Ті, що співають у терні

Маккалоу Колін

Я листа йому писав, навмання той лист послав, бо не знав я Достеменно, де і як його знайти; Написав-то, як зумів, в Лаклен, де його зустрів Багатенько років тому; там він стригалем робив; Тож в адресі я вказав (бо другої і не знав): «Кленсі, що з ріки Розлив». Ось приходить відповідь чудернацьким почерком, (Наче пальцем писана, вмоченим в смолу), Прислана вона була стригалем-напарником, Я цю відповідь дослівно наведу: «Нещодавно Кленсі до Квінсленду подався, Бо туди худобу перегнати має, Де ж він тепер їде і куди подівся, Знати ми не можемо, та й ніхто

не знає». Враз малюю я у своїй Збудженій фантазії Образ мого приятеля верхи на коні, Там, де шлях курний проліг Скотарів із Заходу Він жене собі худобу берегом ріки. Ось і вечір, вівці біля броду, З Куперкріка п’ють холодну воду… Вівця за вівцею поволі чвалає, А мій Кленсі їде ззаду Та й пісню співає, Тому і співає, що утіхи має, Про які панок із міста й знати не знає. Вітерець шепоче, тихо річка лине На привалі вірні друзі на нього чекають, Бачить він перед собою сонячні долини, А вночі величні зорі Кленсі привітають.

«Кленсі з Розливу» любили всі, а улюбленим поетом був «Банджо». Може, то й були нашвидкуруч зліплені й не надто талановиті вірші, але вони й не призначалися для витончених рафінованих знавців, а простим людям, написані простими людьми, і серед тогочасних австралійців було значно більше тих, хто міг процитувати напам’ять саме ці вірші, а не вірші Теннісона та Вордсворта зі стандартної шкільної програми, бо ці поети, творячи власний, якісніший різновид нашвидкуруч зліпленої халтури, надихалися Англією, а не Австралією. Для Клірі поля нарцисів та зарості лілей не означали нічого, бо жили вони у кліматі, де цих рослин не могло бути.

Клірі розуміли поетів-співців австралійської глушини краще за інших, бо ріка Розлив була неподалік, а перегін овець був мало не щоденною реальністю на МПХ. Існував офіційний Маршрут Перегону Худоби, або МПХ, який зміївся вздовж ріки Барвон незайнятими землями, що належали англійській короні, й використовувався для переміщення живої товарної худоби з одного боку східної частини континенту на другу. У давнину погоничі з їхніми вічно голодними отарами, що знищували траву, були небажаними гостями; особливо ненависними для скватерів були погоничі буйволів, бо величезні, до вісімдесяти тисяч голів, стада биків дюйм за дюймом спустошували їхні найкращі пасовиська. Але тепер, коли започаткували офіційний маршрут перегону худоби, а погоничі буйволів канули в Лету, між мандрівною та осілою публікою встановилися більш-менш доброзичливі стосунки.

Нечасті погоничі, що заїжджали випити кухоль пива та скуштувати домашньої їжі, були бажаними гостями. Інколи з ними мандрували жінки на старих пошарпаних бідарках, запряжених відбракованими зі стада кіньми та обвішаних казанками, чайниками та пляшками, які несамовито торохтіли та дзенькотіли. То були найжиттєрадісніші або навпаки найпохмуріші жінки Глушини, що мігрували від Кайнуни до Пару, від Гундівінді до Гандагая, від Кетрін до Каррі. Дивні якісь були ті жінки: ніколи не мали даху над головою і ніколи не клали м’яких матраців під свої міцні, немов залізні спини. Чоловікам до них далеко, бо були ці жінки грубими та загартованими, як та земля, що оберталася під їхніми невтомними ногами. Дикі, наче птахи на висмоктаних сонцем деревах, їхні дітлахи сором’язливо ховалися за колесами тарантаса або тікали під надійний захист стосу дров, поки їхні матері за чашкою чаю пліткували та розповідали різні бувальщини, обмінювалися неймовірними історіями та книжками, обіцяли передати таємничі послання Гупірону Колінзу чи Брамбі Вотерсу та переказували фантастичну оповідку про молодого вівчаря-англійця з Гнарлунга. І чомусь ніхто не сумнівався, що ці неприкаяні мандрівники, ховаючи дитину, чоловіка чи жінку, неодмінно виривали могилу на якійсь ділянці МПХ під якимось вікопомним евкаліптом, котрий здавався непримітним і схожим на інші лише для тих, хто не знав, що любляче серце здатне вирізнити у диких заростях одне-єдине і таке дороге йому дерево.

Меґі геть нічого не знала навіть про значення фрази «факти статевого життя», бо обставини складалися таким чином, щоб всіляко перекрити шляхи, якими вона могла б про ці факти дізнатися. Її батько чітко провів лінію між чоловічою частиною родини та жіночою. Такі теми, як розмноження, вагітність та залицяння ніколи не обговорювалися в присутності жінок, перед якими чоловіки родини Клірі з’являлися тільки повністю вдягненими. Ті книги, які могли б дати Меґі хоч якусь зачіпку і стати підґрунтям для роздумів, на Дрогеді ніколи не з’являлися, а ровесниць-подруг, які якось посприяли б «освіті», вона не мала. Її життя обмежувалося потребами домашнього господарства, а в самому будинку ніякої сексуальної активності не помічалося. Усі тварини на Гоум Педдок були стерильні. Коней Мері Карсон не розводила, а купувала

у Мартіна Кінґа з Бугели; для власників ферм, які не займалися конярством, жеребці були докукою, тому на Дрогеді жодного жеребця не тримали. Правда, там був один бик, люта й скажена тварюка, але до його загороди суворо заборонили наближатися, і тому нажахана Меґі й близько до цього бика не підходила. Пси трималися в будках та на ланцюгах, і їхнє парування перетворювалося на науково впорядковану процедуру, за якою наглядали пильні орлині очі Педді чи Боба; тому собаки теж були поза межами досяжності. Часу ж спостерігати за свинями Меґі не мала, до того ж вона терпіти їх не могла і страшенно не любила їх годувати. Фактично, окрім своїх маленьких братів-двійнят, Меґі не мала часу за кимось і чимось спостерігати. Але невігластво породжує невігластво: тіло та розум, що не прокинулися, сплять і не помічають подій, які просвічена свідомість помічає та розкладає по поличках суто механічно.

Перед своїм п’ятнадцятим днем народження, коли літня спека сягнула піку, Меґі помітила на своїх підштаниках довгасті коричневі плями. Два-три дні по тому вони зникли, але через півтора місяці з’явилися знову — і її сором переріс у страх. Спочатку вона подумала, що погано вимила сідниці, й тому відчула страшенне приниження й сором, але коли плями з’явилися вдруге, то зрозуміла, що то кров. Вона й гадки не мала, звідки та кров могла узятися, і тому вирішила — що з сідниць. Через три дні млява кровотеча припинилася і не з’являлася понад два місяці; Меґі тишком-нишком випрала підштаники, і це пройшло непоміченим, бо на ній лежало все прання. Наступного разу з кров’ю прийшов біль — вперше у її житті. Цього разу кровотеча була сильнішою, значно сильнішою. Поцупивши у двійнят кілька пелюшок, Меґі спробувала обв’язатися під своїми підштаниками, страшенно перелякавшись, що кров може проступити назовні.

Смерть, що забрала Гала, була схожа на бурхливий візит примарних потойбічних сил; але оце повільне вгасання її власного життя здалося їй неймовірно жахливим. Як піти до батька чи матері й розповісти, що вона помирає від якоїсь сороміцької ганебної хвороби, яка завелася у неї між сідницями? Тільки Френку могла Меґі вилити свої страждання, але Френк був так далеко, що вона навіть не знала, де його шукати. За чашкою чаю жінки часто розповідали про пухлини та рак, про повільну моторошну смерть, якою померли їхні матері та сестри, і Меґі, наслухавшись цих оповідок, впевнила себе у тім, що її підточує, виїдаючи нутрощі, якась пухлина, що поступово підбирається до її переполоханого серця.

Її уявлення про такий стан, як смерть, були нечіткі, вона навіть не мала уявлення, у якому статусі вона опиниться у потойбічному світі. Релігія була для Меґі набором законів та правил, а не духовним явищем, тому нічим допомогти їй не могла. У її охопленій панікою свідомості переплуталися уривки слів та фраз, мовлених її батьками, їхніми приятелями, черницями, священиками під час служби та лиходіями з прочитаних книжок, які погрожували помстою добрим людям. Ніяк не могла Меґі примиритися з думкою про смерть; ночами лежала вона, пригнічена і переполохана, намагаючись уявити, що таке смерть: чи безконечна ніч, чи вогненне провалля, яке треба перестрибнути, щоб дістатися золотих ланів із протилежного боку, чи схожа на гігантську повітряну кулю сфера з височенними хорами, до якої крізь мозаїчне скло просочується приглушене світло?

Вона стала тихою та мовчазною, але не такою, як Стюарт у своїй миролюбній замріяній самотності; то було перелякане заціпеніння кролика під немиготливим поглядом удава. Коли до неї хтось несподівано звертався, Меґі підскакувала, коли ж малі двійнята плакали й гукали її, вона метушилася біля них, болісно картаючи себе за своє недбальство. Коли ж їй випадала вільна година, вона тікала на цвинтар до Гала — єдиного мерця, якого добре знала.

Усі помітили в ній цю переміну, але сприйняли її як ознаку дорослішання, хоча ніхто не задався питанням: а що означало для Меґі те дорослішання? До того ж дівчині вдавалося приховувати свій сум та переляк. Попередні уроки були засвоєні добре: вона мала феноменальне самовладання, а її гординя була величезною й непереборною. Ніхто й ніколи не дізнається, що відбувається у неї всередині, фасад до кінця лишатиметься бездоганним. Бо перед нею були приклади: і Фіона, і Френк, і Стюарт, а вона з ними одної крові, отже, це невід’ємна частина її натури та спадковості.

Але отець Ральф, часто буваючи на Дрогеді, помітив цю зміну в Меґі, цей перехід від гарненької жіночності до придушення всіх проявів життєвої сили та бадьорості. Його стурбованість швидко переросла в тривогу, а тривога — у страх. Перед його очима відбувалося фізичне й духовне всихання; Меґі віддалялася від родини, і йому страшенно боляче було бачити, як дівчинка перетворювалася на ще одну Фіону. Великі очі на маленькому схудлому личку стали ще більшими; здавалося, вони зі смертним страхом вдивлялися в якусь жахливу перспективу, а молочно-матова шкіра, яка ніколи не знала ані засмаги, ані ластовиння, ставала дедалі прозорішою. І отець Ральф подумав, що коли це триватиме далі, одного дня вона зникне, поглинута власними очима, немов змія, що ковтає власний хвіст, і полине всесвітом як майже непомітний стовпчик сіро-скляного світла, видимий тільки краєм людського зору, туди, де ховаються привиди і білими стінами повзає всяка нечисть.