Славка
Шрифт:
Ці місця називаються Очисні Споруди.
Тут є посадка, яка зійде за сад. Рівна тополева лінія.
Тут люди мало бувають.
Здебільшого працюють, якщо вже бувають. А їхні діти у цей час блукають.
Я так кажу, бо тут працював дід моєї подруги.
Були часи.
Діда звали Тіт. Це перший такий дід за моєї пам’яті. Дід Тіт.
Я усе йшла і дивилася, чи не стріну діда Тіта або принаймні яку його тінь чи лінію, бо сам дід помер торік.
У траві лежало кольорове.
Здається, журнальна сторінка. Хтось
Це обкладинка! Журнал «Терентій»!
Я думаю, могли би бути два брати: старший Терентій, менший — Тіт.
Терентій мав би велосипеда і їздив би асфальтовою стежкою попід лісом.
Тіт був би меншеньким і товстеньким.
Такий білий, легенький і м’який, як куряче м’ясце.
Поки я дивилася під ноги, ішла, уявляла собі Терентія і Тіта, якась дівка підійшла до мене ззаду і зрізала волосся прядку.
Кажу їй:
— Я не розумію, нащо ти це робиш!
— Так і є, — каже, — абсолютно не розумієш.
Наступна тополева посадка заросла кущами.
Я розтрушувала застиглі кущі. Вилітали дрібні мошки. Деякі залітали мені за комір футболки, і походжали собі там, і лоскоталися.
Ота дівка своїми здоровими ножицями зрізала мені прядку над правим вухом і кинула волосся долі. Кажу ж їй:
— Так не можна! Прилетять ластівки, заберуть мої коси і зів’ють гніздо. Від того можуть статися різні дивні, різні лихі речі.
— Я думаю, — каже тоді дівка, — що всі вони однаково стануться. Ці різні, лихі й дивні речі.
Вона зрізала прядку над лівим вухом.
— Все б тобі зрізати, все б мої коси чикрижити!
Я зазирнула до мух, собі за шиворот, і мені просто межиочі на світло вилетіло кілька їх.
Очисна спорудо, моя дошкільна молодість!
Обрізані мої коси, прозорі осінні ниточки!
Так ось. Терентій і Тіт.
Тіт дуже менший мене. Я можу навіть брати його на руки і таскать, якщо потоваришую із Терентієм.
Але ж він ні з ким не водиться!
У нього є велосипед, він скрізь їздить сам.
І не особливо любе Тіта.
Тож мені так і не доведеться помацати Тітові малі ручки із курячого м’яса.
Прощавай, Терентію!
Ми так і не потоваришували, мій Тіте!
Я повертаюся додому.
Мене питають:
— Кицюню, де твоє волосся?
— Літає скрізь, як порохи, і гнізда з нього в’ють птахи!
— Ясно.
— І кубла з нього в’ють щурі, і крівцю смокчуть комарі!
ЧАСТИНА 3. СЛАВКА
РАНОК, МИ З ЛІЛЕЮ, ІОАНИКІЙ
Ліля з’явилась перед мої очі наступного ранку, перед першим уроком у школі, з-під моєї парти. Очі її були великі й червоні, а в руках — поліетиленова торбочка із різними знахідками. Лілька
— Ти як вчора від мене пішла, я собі подумала, що треба саме в той день до Білогородки дійти. Янка пішла, мама заснула, і сон її забрав. І я тоді встала і пішла собі на Білогородку…
— Як ти її знайшла?
— Прямо йшла, дак і знайшла.
— Тю! Там два рази завертати взагалі-то треба!
— Дай розказать! Прийшла уже дуже пізно…
— Як ти не боялася?
— А кому до мене яке діло? Кого зачіпає чуже горе? Дак слухай — там старої фортеці давно уже нема — саме каміння. А клад дуже-дуже глибоко, метрів десять. Але місце дуже гарне. Є дві криниці старі, в одній — кисіль, а в другій — водка солодка.
— Що?
— Ось що. Сьорбни! — і вона сунула мені в руку майонезну баночку з якоюсь рідиною.
Я скуштувала:
— Солодка водка!
— А я про що?! Ми там точно знайдемо, я думаю навіть…
І тут мене викликали до дошки за те, що я нічо не слухала, а дивилася долі.
Коли я повернулася, Ліля уже заснула.
Вона проспала під партою весь урок, а потім я дістала її звідти під веселі крики товариства й істеричні запитання вчительки. І відвела додому.
Того дня у їхній квартирі нікого не було. Тільки, зручно згорнувшись, у шафі спав Іоаникій.
Я на всяк випадок дістала його звідти і поклала на ліжко, щоб раптом не задохся.
ДИВНИЙ КІНЬ ВОРОНИЙ
— А ти коли-небудь цілувалася із хлопцем? — спитала у мене Ліля, коли ми удвох сиділи на уламкові давньої білогородської стіни і дивилися униз у яму, яку оце щойно викопали.
Наші руки і лиця були замурзані, ніби у чортів. Зараз ми відпочивали.
— Дак звичайно ж! — відповіла я.
— З одним чи з кількома?
— Поки що з одним.
— А як його звали?
— Не знаю.
— Тю! Це як?
А отак.
У тих краях, де Сонце з’являється з-за хмар кілька разів на день, де літають річкові чайки і щодня дізнаються нове, там, де цілі села пішли під воду Дністровського водосховища, і скелі тепер живуть під водою, де глибоко дихають підводні господи і кладовища, де тихі предки лежать мокрі, і на їхніх хрестах в’ють гнізда риби, у тих краях, де людина розпоряджалася річками, у тих сторонах, де чайки все сміються і дізнаються щось нове…
Словом, там у жени мого дядька Коренева живе бабця. Торік вони забрали мене туди улітку на місяць. Там усе це і сталося.
Одного ранку я прокинулась від покликів «сну! нну!» і вийшла з хати.
Біля тамтешньої школи, порожньої влітку, на чорному колесі сидів хлопець років чотирьох і хльостав попереднє колесо вербовою гілкою і кричав «нну! ну!»
Я посміхнулася хлопцеві, бо його вранішня поїздка на коні видалася мені важливою.
Йому б справжнього коня!
І мені б коня!