Пристань Ескулапа

Низюрский Эдмунд

Він був у жовтій обкладинці з пластмаси.

Передрукований на машинці?

— Ні, писаний від руки. Професор писав на окремих невеличких аркушиках, наче з шкільного зошита, і зберігав їх у жовтих пластмасових обкладинках, таких, як ото продаються для книжок.

— Коли ви востаннє бачили у професора цю його роботу?

— В середу.

— Значить, це ще в Варшаві?

— Так, у Варшаві.

— А тут?

— Тут я вже її не бачила.

— Дякую вам, Галінко, — промовив

я тепло і потиснув їй руку. Відчував, що вона тремтить.

— Ох, пане Павле!.. — в очах дівчини заблищали сльози.

Галінка вирвала руку і втекла.

* * *

Журка прийняв звістку з цікавістю, але спокійно.

— Я сподівався чогось подібного, — пробурмотів він. — Ще вчора я наказав обшукати «Ізолятор».

— Ну й що?

— Ніяких рукописів не знайдено. Ми не знайшли їх і тут, отже…

— Отже?

— Хто знає, чи не натрапили ми на мотив злочину.

— І я так думаю.

Журка, посміхаючись, закурив цигарку.

— Значить, це Галінка тобі розповіла?

— Галінка.

— Ти радий?

Я закусив губи.

— Везе ж тобі, спритнику, — мовив Журка. — Я б ніколи тебе в цьому не запідозрив!

— Про що ти? — зніяковів я.

— Ну, не прикидайся, ти повинен був чимось закрутити голову цій дівчинці, тільки чим? З твоєю фізіономією? Хай йому чорт, загадкові ці жінки! Сподіваюся, що й у мене є шанси…

* * *

Знизу чути було стукіт м'ячика. Зійшовши до вестибюля, ми побачили Йонаша, який грав з доктором Протоклицькою у настільний теніс.

Журка безцеремонно перервав гру.

— Я б хотів трохи поговорити з вами. Ходімо до вашої кімнати, докторе.

— Мене, здається, вже допитували, — незадоволено буркнув Йонаш.

— Мені дуже прикро, але ж тоді ви не сказали нам усього.

— Про що ви говорите?

— Довідаєтесь у кімнаті.

Коли двері за ними зачинилися, Журка сів на стілець і сказав:

— Я маю на увазі наукову працю професора про агранулоцитоз.

Йонаш здригнувся.

— Я не зовсім розумію, — видавив він.

— Хіба ви не чули про цю працю?

— Ні, цього я не сказав, але… — Йонаш завагався.

— У вас є якісь сумніви?

— Признаюся, ви мене спантеличили. Я просто не бачу зв'язку…

— Ця робота пропала, — сказав Журка.

— Пропала! — скрикнув Йонаш не своїм голосом.

— Це вас дивує?

— Надзвичайно. Кому б могла бути потрібна праця «Дзета»?

— Дзета? — Журка витріщив очі.

— У професора Містраля була звичка позначати обкладинки своїх

рукописів буквами грецького алфавіту. Працю про анемію, наприклад, він позначив буквою «Дельта», а про агранулоцитоз — «Дзета». У своїх внутрішніх стосунках ми користувалися цими позначеннями.

— Хвилиночку, докторе. Виходить, була ще праця про анемію?

— Так, наукова праця про злоякісну анемію. Так само, як і рукопис «Дзета» досі не опублікована. Погляди, які в ній висловлювалися, ще недавно викликали застереження, і праця була відхилена.

— Розумію, — промимрив Журка, оглядаючи нігті. — Ці праці були написані на окремих аркушиках формату учнівського зошита і зберігалися в жовтих обкладинках з пластмаси, правда ж?

— Так.

— Який був почерк у професора?

— Дрібний, нерозбірливий!

— Оце він? — Журка показав кишеньковий календарик професора, Йонаш ствердно кивнув головою.

— Ви не можете сказати, що означають оці цифри біля окремих дат?

— Цифри?

— Ось, гляньте, — Журка підсунув календарик до Йонаша, — біля дати п'ятнадцятого січня — 258 000, п'ятнадцятого лютого — 30 000, а ще через місяць — 8500 і знак оклику.

Йонаш дивився здивований.

— Не уявляю собі.

— Вам це нічого не говорить?

— Ні, нічого.

Журка зітхнув.

— Ну, гаразд, повернемось до рукописів. Ви їх читали?

— Ні.

— Як так? Ви ж були асистентом професора. Ви разом з ним працювали.

— Це правда, але тільки над спільною темою про органи кровотворення. «Дзета» і «Дельта» були, так би мовити, особистою працею професора.

— Як це зрозуміти?

— Професор працював над ними за дорученням секції Академії наук, але індивідуально. Я, в усякому разі, не брав у цій роботі ніякої участі.

— Але ж як асистент ви. повинні були цікавитися.

— Звичайно, я дуже цікавився, — посміхнувся Йонаш, — але справа в тому, що професор зовсім не квапився хоча б у загальних рисах розкрити передо мною свій секрет. Професор Містраль тримав свої твори в суворій таємниці. Кажуть, ніби колись давно хтось списав його працю і привласнив собі авторство. З того часу професор став хворобливо потайним. Не довіряв нікому.

— Але проте на початку нашої розмови ви висловились про рукопис «Дзета» досить зневажливо. Звідки ж така думка, якщо ви не знали цієї наукової праці?

— Я просто не вірю, щоб можна було ще сказати щось сенсаційне про агранулоцитоз. Є набагато страшніші для людства хвороби.

— І все-таки ця праця пропала безслідно. Чи ви не могли б мені сказати, що з нею сталося?

— Я? А звідки ж я можу знати!

— Коли ви бачили її в професора востаннє?

Йонаш завагався.