Пристань Ескулапа
Шрифт:
Галінка казала, що вони підуть в архів, униз. Це, мабуть, у якийсь погріб. Я розглядався довкола по всіх кутках, але ніяких сходів униз тут не було.
Тоді я шарпнув другі двері. Вони були замкнуті. Постукав. Ніхто не відповів.
— Галінко! — гукнув я.
Німа тиша. На лобі в мене виступив холодний піт. Серце, як той молот, гупало в грудях. Не довго думаючи, я розігнався і вдарив у двері. Надто слабко! Вдарив дужче. Двері затріщали. Замок лишився на місці, але середина дверей вилетіла. На щастя,
— Галінко! — крикнув я ще раз.
У відповідь знову тиша. Тремтячою рукою намацавши біля дверей вимикач, я. засвітив світло. Нервово оглядівся. І тут не було ніяких сходів у погріб, зате я побачив таке, від чого аж кров у жилах застигла. В кутку лежав нерухомо якийсь бородатий чоловік. Я кинувся до нього. Живий! Груди ледве піднімалися від слабкого дихання. На потилиці — велика кривава рана від удару чимсь тупим. Я обшукав його. У портфелі, який був при ньому, знайшов кілька десятків злотих і паспорт на ім'я Протасюка.
Приголомшений, я ще раз оглянувся навколо. Тільки тепер я помітив, що в приміщенні панувало безладдя. Шафи були відчинені, шухляди повитягувані, сейф відкритий.
Похмурі думки охопили мене. Засада! Викрали Галінку! Вкрали негативи!
Я вискочив у коридор, звідти — на подвір'я. Пробіг ще якийсь коридор і опинився на вулиці. Хотів кричати, але стримався, приголомшений: на вулиці зовсім спокійно, нічого тут не сталося.
Якась перекупка нерухомо сиділа біля кошиків із салатом, морквою і редискою. Поруч мовчки гралася з лялькою дитина. Далі виднілися великі яскраві парасолі над столиками біля маленької кондитерської.
І мені здалося, що сцена, яку я щойно бачив, — це тільки сон.
Раптом я побачив Заплона. Він стояв на розі вулиці боком до мене і курив цигарку. Я підбіг, схопив його за плече і крикнув:
— Досить цієї гри!
— Чи ви не збожеволіли? — посміхнувся Заплон.
— Не робіть з мене божевільного. Там лежить людина з розбитою головою.
— Де? — спокійно запитав доктор.
— У фотографа.
— Добре, зараз викличу швидку медичну допомогу! — І Заплон щосили шарпнувся. Але я не випустив його.
— Не вирветесь так легко! — белькотів я. — Де панна Стор? Що ви з нею зробили?
— Панна Стор? — Заплон ліниво повернув голову і вказав позад себе. — Панна Стор он там, під парасолем.
Від подиву я витріщив очі. Справді, Галінка сиділа за столиком біля кондитерської, а рядом з нею… Рядом з нею був не хто інший, як Трепка.
Онімілий, я підійшов до них.
— Капітане… — видавив, дивлячись то на нього, то на Галінку.
— Що сталося, Павелеку? — Трепка флегматично обернувся до мене. — Сідай.
Я машинально сів.
— Капітане, ви тут з Галінкою?.. —
— А хіба що?
— Не зовсім розумію…
— Чому, друже? — спокійно сказав Трепка. — Справді, може, трохи холоднувато… але приємно… Сидимо собі на свіжому повітрі, п'ємо каву і розмовляємо, як подобає давнім добрим знайомим. Що ж робити в цей сонний післяобідній час у такому містечку… коли треба чекати?
Я остовпіло дивився на нього.
— Чекати? Чого?
— Автомашини.
— Ви кудись їдете?
— За кілька хвилин, — сказав Трепка.
— А вбивця?
— Сидить біля тебе, хлопче.
Розділ XXXI
Я зірвався з місця.
— Що це має означати?! Якщо це жарт, то дуже невдалий.
— Я не жартую, друже.
— Ні… це безглуздя! — я нервово засміявся. — Галінка — вбивця? Ну, звичайно, ви жартуєте!
— Чому, друже? Оці парасолі, столик і кава створюють таке враження? Але ж ми не завжди працюємо при декораціях. Зрештою, мені здається, що така декорація зовсім в дусі всієї нашої справи, і це мене тішить, бо я люблю стильні розв'язки.
— Неймовірно! — прошепотів я. — Цей спокій…
— А чого ж би ти хотів? Метушня, крики, перекинуті стільці, бійка, наручники… Фе, що за гидка картина! Які в тебе засмічені уявлення, Павелеку! Культурним людям це зайве. Можна до кінця працювати чемно, спокійно, під парасолями, за кавою. Правда ж, панно Галінко?
Галінка посміхнулась якоюсь блідою посмішкою, дивлячись кудись поверх нас.
Я був мов той мертвець. Немов крізь туман, бачив, як приїхала наша міліцейська машина, з неї виліз поручик Філіп з Драбеком і забрали Галінку.
Останні події сталися так раптово і несподівано, що я не міг навіть зрозуміти. На думку спадали безпорадні запитання. Чому? Як? Хіба це могло бути? І я тільки відчував, що мене спіткала подвійна і ганебна поразка.
Трепка співчутливо дивився на мене, то покашлюючи, то щось вистукуючи пальцями.
— На жаль, друже, ця процедура була неминуча. Тепер ти сам розумієш.
— Нічого не розумію…
— Рівняння перевірено… Розв'язання правильне. А саме це й треба було довести. Мені потрібен був невеличкий доказ ad oculos — наочний доказ. Я казав тобі про це. Це дуже добре вплине на дальший хід справи. Судді не завжди розуміються на тонкощах нашої роботи. Тому краще мати наочний доказ. І тобі, хлопче, теж потрібен доказ ad oculos, щоб ти прозрів. Чого тебе мають мучити якісь ілюзії, властиві сентиментальній натурі! Я зробив це для спокою твоєї душі, Павелеку.