Славка
Шрифт:
Після тихої години було музичне заняття, ми готували «утрєннік» на Новий Рік.
На жаль, увесь сценарій цього свята вже підзабувся. Але я пам’ятаю, що наприкінці ми мали там під музику кидатися «сніжками», попередньо зробленими нами ж із вати, і весело сміятися.
У нас не виходило відповідно весело сміятися. І виховательок це розлютило!
— Ну діти, це ж вже взагалі! Ви не можете виконати елементарного завдання — посміятися! Ви б бачили збоку, як це виглядає! Як натовп загальмованих відморозків жбурляє одне в одного невідомо чим і при цьому видає якісь
Ми засміялися:
— Хі-хі-хі-хі…
— Стоп! Вам іще раз пояснити?!! Роззуйте вуха! Треба, щоб вийшло «хі-хі-хі», а не суміш усіх звуків, що є в алфавіті! Наталю, як ти смієшся! Ти ж іржеш просто, за тобою інших взагалі не чути!..
Усі ці промови ми вислуховували навіть більш як мовчки. Після слів про Наталку кілька людей тихенько пирснуло. Дівчинка страшенно почервоніла. Я досі горда нею за те, що все-таки не заревла.
Але моя кров теж уже підступила до обличчя близько-близько, сором охопив мене, ніби оце дурне сталося зі мною. Мені геть захотілося зникнути і жити заново, тільки тепер без цього.
I я крикнула перекривлюючи виховательку:
— Ну покажіть же, як ви вмієте сміятися!!!
І ми вибухнули сміхом. Дехто кричав погані слова, дехто просто кричав. Хтось рохкав, хтось пищав, хтось бренькав губою, хтось показував язика. Один надував щоки і «лопав» їх, як хлопавку двома кулаками, і слина його розліталася.
І ми дивилися одне на одного, і реготали, і сміялися так сильно і довго, що навіть не знаю, як геть усі не повиздихали.
МИ З ЛІЛЕЮ
Тим часом ми вже вийшли за синьо-червону каменюку із надписом «Боярка» і прямували до древньої Білогородки. Котрій тисяча років.
Я кажу Лілі:
— Це ж цими шляхами так само ішли всякі древні люди!
Ліля задумалась і відповіла:
— Тоді вони були іще молоді.
Поруч носилися машини, а з іншого боку росло поле. На пізню осінь воно взялося плямами. Окрема пляма на ньому — це був мій спокійний і рішучий настрій, який зараз. І це було дарма.
І це було дарма Швидко біля нас пригальмував автобус, звідти на мить вискочила дівчина і з криком:
— Лілечко! Славко! — забрала нас всередину.
Це була якраз дуже нелюба мені дівчина, і звали її Яна.
Ми з мамою довгий час жили у них. А потім її батьки попросили нас відселитися. Можливо, навіть через мене. Давно іще.
А потім усі-усі — і гості, і господарі, і ми — сиділи навколо стола у два ряди, і пили чай, закип’ячений не у чайнику (не стало б на всіх!), а у здоровій каструлі, і їли м’які скиби батона, і балакали хто з ким.
Песеня стягувало із мене капці й слинило колготи, кішка, важка
І не дострибнула, вагітна.
Впала на підлогу.
Мовчить.
Бо її біле туге черево вдарилося об дерев’яну підлогу.
Я злякалися і підбігла.
Кішка закрила очі, її лапа смикалась.
Я знала, що її не можна гладити.
Хтось голосно гаркнув:
— Не чіпай!
Тоді старша хазяйка, висока чорнява жінка, взяла її обережно і понесла в кімнату. За ними простягся тонкий червоний слід.
Песеня побігло за ними, але знайшло на підлозі свіжу кров і почало вилизувати.
Я схопила його за хвоста і відтягла від цієї справи!
Хтось із дівчат підвівся і витер червону лінію.
І тут із кімнати закричала кішка.
Хазяйка вийшла звідти і винесла покривало від ліжка все у крові.
Кішка, трохи хитаючись, бігла за нею і кричала.
Хазяйка зайшла у ванну і зачинилася.
Кішка зашкреблася туди.
Яна тоді взяла її на руки, казала:
— Заспокойся, не плач. Не буде у тебе цього разу кошенят. Не буде. Їх і не було.
Я заревіла.
І тоді!..
І тоді до мене нахилилася ота дівчина, котра витирала кров, і сказала:
— Не плач, чого ти? Тих кошенят уже повернути не можна.
Я закричала.
І тоді вона додала:
— Зате можна усе інше.
— А що ж тоді можна у цьому дурдомі?! Вона ж не просила чиїхось інших кошенят! Вона через усю зиму носила своїх власних кошенят! А тепер нічого не можна! Вам усім сидіти отут можна! Червону пляму з покривала виводити можна, а народити власних кошенят — ні?!! Покажіть мені, що загорнуто у покривалі! Я хочу бачити, як виглядають ті істоти! Із них іде кров, і вони там кричать у ковдрі!!
Тієї ночі я кричала у ковдрі. Щоб заспокоїти, мене довелося загорнути у ковдру і покласти у кладівку.
ЯНА, МИ З ЛІЛЕЮ, ІОАНИКІЙ
— Куди це ви, дівчата, зібралися? — питала нас в автобусі Яна.
Мовчимо.
— Куди ви йшли?
— Гуляли полем біля дороги.
Автобус був набитий і деренчав. Ми стояли удвох біля білого поручня і трималися міцно, а Яна над нами нависала і розпитувала.
Найсмішнішим було те, що саме в той день Лілина мама віддала доню на догляд цій Яні. А вона вирішила натомість кудись податися.
— Славко, де ви тепер живете з мамою?
— На Богдана Хмельницького.
— А тебе мама зі школи не забирає? Ти сама вже ходиш?
— Сама. Я вже у другому класі!
— Так чого ж ви отак вирішили кудись піти разом?
Тут Ліля задерла башку до Яни і випалила;
— Якісь такі розмовляння кожен раз! А ти куди їздила? Треба було, дак і їхала! Щодня виникають якісь проблеми — і їх потрібно вирішувати!
Лілька замовчала, але голова її залишилась задерта.
Яна, схоже, знітилась. І не так від Лілиних слів, як від цієї задраної і завмерлої голови.