Ті, що співають у терні
Шрифт:
— Ні, — відказала Джастина, розставляючи чашки та тарілочки на старому кухонному столі.
— Виклади печиво на тарілку, Джастино, не став сюди всю миску, — механічно зауважила Меґі, — й, заради Бога, не став на стіл увесь глек із молоком, налий трохи у чайний глечик.
— Так, мамо, вибач, мамо, — відповіла Джастина так само механічно. — Не бачу сенсу дотримуватися етикету на кухні.
Все, що треба зробити — це поставити недоїдене туди, звідки я його взяла — і вимити двійко-трійко додаткових тарілок.
— Роби, як тобі кажуть, так набагато краще.
— До речі, повернімося до нашої теми, — наполягла Фіона. — На
— От якби я була така ж впевнена, — похмуро зазначила Меґі.
— Ти прагнеш слави, Джастино? — спитала її бабуся вимогливим тоном.
— Серед аргументів на користь такого рішення вони присутні, — відповіла Джастина, виклично ставлячи на стіл старий коричневий чайник і похапливо сідаючи. — І не здумай заперечувати, мамо; я не заварюватиму на кухні чай у срібному чайнику, і моє рішення — остаточне.
— Та чого ти, цей чайник цілком доречний, — усміхнулася Меґі.
— О-о-о-о, як приємно! Немає нічого кращого за чашку доброго чаю, — солодко зітхнула Фіона. — Джастино, чому ти так погано все пояснила матері? Ти ж знаєш, що це не питання слави і багатства. Це питання самої себе. Свого «я».
— Самої себе, бабуню?
— Звісно. Це питання власного «я». Акторська гра, це коли ти чиниш так, як вчинила б на місці персонажу, хіба ж ні?
— Так.
— Тоді чому ж ти не пояснила це саме так своїй матері? Навіщо засмучувала її зухвалими й легковажними дурницями?
Джастина здвигнула плечима, допила чай і підсунула матері чашку за добавкою.
— Хтозна, — буркнула вона.
— Не «хтозна», а «не знаю», — поправила її Фіона. — Хочеться вірити, що на сцені твоя дикція буде бездоганною. То ти бажаєш стати актрисою через власне «я», щоб самовиразитися?
— Та, мабуть, — неохоче відповіла Джастина.
— Ох вже ця вперта й дубоголова гординя у стилі Клірі! Вона тебе й прикінчить, Джастино, якщо ти не навчишся вгамовувати її.
Отой дурний страх, що з тебе сміятимуться чи виставлять у невигідному світлі. Хоча я не розумію, чому ти вважаєш, що твоя мати буде така жорстока, що зробить із тебе посміховисько? — Вона легенько поплескала Джастину по шиї. — Будь простішою, Джастино, йди назустріч.
Але Джастина вперто похитала головою.
— Я не можу.
Фіона зітхнула.
— Що ж, яке починання ти не замислила б, бажаю тобі на тій стезі всіляких гараздів.
— Дякую, бабуню, ціную твою підтримку.
— Тоді віддяч мені за мою підтримку в цілком конкретний спосіб: знайди, будь ласка, свого дядька Френка і скажи йому, що в кухні він може попити чаю.
Джастина вийшла, а Меґі здивовано витріщилася на Фіону.
— Мамо, ти приголомшлива, правда!
Фіона всміхнулася.
— Маєш визнати, що я ніколи не повчала нікого зі своїх дітей, що вони мають робити.
— Справді ніколи, — ніжно мовила Меґі. — І ми теж тобі за це вдячні.
Переїхавши до Сіднея Джастина щонайперше почала виводити ластовиння. На жаль, процес виявився досить тривалим; вона мала його так багато, що виведення зайняло у неї аж рік, і потім вона мала решту життя уникати сонця, інакше ластовиння виступить знов. Другим ділом — вона знайшла собі квартиру, хоча це було вкрай непростим трюком у ті часи, коли
Життя в районі Ботвелл-гарденс було цікавішим за акторське учеництво в театрі «Каллоден», яке, здебільшого, зводилося до переховування за декораціями і спостерігання за тим, як інші люди репетирують, а також до випадкової участі в масових сценах, заучування напам’ять величезних шматків із Шекспіра, Шоу та Шерідана.
Разом із помешканням Джастини, комуналка у Ботвелл-гарденс налічувала шість квартир, а ще там була квартира місіс Дівайн, домовласниці. Місіс Дівайн — шістдесятип’ятирічна уродженка Лондона з великою пихою, булькатими очима та величезним презирством до Австралії та австралійців, що аж ніяк не заважало їй дерти з них три шкури за проживання. Здавалося, головним інтересом її життя були рахунки за газ та електрику, а її головною слабкістю був молодий англієць, сусід Джастини, який нещадно й життєрадісно експлуатував своє британське походження.
— Я не промину кинути цій старій лисиці трохи кісток у вигляді лестощів, коли ми віддаємося спогадам про Англію, — зізнався він у розмові Джастині. — Тоді, знаєш, вона дещо послаблює хватку на моєму горлі. Вам, дівчатам, вона навіть узимку не дозволяє користуватися електричними обігрівачами, а мені вона видала обігрівач і дозволила користуватися і в холоди, і взагалі — коли мені заманеться.
— От свинюка! — прокоментувала Джастина безпристрасним тоном.
Звали цього молодика Пітер Вілкінс, і він працював комівояжером.
— Заходь до мене, коли буде настрій, чаю поп’ємо, — якось кинув він їй услід, заворожений отими загадковими блідими очима.
І Джастина прийшла, ретельно вибравши час, коли місіс Дівайн не нишпоритиме ревниво неподалік; і досить швидко навчилася давати відсіч нахабним наскокам Пітера. Роки, проведені на Дрогеді, верхова їзда та важка праця виробили в ній чималу фізичну силу, і вона без зайвої скромності й упередженості могла зацідити будь-кому по яйцях.
— Чорти б тебе забрали, Джастино! — охнув Пітер, витираючи сльози, що виступили від болю. — Здавайся, дівчино! Ти ж знаєш, що рано чи пізно доведеться втратити цноту! Тут тобі не вікторіанська Англія, тож і не думай, що збережеш її до заміжжя.
— А я й не збираюся зберігати її до заміжжя, — відказала Джастина, поправляючи плаття. — Ще не знаю, кому надати таку честь, от і все.
— Чи й не красуня знайшлася! Та на тебе навіть глянути страшно! — відрізав Пітер, бо дуже боліло.
— Ні, це не так. Можеш казати, що завгодно, Пітере. Словами ти мене не діймеш. До того ж є чимало чоловіків, які багато дадуть за зустріч із незайманкою.
— І багато жінок також! Лишень поглянь, що коїться в квартирі на першому поверсі.
— О, та знаю, знаю, — запевнила його Джастина.