Пристань Ескулапа
Шрифт:
— Що ти мелеш, Галінко!
— Дай тільки слово, що нікому не скажеш хоч би години зо дві, що не випустиш із своїх рук перемоги.
— Перемоги?
— Йдеться про те, щоб уся заслуга належала тобі. Розумієш, тільки тобі! Дай слово!
— Якщо це не суперечитиме обов'язкам служби, то я можу дати слово. Але в чому справа?
— Я ж казала тобі: йдеться про те, що ця справа закінчиться інакше, зовсім не так, як думає капітан.
— Інакше? В якому розумінні?
— Праця «Епсилон» не пропаде.
Я здригнувся.
—
— Так. Її спалили, але Трепка не знає про те, що є фотокопії.
— Фотокопії? — скрикнув я.
— Послухай, я зараз усе тобі поясню. За тиждень до смерті, одразу ж після того першого замаху, професор Містраль наказав мені подзвонити Протасюку, що він приїде в неділю у справі фотокопій. Протасюк — це наш придворний фотограф у Пясечному, — посміхнулася Галінка. — Другого дня ми виїхали у «Пристань». Професор вийшов у Пясечному біля фотографії Протасюка, а мені велів їхати додому. На обід професор не прийшов! Ми хвилювалися, чи не трапилось чого. Я подзвонила Протасюку. Той сказав, що професор буде зайнятий до вечора. Вся ця історія зовсім вилетіла мені з голови. Тільки оце тепер, коли капітан згадав про працю «Епсилон», мені спало на думку… що, напевно, йшлося про фотокопії тієї наукової праці про білокрів'я.
— Справді, — збуджено підтримав я, — це ґрунтовний доказ.
— Павле, ти радий?
— Звичайно! — прошепотів я, відчуваючи в собі нове піднесення духу. — Але в такому разі у професора повинні бути ці фотокопії. А тимчасом їх не знайшли.
— Їх міг забрати вбивця, — схвильовано зауважила Галінка.
— І справді, — згодився я.
— Знаєш, мені здається, — сказала Галінка, — що вбивця міг спеціально знищити оригінал — хай усі думають, що твору вже немає, а він тим часом спокійно привласнить собі фотокопії.
— Галінко, — я з подивом глянув на неї, — це досить розумна думка. Але це означало б, що фотокопії в руках убивці. А якщо так, то він встиг їх заховати, а може, зо страху навіть знищив.
Галінка засмучено дивилася на мене. Раптом вона засяяла.
— Слухай, але ж навіть у найгіршому разі повинні лишитися негативи.
— Слушно, — мовив я, — у фотографа повинні бути негативи.
— Павле, ти мусиш негайно туди поїхати.
— Це ідея!
Я ступив крок до будинку, але тут мене знову огорнули сумніви.
— Це не так просто, — пробурмотів я. — Протасюк знає про вбивство професора. Усі вже знають.
Так що? — запитала Галінка.
А він чесна людина?
— Мабуть, чесна.
— Бачиш, якщо він довідається, що має справу з міліцією, то може злякатись і тоді відмовлятиметься від усього… До того ж він міг уже дізнатися про цінність негативів. Що як він захоче скористатися з них по-своєму? Я боюся зіпсувати справу. Тут потрібно діяти дуже обережно.
— А насамперед швидко, — додала Галінка. — О дванадцятій Протасюк закриває фотографію. Ти забагато філософствуєш.
— Ідея! — вигукнув я. — Тебе Протасюк добре
— Так.
— Знає, що ти була лаборанткою Містраля?
— Звичайно.
— Тоді ти поїдеш зі мною.
Галінка злякалася.
— Це необхідно?
Я посміхнувся.
— Де чорт сам не може, туди він пошле жінку. Спробуєш приручити Протасюка. Звичайно, під моїм захистом.
Я швидко вивів машину.
— Якщо капітан питатиме про мене — я в Пясечному, у фотографа Протасюка, в невідкладній справі, — сказав я нашому співробітникові, який вартував біля брами.
Фотографія Протасюка містилася на базарі. Я зупинив машину на сусідній вулиці.
— Ну так що, Павле? — спитала задихана Галінка, коли ми опинилися перед дверима фотографії.
— Нічого, заходь.
— Ти підождеш мене тут?
— Ну звичайно.
— А якщо він упиратиметься, ти допоможеш?
Я кивнув головою.
— Тепер усе вирішиться, — сказала дівчина, ковтаючи слину. — Але, знаєш, я хвилююсь. Я не знала, що це так збуджує.
Вона швидко поцілувала мене і зникла за дверима.
Я з нетерпінням чекав, розглядаючи виставлені фотознімки набундючених молодих після шлюбу і товстих, вгодованих малюків. Крізь шибку мені було видно, як Галінка розмовляла з фотографом. За хвилину вона прочинила двері і висунула голівку. Серце в мене закалатало від нетерпіння.
— Павле, ти тут?
— Ну, що там? Є?
— Є!.. — збуджено шепнула Галінка. — Зараз підемо вниз, — там архів, — май терпіння почекати хвилин п'ятнадцять.
Час тягнувся страшенно довго. Спочатку я прогулювався по вулиці, потім підійшов до кіоска купити цигарок.
Повернувшись, я з подивом помітив машину професора Касіци, яка не поспішаючи повертала в бічну вулицю.
Моє здивування зросло ще більше, коли я побачив Заплона. Узрівши мене, він подався назад і явно сховався за стовпом для оголошень.
— Чому ви причаїлися, докторе?
У Заплона була досить дурна міна.
— Я?.. Причаївся?..
— Що, власне, ви тут робите?
— Нічого. Гуляю собі. А ви? — спитав він нахабно.
— Теж гуляю, — процідив я, допитливо дивлячись на нього.
Заплон якось неприємно засміявся.
— Ну то… ну то бажаю вам успіху… — моргнув він лукаво.
Те, що тут з'явився Заплон, здалося мені дуже підозрілим. Я вирішив не спускати його з ока. Оглядаючись назад, я повернув до фотографії. Заплон уже не ховався, ходив туди й назад по тротуару. Я глянув на годинник. Минуло вже майже півгодини, як Галінка пішла. Я почав хвилюватись, але почекав ще п'ять хвилин. Потім зайшов усередину. Двері були відчинені, але в кімнаті не було нікого. Відхилив завісу — порожньо. Мене пройняла неприємна дрож. Я зрозумів: тут діється щось недобре. Згадав, як боялася Галінка, як дивно поводився Заплон. І мені стало страшно.