Славка
Шрифт:
Ніхто не знає, як повернеться його життя, знати б кожному, як повертається до стіни його настільна лампа.
Люди, котрі знають про Бога більше, ніж я, кажуть, що танці — від лукавого.
Пару разів дядькові Кореневу і сусіді вдавалося випадково піддивитися кілька секунд мого танцю. І я скаженіла.
Так от, а в ту суботу я все-таки залишилася з ними на кухні, бо дуже хотіла їсти. Так і спитала:
— А у вас щось поїсти є?
— Нема, — сказав Корєнь.
— Чого?
— Ну,
— Але ж прикольно було б, якби було б!
— Угу.
Тоді Саня, до цього моменту — мовчазний, подивився на мене з наморщеним лобом і носом і сказав:
— Хоч ти не напрягай!
Корєнь задумався, а тоді видав:
— Лана. Піду в людей поаскаю. Скільки там тій малій треба!
І пішов.
Корєнєв подивився на мене, а потім мовчки пішов курити на балкон.
Хвилин за сім повернувся дядько без їжі, зате із веселим виглядом, і сказав:
— Чуєш, Сань. Тут у Міті є концепт. Він знає один склад харчовий, де можна день погорбатити, а за це дають натурою.
— Шо за «натурою»?
— Консервами там, крупою, пивом.
— І нормально?
— Та не дуже, але, якщо втрьох підемо, то нормально: Я, Ти і Мітя.
— А малу куди?
— Тю, дак із нами!
— Віддай її краще у кімнату дєвкам. Ті будуть із нею возитися.
— От іменна шо «дєвкам». Ніфіга вони не вміють за нею нормально подивитися. До того ж то такі чувіхи, що я не хочу, щоб Славка із ними навіть балакала.
— Тю. На себе подивись. Теж мені—приклад для наслідування.
Саня хрипко заржав, а тоді закашлявсь.
Корєнь задумавсь.
— Відведу-но я тебе, Славко, краще у двісті сімнадцяту, до чуваків.
Саня подивився на нього серйозно, тоді перевів погляд за вікно, у далечінь і спокійно мовив:
— Роби, що хочеш.
Двісті сімнадцята була дуже тісна. Зараз тут пребувало четверо людей, всі — веселі і галасливі. Господарями кімнати були маленький колобок Олежик і чувак, схожий на ворону, на ймення Духан, він мені одразу сказав:
— Кароче, Славік, у нас тут із дядями зараз свої справи, тому з тобою ми не можемо ані гратися, ані розмовляти. Можемо книжку дать. Ти вмієш читати?
— Трошки.
— Ну дак зараз дамо якусь хорошу книгу… Олежик, у тебе є якась хороша дівчача книга, щоб Славік почитала?
Олежик став на коліна, засунув голову під своє ліжко і довго там її тримав, видно, перечитуючи корінці усіх запханих туди книжок.
— О! — витяг товстеньку синю книгу, всю в пилюці. — Отлічна річ. Фіцжеральд. «Ніч ніжна».
Колобок протяг мені «Ніч ніжну» і широко посміхнувся.
Я подякувала.
Духан продовжував:
— Ти тут сідай за стіл і читай, а ми підемо на балкон курити нєкотору траву. А потім ржати і кричати. Але чур не плакать! І тоді нас не особо слухай і нічого не питай. Взагалі забудь, що ми тут є. А
У «Ніжній ночі» писалися незнайомі назви, а деякі навіть — іноземними літерами.
На балконі чуваки кричали так:
— о-о-о-оО-ОО-О!
І чомусь пригиналися.
Один почав блювать.
Мені стало неможливо у цій чужій кімнаті, і ніби хмара, яка розривала мене, охопила мене, і я вибігла із кімнати, і побігла крізь листопад, а потім просто пішла.
І склала (чи десь почула) вірш:
Де той подівсь Від мене, Кого я люблю Безмежно? В нас же були Жизні! Де все тепер?До мене вчепилося це безмежно.
Я міряла безмежно на Боярку, бо воно жило тут.
Отак я люблю когось, як тягнеться без снігу грудневий двір, а за ним — садок, а я все ще люблю його. Далі — осінній ліс топче темне своє ж листя, а я і там люблю його, бо люблю безмежно.
А його, певно, десь жилава рука схопила за волосся і держе, і не дає бігти до мене!
І я виходжу з лісу знову в Боярку, до лікарні, і цей пагорб видно з інфекційного відділення, і цей морг минаєш, коли вертаєшся з лижами…
… І ось я згадала гаражі, де у присмерку, у запахові бензину тихі осінні лижі чекають снігу і наших ніг. А я своїм ногам не цариця, я тільки думаю про безмежно, затихо повторюю «без-меж-но».
І далі — дві залізничні колії відділяють нашу Боярку від Тарасівки.
І я переходжу колії у невстановленому місці. І безмежно не відстає і тут, безмежно триває.
Тільки один брехун ходив зі мною, брехун незримий триндів.
Я йому кажу: відійди від мене, бо я створюю все нове. А він не слуха і має окремий розум. Я кажу йому: слухай, я і так дурна, слухай, ти відчепишся, бо я і без тебе, віриш, дурна!
Я кручу головою, бо бачити більше не можу цього незримого брехуна у присмерку. Я проти того, щоб існували безтілесні. Це неповага до мене, до ночі, до проблеми із прогулянками у присмерку і до безмежна.
Брехун зареготався.
«Ти, — кажу йому, — чудище безтілесне.»
У дворі сорок п’ятого будинку тоді копалися погреби.
Тобто була лиш велика довга яма, дальній край якої проходив якраз попід заборами закинутих дач, так що між забором і краєм ями лишалася смужка землі сантиметрів п’ять-десять. А в деяких місцях вона і зовсім зникала.