Славка
Шрифт:
Разом ми витягли покалічене дерев’яне одоробало на траву. То був слизький тип.
— О. Тепер туто Видубичі. — Сказав по тому мокрий Моня. — А це все, — махав руками, обертаючись навколо себе, — ботанічний сад! Бузок цвіте, фотографують…
— …а ввечері правлять літургію.
Моню здивував такий поворот видубицького сюжету. Він спинився і замовк.
— Тю, ти що, ніколи не грав в літургію? — спитала я. — Це просто. Це стаєш і виразно на всю силу читаєш священні вірші.
Тоді Моня повернувся лицем до вечірнього
— Світе тихий, — сказав Мон, — світе тихий святия слави…
— Прийшовшого, — сказала я, — пришедшого на запад сонця, видивше світло вечірнє…
Далі ми не знали.
— Світе тихий, — тихо сказав Моня.
Десь скрикнула птаха.
— Знаєш, — сказав Моня, — а я ж утік.
— Звідки? — спитала я, — з дому?
Я тоді дуже пишалася всіма своїми знайомими, котрі тікали з дому.
— А що ж, із в’язниці? — спитав Мон. — Або із дитсадка?
А що, іноді мені здається, що все навколо — такий дитсадок, і я звідти все тікаю, тікаю. А тепер думаю: чого? Теж мені робота — тікати звідкись. На цьому світі ні від чого не втечеш. Скрізь залишишся.
— А що це був за Перун такий загадошний? — питаю вже раз так.
(Коли смерклося, ми пробували його підпалити під Монове наспівування невідомих пісень. Нічого не вийшло, але Перуна як єдиного цілого теж не залишилося. Про нього можна було вже казати «був».)
— Не знаю, — відповів Моня. — Я оце відколи втік — так недобре на душі, лежав тут на березі, а він приплив. Знаєш, як воно, коли хтось із води дивиться?
— Знаю, — кажу.
— А ще мені нема де ночувати.
Я кажу:
— Не буває нема де ночувати. Буває холодно надворі і хочеться додому. Може, не до свого дому, так до чийогось іншого дому.
Я кажу:
— Зараз піду додому винесу тобі ковдру. А ти знайдеш собі місцину, вмостиш кубельце, ляжеш і заснеш.
Моня тихо посміхнувся і хмикнув. Мабуть, пильно перекрутив у голові іще раз цю-го мою пропозицію. І перепитав:
— Кубельце?
— Кубло-кубло! А я принесу ковдру, ще й пледа!
— Що, прям тута?
— Ні, ні, — кажу, — не тута. Тут комарі і сиро. Лягай у парку. Подалі від річки. Там, якщо ти бачив, — галявини, а на них — металеві різнокольорові машини і ракети.
Я кажу:
— Тільки не мости кубла у їхніх кабінках! Бо там час від часу якісь люди какають. Зайду, бувало, в таємне місце — а там смердить.
— Цим грішать, — каже тоді Моня, — дуже багато таємних місць. І взагалі, я, мабуть, зів’ю гніздо.
— На дереві?
Моня позіхнув. Видно, він дуже хотів спати. Я встала і пішла по ковдру і плед.
Коли я повернулася із пледом і ковдрою, Моня уже десь здимів. Над Бугом висів круглий ніч. «Ніч великий, м’язовитий, ніч закрив щоки руками — і звали його Іраклій…» — згадалася мені така оповідка, тож я вирішила, що засинаю. Я піднялась на кілька хвилин від річки, знайшла приховану гарячу траву і вмостилася там на ковдрі під пледом.
І все мені снилася тоді гостроноса тітка моя Ганниця. Ніби вона шукає мене. Ніби я
Моня знайшов мене ввечері у дворі.
— Слухай, — сказав, — я тебе шукав. Ходімо у кіно!
— У кіно?
— Ну да. Я давно не був у кіно.
— Мда?
— Ну, якщо ти боїшся — я піду сам, ти знаєш. Але раз я вже знайшов цей дворик із тобою всередині, ти мусиш піти зі мною.
Я кажу:
— Дивно все виходить! А я ж вчора вночі таки принесла тобі пледа і ковдру!
— Так я і не сумнівався у тобі і твоїй ковдрі!
— Це добре, — кажу. — Добре, коли тобі довіряють.
— І я б, — каже Моня, — після цього нічого не хотів, тільки зводи мене в кіно.
— Кіно, — кажу, — Монечку, для нас обійдеться по сім гривень.
— Я, — каже Моня, — ніколи б не розцінював сім гривень як щось таке вартісне, заради чого можна, наприклад, не піти в кіно.
Тоді в кінотеатрах ішов «Блейд». Властиво, «Блейд-2». Моня сидів із ногами в кріслі, загорнувшись у пледа, а очі його — гіпертрофовані очі зляканої миші — слідкували то за Блейдом, то за глядачами, то за дядьком позаду у вікні під стелею. Коли Мон повертався до мене, вираз його обличчя ставав точно такий, як у вчорашнього дурного Перуна. Мені аж хотілося гепнути його важким патиком у саму маківку і сказати:
— Видибай, боже!
Отак, якщо у двох словах, — це те, що стосується Моні. Він того разу так і пішов із Бугом на Меджибіж, забравши із собою…
Хоч я і не маю звички дивитися, як хтось поволі йде, — я просто завмерла і собі зазначила; ось він іде, перший в житті крадій мого пледа.
Потім він, правда, повернувся хвилини через три, сказав, що надійде сюди ж рано, десятого листопада, і знов пішов.
І пледа не віддав!
ЖОЛУДЯНКИ
Є такі птахи — жолудянки. Вони зчиняють багато галасу. І хай би скільки було у них пісень — мелодія завжди одна.
Вони співають, гасаючи по дахах, критих шифером, футболяють сосновими шишками у ринви, стрибають із дахів у купи сухого листя чи у діжки із дощовою водою.
А слова їхні такі:
«Це осінь, осінь, осінь — ось що тут робиться!»
«Це сум, сум, сум, сум — ось що я відчуваю!»
«Мені не по собі, мені не так — ось що це таке!»