли ці слова злетіли з вуст Педді, отець Ральф відпустив Меґі й схопив Френка. Одну його руку він заламав хлопцю за спину, а другою рукою придушив хлопця за шию. Священик виявився надзвичайно дужим, а його хватка — надійно паралізувала. Френк запручався, намагаючись вивільнитися, але потім обм’як, його спротив ослаб, і він похитав головою — мовляв, здаюся. Меґі упала додолу навколішки і розплакалася, в безпорадній агонії кидаючи благальні погляди то на брата, то на батька. Вона не зрозуміла, що трапилося, але збагнула, що неминуче втратить одного з них.
— Та ні, саме це ти й хотів сказати, — каркнув Френк. — Я завжди це приховано відчував! Завжди! — Він спробував повернути голову до священика. — Відпустіть мене, отче. Я його й пальцем не зачеплю, тож помагай мені, Боже, щоб я цього не зробив.
— Хочеш, щоб Бог допоміг тобі?! Та Бог спопелив ваші душі, у вас обох! Якщо дитина цього не переживе, я вас обох повбиваю! — загримів священик; він тепер не на жарт розгнівався. — Ви розумієте, що мені довелося залишити її тут, а їй довелося все це вислуховувати, бо я боявся, що поки відводитиму дівчинку геть, ви тут повбиваєте один одного?! Треба було мені так і зробити, жалюгідні егоїстичні кретини!
— Все нормально, я йду, — мовив Френк дивним наче порожнім голосом. — Приєднаюся до трупи Джиммі Шармена і більше не повернуся.
— Тобі доведеться повернутися! — прошепотів Педді. — Що я матері твоїй скажу? Для неї ти значиш більше, аніж всі ми разом узяті. Вона ніколи мені цього не пробачить!
— Передай їй, що я подався до Джиммі Шармена, бо хочу вибитися в люди. І це буде правдою.
— Френку, те, що я сказав, — неправда.
Чужі чорні очі Френка спалахнули презирством, очі, які вразили священика ще тоді, коли він вперше їх побачив: а чому це у сіроокої Фіони та синьоокого Педді народився чорноокий син? Отець Ральф добре знався на законах генетики, і вважав, що навіть Фіонина сіроокість не могла витворити чорних очей.
Френк підняв свого капелюха та піджак.
— Та ні, правда! Напевне, я завжди відчував це. Я трохи пам’ятаю, як мама грала на спінеті у кімнаті, де тебе ніколи не могло бути! Я мав відчуття, що ти не завжди був там, що ти з’явився вже після мене. Що спочатку вона була моєю. — Він беззвучно розсміявся. — Подумати тільки! Всі ці роки я винуватив тебе за те, що ти морально нищив її, а виходить, що то я її нищив, я!
— Ніхто її не нищив, Френку, ніхто! — скрикнув священик, намагаючись стримати
Френк скинув із плеча руку, яка намагалася втримати його, і легкою лиховісно-вкрадливою ходою рушив до дверей. «Він — природжений боксер», — промайнула думка в мозку отця Ральфа, його кардинальському мозку.
— Частина великого й незбагненного замислу Господнього! — глузливо повторив хлопець, проходячи у двері. — Коли ви граєте роль священика, то стаєте не кращим за папугу, отче де Брикасар! Нехай краще вам Бог допомагає, бо ви єдиний тут, хто поняття не має, ким він є насправді!
Блідий як смерть Педді сидів у кріслі й отетеріло витріщався на Меґі, а та, стоячи навколішки, скрутилася клубочком біля каміна і плакала, погойдуючись туди-сюди. Він підвівся і рушив був до неї, але отець Ральф грубо його відштовхнув.
— Дайте їй спокій! Ви й так чимало накоїли. У буфеті є віскі, налийте, якщо хочете. Я вкладу дитину спати, але потім повернуся, щоб поговорити, тому нікуди не йдіть. Чуєте мене, чоловіче?
— Я залишуся тут, отче. Відведіть її спати.
Нагорі, в чарівній яблучно-зеленій спальні священик розстебнув дівчинці плаття та сорочку, а потім посадив на край ліжка, щоб зняти черевички та панчішки. Її нічна сорочка лежала на подушці — там, де її залишила Енні. Спочатку він надів їй сорочку через голову і пристойно потягнув донизу, а вже потім зняв із неї підштаники. І увесь цей час отець Ральф розмовляв із нею ні про що: про противні ґудзики, що вперто не хотіли розстібатися, про шнурки, що відмовлялися розв’язуватися, і про стрічки, що не бажали зніматися. Важко було сказати, чула вона його чи ні: її очі, з усіма нерозказаними розповідями про дитячі трагедії, про біди та болі, пережиті не за роками рано, похмуро дивилися повз його плече.
— А тепер лягай, моя люба дівчинко, і спробуй заснути. Невдовзі я знову прийду, тож не хвилюйся, чуєш? І тоді ми про все поговоримо.
— З нею все гаразд? — спитав Педді, коли священик повернувся до кімнати відпочинку.
Отець Ральф потягнувся за пляшкою віскі, що стояла на буфеті, й налив собі половину шкалика.
— Якщо чесно, то не знаю. Бачить Бог, Педді, мені хотілося б знати, що є найбільшим прокляттям ірландця — його запальна вдача чи алкоголь. Що найшло на вас і змусило ляпнути оте?
Ні, навіть не завдавайте клопоту відповідати. Ваша вдача винувата. І те, що ви сказали, є, безперечно, правдою. Я збагнув, що він не ваш тієї ж миті, коли його побачив.
— Схоже, від вас нічого не приховаєш.
— Не перебільшуйте. Втім, не треба бути аж надто спостережливим, щоб помітити, коли той чи інший член моєї парафії чимось занепокоївся або потрапив у скруту. А помітивши це, я вважаю своїм обов’язком зробити все від мене залежне, щоб допомогти.
— Вас дуже люблять у Джилі, отче.