Славка
Шрифт:
І я подумала: чи пройду я по цій смужці з одного боку ями на інший?
І я пішла, притискаючись животом до заборів, хапаючись за їхні старі дошки.
Але не дійшла.
Бо в одному місці смужка землі зникла, а забор там був металевий. Я трималася за шов між двома звареними листами його заліза, проте пальці ковзнулися — і я зірвалася.
Впала на живіт, мабуть, перевернувшись у повітрі.
Я лежала на дні ями і не дихала.
Бо не могла дихати, і не виходило кричати і плакати, і все, про що
Незримий брехун давно зник, бо він взагалі був незрозумілий.
І тоді я згадала одного зовсім малого хлопця, і він раптом прийшов, бо я ж його любила.
Він зазирнув на дно ями і побачив там людську жертву. І покликав дорослих.
Бо це був той хлопець, якому я сто років тому назад врятувала життя теж. Коли він ще не народився, пам’ятаєте?
І дорослі розпитали мене, звідки я, і відвели знову в гуртожиток.
Я зайшла у двісті сімнадцяту.
Там усі четверо чуваків лежали долі. Але моє ставлення до них сьогодні змінилося, бо мене врятував хлопчик, котрого я любила.
Я знайшла в Олежки за тумбою магнітофон і увімкнула. Залунала довга пісня, зіграна на старому синтезаторі.
І я пішла повільно танцювати, обережно ступаючи поміж їхніх рук і ніг.
У кімнаті стало зовсім темно.
Потроху руки і ноги почали ворушитися у такт музиці, то торкаючись мене, то відсахуючись, голови піднімалися і очі за мною стежили. Один тулуб почав звиватися. Ми стали єдина музична сутінкова гідра.
Саме тоді і повернувся Корєнєв.
— Я бачу, Славко, із тебе енергія аж пре! — так мені сказав і забрав на склад допомагати складати у ящики консерви.
Ми складали консерви у ящики до пізньої ночі, потім нам видали рибних консервів, тушонки, крупи і пива, і ми пішли правити трапезу вчотирьох в одній там альтанці.
Потім Саня пішов шукати батона і так і не повернувся. Тієї ночі.
Тоді ми намагалися повернутися у гуртожиток, але він уже був зачинений.
Тому ми вирішили залізти по балконах, і полізли, і Міті це вдалося, а дядькові й мені — ні, навіть не знаю, як так сталося, що ми не попадали.
Тому ми вирішили посидіти у кущах і протверезіти. Але заснули і замерзли.
Потім Мітя нам якось відкрив гуртожиток зсередини і забрав у тепло.
Коли ми прийшли, Саня уже спав на своєму ліжку, а на Корєнєва ліжку спала якась зовсім невідома науці дівка.
Корєнь тихенько поклав мене біля неї, а сам пішов шукати собі прихистку.
Оце і все, що стосується моєї роботи і таскання ящиків.
ТОЩА ЖІНКА
Приблизно так я і розказала усе це Лілі.
І тут заходе молода дівка, тоща і зростом тільки трохи за Лільку більша, обійняла малу, забрала і з’їла її бутерброда, а потім сіла в кутку чистити картоплю.
— Це
Жінка повернулася до нас і кивнула.
— А це — та дівка, що вчора нам двері роздовбла.
Мама, уже не обертаючись, весело засміялася.
Я образилася чогось, знітилась і видала:
— Ви не можете бути Лілі мамою, бо вам років мало. У скільки ж ви її народили?
Мама повернулася, подивилася на мене лагідно і сказала:
— Не знаю, кицюню, я не пам’ятаю. Це так давно було.
ЧАСТИНА 2. ЛІЛЯ
КІТ
Річ у тому, що батькам мене приніс Кіт у чоботях. У зелених чоботях із загнутими носками і з червоними камінчиками біля колін, які, як відомо, у котів згинаються назад.
Він віддав мене батькам у присмерку. Ті стояли разом і ніяковіли, і передавали мене на руки одне одному.
Але про це не треба говорити.
Вони ж між собою говорили так.
— Ну і що це за птиця?
— Птичка-невеличка.
— Ти коли-небудь її бачив? Ти знаєш, як її звуть?
— Та ні, оце вперше. Можливо, це — Галченя?
— Розгорни і подивись.
— Опа! Це дівка!
— Може, віддати її назад, та й по всьому?
— Та ні, я вже до неї звик.
— Нічого собі!
— Витягни її на руці і прислухайся добре. Зараз птиці зізнаються.
— І довго іще так стояти?
— Тихо! Почекай!
Батьки завмерли і прислухались.
Десь далеко заспівала птаха.
— Лілька!
ЗОЗУЛЯ
До речі, ви знаєте, чому птахи не викидають зі своїх гнізд зозулині яйця?
Бо зозуленя — це найгарніше для птахів пташа.
Для пташиць.
Їхній сон короткий, але зозуленя встигає наснитися. Не пищить жовтим ротом, дивиться птасі в очі, каже їй:
— Давай домовимось!
— Домовляйся з моїм чоловіком!
— Він спить!
— Іди говори з батьком!
— Він спить, і сон його забрав. Він лежить тепер, як тонка шкаралупа від крашанки, розмальована зверху у вид птаха, а вся середина тим часом десь блука. Сама з таким розмовляй!
— Так я з таким весь свій вік розмовляю!
— Іди сюди, іди до мене, послухайся хоч раз істоту, котра тебе кличе!
Згоджуйся, і тобою новий промінь піде,
згоджуйся, і від тебе старий світ зникне.
Згоджуйся, бо вже несуть тобі моє яйце, міцним міцне і всередині тепле.
Так каже птасі зозуленя. Обидва у сні співочої птахи, не знають, як співати: «Алілуя!»
ТЕРЕНТІЙ І ТІТ
А якось я сама вийшла на поле і пішла шукати Білогородку.
Там дорогою є всякі речі цікаві.