Пристань Ескулапа
Шрифт:
Йонаш стояв нерухомо, немов загіпнотизований. Я дивився в його перекривлене обличчя, яке маячило в півтемряві, і спочатку ніяк не міг примиритися з думкою, що так виглядає вбивця. Тільки згодом голова почала прояснюватись. Йонаш убивця? Що ж! Хіба докази з самого початку не вказували на нього? Це ж він дав Містралю порошок, йому Містраль довірив ключ від шафи з отрутами, і хто ж краще за нього міг знати про роботу професора? Він же був асистентомМістраля. Я пригадав усю брехню Йонаша, всі ухиляння. То чому ж це мене здивувало? Чому я не хотів погодитися з цим, чому всередині у мене
Все це було на вигляд занадто просте, щоб скидалося на правду. Я шукав надто далеко! У житті все простіше. Не тепер, а тоді я мав рацію. Тоді, коли говорив Журці про психологію навиворіт, Йонаш застосував цей прийом.
Я відчував себе приниженим, — і мене охопила злість на цього лавандовогопана. Я не міг подарувати йому те, що він так легко обманув нас і до останньої хвилини водив за ніс. Може, це пояснить і хоч трохи виправдає мій грубий вчинок, якого я тоді допустився. Не володіючи собою, я зірвався з місця, скочив до Йонаша, вхопив його за груди, струсонув, мов деревину, і крикнув:
— Руки вгору, злочинцю!
В очах Йонаша замиготів жах. Асистент мимоволі підніс руки, а потім зненацька випростався, мов струна, й безсило опустився на підлогу.
Ще не добравши як слід, що сталося, я з жахом помітив, що тримаю в повітрі порожній піджак.
Трепка спокійно засвітив світло, підняв штори і відчинив вікно. Потім з досадою глянув на лежачого.
— Що ти наробив, Павелеку?
Не знаю, не стримався, капітане.
Так не можна. Ти перелякав людину. Перелякав безпідставним звинуваченням.
Я сторопів.
— Як так?! — викрикнув. — То, по-вашому, не Йонаш убив?
— Звичайно, ні… — Трепка нахилився над асистентом, намагаючись привести його до притомності.
— Але ж ваші слова…
— То, друже, був тактичний хід. Будь ласкавий, допоможи мені перенести його.
Я вхопив асистента за плечі, і разом з Трепкою ми поклали його на ліжко.
— Але ж Йонаш… — спробував я заперечити, але Трепка гостро перебив:
— Про Йонаша поговоримо потім. А тепер найважливіше — це рукопис.
І дійсно, в цій справі люди вже відійшли на другий план. Найважливішим був твір. Тремтячою рукою я підняв з підлоги рукопис у пластмасовій обкладинці, на якій була одна буква — епсилон.
Я не маю нахилів до фантазування, але в цю мить моя уява добре-таки розійшлася. В моїх руках епохальний твір! Верстовий стовп на шляху прогресу! Врятування людства! Ключ до біологічного опанування наслідків радіоактивності! І це в моїхруках!.. Моє прізвище з цього часу буде невід'ємне від винаходу Містраля. Мене охопила урочиста, благородна радість — адже я добре послужив людству. Я зрозумів, чому так багато людей палають бажанням врятувати народи навіть помимо їх волі. Це робить людину надзвичайно щасливою! Десь далеко за вікном грало радіо. Виконували Дев'яту симфонію Бетховена. А може, мені тільки так здалося? У всякому разі музика мала бути.
— Що з тобою, друже? — занепокоївся Трепка.
— Радість, капітане. Світова радість!
— Дай же мені той рукопис!
Трепка взяв у мене з рук твір і почав зосереджено переглядати його.
Опам'ятавшись, я оглянувся. Як би вшанувати цю історичну хвилину? Погляд упав
— Капітане, випиймо за перемогу.
Раптом почулося якесь ідіотське хихикання. Здригнувшись, я оглянувся. На ліжку сидів навпочіпки згорблений Йонаш і нервово хихикав. Я перевів погляд на Трепку і, вражений, онімів. Мій начальник виконував гімнастичні вправи — ритмічно присідав. Мені здавалося, що всі збожеволіли.
— Капітане, що, в дідька, ви робите?!
— Спокійно, друже, — засопів Трепка. — Тільки спокій та інтенсивні фізичні вправи можуть нас врятувати.
— Врятувати? Не розумію! Капітане, що сталося?
— Читай рукопис, хлопче, і ти все зрозумієш.
Я схопив твір «Епсилон», і мені одразу все стало ясно. На першій же сторінці я прочитав слово «авітамінози».
Ніде анічогісінько про лейкемію і радіоактивність.
— Що це означає? — промимрив я, заспокоївшись.
— Це означає, що ми стали жертвою помилки.
— Але ж на обкладинці є епсилон!
— І це найжахливіше.
— Ошукали нас! — вигукнув я.
На жаль, ще гірше, — безпорадно буркнув Трепка.
Гірше?
— Вони самих себе ошукали.
— Праці про білокрів'я взагалі не було? — висловив я припущення.
Трепка сумно похитав головою.
— Була, але доля жорстоко пожартувала з нами.
Я відчував, що мене обливає холодним потом.
— Ви ж не хочете сказати… це ж, мабуть, не означає, що рукопис «Епсилон»…
— На жаль, це означає, що рукопис «Епсилон» був у іншій обкладинці.
— Обкладинки були замінені? — простогнав я.
— Так. Рукопис «Епсилон» був у обкладинках «Дзета», і його… Його, друже, спалили.
Я опустився в крісло. Кілька хвилин підлога гойдалася передо мною. Коли я підвівся, в кімнаті не було вже нікого.
У ванній хлюпотіла вода — Трепка приймав душ. Я відчував, як у мене наростає гостра неприязнь до капітана. Він не зумів бути навіть трагічним! Але де ж Йонаш? Я схопився і через відчинені двері влетів у вестибюль. У півтемряві маячила знайома постать. З пляшкою в руках асистент хитався, бурмочучи щось під ніс. Він був зовсім п'яний. У першу мить мені хотілося вдарити його, та як тільки я подумав, що все це вже ні до чого — руки опустилися. Ганебний кінець! Який ганебний кінець! Не буде великої епопеї! Не буде навіть матеріалу для драми! Буде лише гротескна кримінальна повість.
І я з своїм передчасним захопленням та мріями сам собі здавався тепер уже тільки смішним. Нещасний поручик міліції, який заплутався між своїм здичавілим начальником і п'яним ескулапом! Смішний і страшенно незграбний! Доля ще раз насміялася надо мною. Мені завжди не щаститиме. До самої смерті.
І замість того, щоб дати п'яному ляпаса, я вирвав у нього з рук пляшку і наповнив чарку.
Була дев'ята година ранку, коли я злякано схопився. Виявилося, що я одягнутий лежав на дивані у вестибюлі. В роті було гірко, хотілося пити. Дуже боліла голова. Я пам'ятав усе, що сталося вчораїй страшенно сердився. Розумів, що поводився по-дурному, зовсім розклеївся. До того ж я встановив, що свою поведінку я переживаю болючіше, ніж втрату рукопису, і цей висновок; остаточно пригнічував.