Ті, що співають у терні
Шрифт:
Дівчата, що мешкали в цій квартирі, були лесбіянками, вони радо вітали її приїзд, але невдовзі переконалися, що вона не лише не зацікавилася, а й навіть не здивувалася. Спочатку вона не второпала, на що їй натякали, а коли дівчата сказали напрямки, вона лише байдуже стенула плечима. Після взаємного призвичаювання вона стала їхнім камертоном, резонатором, нейтральною повіреною особою, їхнім безпечним портом у всяку негоду; вона добилася, щоб Біллі випустили з тюрми під заставу, возила Боббі до шпиталю «Матер», щоб відкачати її після крововиливу в живіт — так вони побилися з Біллі; вона
Тож і в «Каллоден», і в Ботвелл-гарденс, і серед дівчат, яких вона знала ще з інтернатських часів у «Кінкоппалі», Джастина мала багато подруг і сама їм була доброю приятелькою. Вони довіряли їй свої біди та проблеми, а вона — ні, бо для цього в неї був Дейн, хоча ті нечисленні проблеми, існування котрих вона визнавала, не заважали їй жити. Подруг Джастини захоплювала її надзвичайна самодисципліна; у них складалося таке враження, oо вона змалечку привчала себе не дозволяти зовнішнім обставинам впливати на її життя. А найбільше всіх, хто вважався її другом чи подругою, цікавило ось яке питання: як, коли та з ким Джастина зрештою стане повноцінною жінкою. Та вона не поспішала.
Артур Лестрейндж найдовше затримався в трупі Альберта Джонса, спеціалізуючись на амплуа молодих героїв, хоча за рік до того, як в театрі «Каллоден» з’явилася Джастина, він із сумом попрощався зі своїм сорокаріччям. Він мав гарну фігуру, був надійним актором, який ніколи не підводив, а його правильне мужнє обличчя в обрамленні солом’яних кучерів завжди гарантовано зривало аплодисменти публіки. Впродовж першого року він не помічав Джастини, яка поводилася тихо, як мишка, і робила точнісінько те, що їй казали. Та коли її лікування від ластовиння завершилося, вона вже виділялася на тлі декорацій, а не зливалася з ними. Без ластовиння та з косметикою, яка затемнила її брови та вії, вона стала симпатичною елегантно-стриманою стильною дівчиною, наче фея з казки. Вона не мала ані звабливої краси Люка О’Ніла, ані материної витонченості. Фігура непогана, хоча й не вражаюча, зі схильністю до худоби. Вирізнялося лише яскраво-руде волосся. А на сцені вона перевтілювалася, ставала інакшою, змушувала глядачів повірити, що вона прекрасна, як Єлена з Трої, або страшна, як відьма.
Артур вперше помітив Джастину ще в період навчання, коли вона мала прочитати напам’ять уривок із роману Джозефа Конрада «Лорд Джим», користаючись різними акцентами. Вона зробила це надзвичайно добре, настільки добре, що Артур відчув збудження і захват Альберта Джонса і нарешті збагнув, чому Ел присвячував цій дівчині так багато часу. Виявилося, що вона — вроджена мімічна акторка, але більш того: Джастина надавала неповторного звучання кожному мовленому нею слову. А ще вона мала голос — справжній скарб для кожної актриси: низький, хрипкуватий, пронизливий.
Тож коли Артур побачив її з чашкою чаю в руці та з книжкою на колінах, він підійшов і сів поруч.
— А що ви читаєте?
Вона всміхнулася
— Пруста.
— А він не здається вам нуднуватим?
— Пруст — нуднуватий? Та ні, якщо цікавитися плітками. А він саме цим і займається, ви ж знаєте. Жахливий старий пліткар, ось хто він такий.
У нього виникло неприємне відчуття, що вона ставиться до нього з інтелектуальною зверхністю, але він її вибачив. Звичайний радикалізм молодості.
— Я чув, як ви читали Конрада. Прекрасно.
— Дякую.
— Може, якось поп’ємо кави й обговоримо ваші плани на майбутнє?
— Можна й попити, якщо хочете, — відповіла вона і повернулася до Пруста.
Артур був радий, що запропонував каву, а не вечерю, бо дружина тримала його в чорному тілі, а вечеря передбачала таку міру вдячності, яку, як він побоювався, Джастина ще неготова виявити. Однак, він не забув про своє невимушене запрошення і повів її до маленького затишного кафе внизу Елізабет-стрит, де, як він небезпідставно сподівався, дружина і не подумає його шукати.
Заради самозахисту і психологічного комфорту Джастина навчилася палити, бо їй набридло видаватися благочестивою дівицею, коли їй пропонували цигарки, а вона відмовлялася. Вони сіли, і Джастина видобула з сумочки нерозпечатану пачку цигарок і ретельно обірвала верхню частину целофанової упаковки з відкидної кришки, а нижню залишила на пачці. Артур із цікавістю спостерігав за її ретельними маніпуляціями.
— А навіщо завдавати собі стільки мороки? Зірвіть її всю, Джастино.
— Та це ж страшенно неохайно!
Він узяв пачку і задумливо погладив вцілілу частину целофану.
— Так ось — якби я був учнем всесвітньо відомого Зігмунда Фрейда…
— Якби ви були Фрейд що? — Вона підвела очі й побачила біля себе офіціантку — Капучино, будь ласка.
Його роздратувало, що вона сама зробила замовлення, але він не подав знаку, бо був надто зосереджений на власній думці.
— Каву по-віденськи, будь ласка. Так от, повертаючись до того, що я сказав про Фрейда. Цікаво, що б він подумав про оце? Він міг би сказати…
Джастина забрала у нього пачку, відкрила її, витягнула цигарку і підкурила її, не давши йому часу знайти сірники і виявити галантність.
— Ну, і?
— Він подумав би, що ви схильні тримати мембранні субстанції неторканими, хіба ж ні?
Її сміх із веселим дзюрчанням пронизав прокурену кав’ярню і змусив кількох чоловіків із цікавістю обернутися.
— А справді цікаво, що б він подумав! Це у вас такий обхідний спосіб дізнатися, чи я й досі незаймана, Артуре?
Він розпачливо зацокав язиком.
— Джастино! Бачу, що крім всього іншого, мені доведеться вчити вас витонченому мистецтву ухиляння від прямої відповіді.
— Окрім якого іншого, Артуре? — Вона поставила лікті на стіл, поблискуючи очима в півтемряві кав’ярні.
— А що вам треба вчити?
— Та я, взагалі-то, є досить добре освіченою людиною, Артуре.
— В усьому?
— Господи, ну й вмієте ж ви робити наголос на потрібних вам словах! Прекрасно, я запам’ятаю інтонацію, з якою ви це сказали.