Ті, що співають у терні
Шрифт:
Він зітхнув.
— Ну ти й дурбас, Джастино. Мені було б набагато приємніше почути від тебе отаке: «Він ніякий на вигляд, але так вийшло, що ми зустрілися, і я не змогла втриматися». Я ще можу зрозуміти, що ти не хочеш чекати, поки вийдеш заміж, але це те, чого ти маєш прагнути через людину, а не заради самого акту, Джас-сі. Тому я не дивуюся, що ти не в захваті від пережитого.
Вираз веселого тріумфу враз зійшов із її лиця.
— Чорт забирай, як ти мене обламав! Якби я не знала тебе краще, то могла б подумати, що ти намагаєшся принизити мене — або принаймні мої мотиви.
— Але ж ти знаєш мене краще, еге ж? Я ніколи тебе не принижуватиму, але інколи твої мотиви бувають відверто
— Ти теж дурбас. І лопух. — Забувши про необхідність ховатися в тіні, вона гепнулася на спину поруч із Дейном, щоб він не бачив її обличчя. — І ти знаєш чому. Еге ж?
— Облиш, Джассі, — сумно мовив він, та не встиг нічого додати, бо вона перервала його, і в її голосі зазвучали жорстокі й немилосердні нотки.
— Я ніколи й нікого не покохаю! Ніколи! Коли ти кохаєш людей, вони вбивають тебе! Правду кажу — вбивають!
Йому завжди боліло те, що вона почувалася так, наче її оминуло кохання, а ще більше це боліло тому, що він знав: все через нього. Якщо й існувала причина, чому Джастина була для нього такою важливою, то вона полягала в тому, що сестра любила його достатньо сильно, щоб не тримати на нього зла, ніколи не давала йому відчути, що її любов хоч на мить ослабла через ревнощі чи образу. І для нього стало жорстоким ударом те, що вона вийшла за межі кола, осердям якого був він. Він молився й молився, щоб все змінилося, але нічого так і не змінилося. Утім, це не послабило його віри, лише вкотре виразно нагадало, що десь, колись йому доведеться заплатити за ту симпатію та любов рідних, що незаслужено й даремно дісталися йому, а не їй. Джастина спробувала виставити це в найкращому світлі, примудрилася переконати навіть себе, що на зовнішній орбіті у неї все вийшло добре, але він таки відчув її біль. Бо він знав. Вона варта кохання, а не він! Не маючи змоги поглянути на ситуацію під іншим кутом зору, Дейн вважав, що левова частка любові оточуючих дістається йому завдяки його вроді, його зговірливій вдачі, його здатності спілкуватися з матір’ю та рештою мешканців Дрогеди. А ще тому, що він належав до чоловічої частини людства. З того, що траплялося йому на очі, мало що прослизало повз його увагу, і він бачив — Джастина довіряє йому і товаришує з ним так, як ні з ким іншим. Але матуся значила для неї набагато більше, аніж вона була готова визнати.
«Я спокутую все це, я компенсую, — думав він. — Бо вся любов діставалася мені. Я мушу це якось повернути, віддати данину, надолужити Джастині те, чого вона недобрала».
Випадково зиркнувши на годинника, він швидко скочив на ноги; хоч яким би великим не був його борг перед сестрою, декому Іншому він заборгував ще більше.
— Знову йдеш до своєї гидотної церкви! І коли ти вже з неї виростеш?
— Сподіваюся, ніколи.
— Коли побачимося?
— Ну, оскільки сьогодні п’ятниця, то завтра неодмінно, об одинадцятій, на цьому ж місці.
— Гаразд, будь слухняним і гарним хлопчиком.
Він був відійшов на кілька ярдів, вдягаючи солом’яний бриль, але раптом обернувся і з усмішкою сказав:
— А хіба я не завжди такий?
— Звісно, що завжди, помагай тобі, Боже. Ти такий добрий та гарний, що аж не віриться. Це я завжди вскакую у якусь халепу. Завтра побачимося.
До собору Святої Марії вели величезні двері, оббиті червоною шкірою; прочинивши одну половинку, Дейн прослизнув всередину. Він полишив Джастину трохи раніше, бо любив заходити до церкви до того, як вона заповнювалася людьми, перетворюючись на переливчасте й мінливе скупчення зітхань, покашлювання, перешіптування та шерхотіння одежі. Було набагато приємніше
Дейн, стоячи на колінах, схилив голову на складені поперед себе руки і відпустив на волю думки. Він не молився навмисне й свідомо, а радше ставав невід’ємною частиною атмосфери храму, яку відчував щільною, хоча й ефемерно, невимовно святою цілісністю, що спонукала до роздумів. Йому здавалося, що він перетворюється на вогник у маленькому вівтарному світильнику з червоним склом; такі завжди мерехтіли так, наче ось-ось згаснуть і незмінно підтримувані невеличким згустком якоїсь життєдайної енергії, кидали слабке, але стійке світло в неосяжну й далеку темряву.
Непорушність, безформність та нечутливість до своєї людської особистості — ось що виносив Дейн із церкви. Більше ніде він не відчував у собі таку внутрішню упорядкованість, більше ніде не був у мирі з самим собою, таким відстороненим від болю. Його вії опустилися, очі заплющилися.
З органної галереї почулося човгання ніг, а потім — пробний свистячий звук, видих повітря з органних труб. То співаки з хору Хлопчачої школи при соборі Святої Марії прийшли заздалегідь, щоб попрактикувати співи перед початком ритуалу. Мала відбутися лише денна п’ятнична бенедикція, але один із друзів Дейна та кілька вчителів інтернату прийшли відзначити її, от і йому захотілося прийти.
Орган видав декілька акордів, стишився до дзюркотливого акомпанементу, і раптом під тьмяні арки з вишуканим кам’яним мереживом злетів один-єдиний хлопчачий голос неземної краси, високий, тоненький і наповнений такою безневинною чистотою, що жменька присутніх у великій порожній церкві тужливо заплющили очі, сумуючи за тим, що ніколи не повернеться.
Panis angelicus Fit panis hominium, Dat panis coelicus Figuris terminium, O res mirabilis, Manducat Dominus, Pauper, pauper, Servus et humilis…Янгольський хлібе, хлібе небесний, чудо чудесне! Моя душа взивала до Тебе, о, Боже; Боже, мій голос почуй! Налаштуй Свої вуха на благання мої. Не відвертайся від мене, о, Господи! Не відвертайся. Бо Ти — мій Володар, Ти — мій Господар, мій Бог, а я — Твій покірний слуга. Одне лиш важить в очах Твоїх — доброчесність. І байдуже Тобі, чи прекрасні слуги Твої, чи огидні. Тобі важливе лише серце; в Тобі все зцілюється, в Тобі я пізнаю спокій.
Боже, як мені самотньо. Молюся, щоб це невдовзі скінчилося — цей біль життя. їм не зрозуміти, чому мені, такому обдарованому, так болісно жити. Але Ти — розумієш, і Твоя утіха — це єдине, що тримає мене. Що б Ти від мене не вимагав, мій Господи, все Ти від мене отримаєш, бо я Тебе люблю. І якщо я наважуюсь що-небудь у Тебе просити, то це — назавжди забути всіх інших у Тобі…
— Ти увесь час мовчиш, мамо, — сказав Дейн. — Про що ти думаєш? Про Дрогеду?
— Ні, — сонно відповіла Меґі. — Я думаю про те, що старію. Сьогодні вранці я виявила у себе кілька сивих волосин, а мої кістки ниють.
— Ти ніколи не постарієш, мамо, — заспокоїв він її.
— Хотілося б, щоб було так, мій любий, але, на жаль, так не буває. Я відчуваю потребу бувати в гарячій воді біля свердловини, а це вірна ознака старості.