Пристань Ескулапа
Шрифт:
— Ви погано почуваєте себе? — запитав він.
— Ні, звідки ви взяли? Я тільки забагато випив. Прямо не можна й кроку зробити, щоб не частували горілкою. — Асистент почав незграбно вилазити з ліжка. — Ви так турбуєтесь, що прийшли в повному складі; чи не забагато клопоту для вас? Попереджаю, що в цьому слідстві я невинне ягня. Можу відразу сказати, що не уявляю собі, кому потрібна була смерть Містраля і хто його вбив. Що стосується мене, то в мене, здається, повне алібі.
— Ніякого
— Невже?
— Ви повернулися без чверті десять і мали ще можливість домішати отрути до горілки.
— До горілки? — здивувався Заплон.
— На жаль, отруту могли подати і в горілці.
— Сто чортів! — вилаявся Заплон. — Значить, мене все-таки вплутали в цю кашу.
— Кого ви маєте на увазі? Підозріваєте когось?
Заплон похитав головою.
— Ні, я не мав на думці нічого конкретного.
— Добре. Повернемося до теми. Без чверті десять ви були вже в садибі вілли, а в вестибюль прийшли тільки через двадцять хвилин… Що ви робили протягом цих двадцяти хвилин?
Заплон, здавалося, сторопів.
— Не знаю, що вам і сказати… Я нічого не робив.
— Як так? Ви ж якось провели цей час?
— Справді, — в голосі Заплона чути, було кепкування, — я щось мусив робити. Мабуть, я блукав по саду.
— Не жартуйте, — сказав Журка.
— Моє пояснення здається вам непереконливим?
— Зовсім непереконливим.
— Дуже прикро, але я справді не знаю, що ще вигадати.
— Вигадати? — обурений Журка грізно випростався. — Ви, здається, вирішили, кепкувати тут?
— Чому ж? Хіба я не можу гуляти в саду?
— Під дощем, о десятій годині вечора?
— Хай йому грець! — Заплон почухав розпатлану голову. — Хоч убийте мене — зовсім забув, що тоді йшов дощ.
Журка підвівся.
— Ви, бачу, не хочете розмовляти з нами серйозно. Ну що ж, може прокурор наведе вас на розум. У всякому разі, ваше становище незавидне.
— Невже мої справи гірші, ніж у шановних колег?
Нічого не відповівши на це питання, Журка попрямував до дверей. Заплон посміхнувся і заліз під ковдру.
— Є ще одна людина, яка могла б нам допомогти, — сказав Трепка. — Брат покійного. Подзвони, Павелеку, до адвоката Гжегожа Містраля.
Розділ XI
— Обережно! — гукнув Журка, рвучко відтягуючи мене за плече.
Справді, я ганебно заґавився і ледве не потрапив під машину, яку професор Касіца виводив од гаража на головну алею.
З того часу, коли ми вийшли з кімнати Заплона, мені не давала спокою одна думка.
— Що з тобою, Павле? — дивувався Журка. —
Я кивнув головою.
— Він аж проситься, щоб його посадили, але це ще не причина, щоб, ти ліз під машину.
— Та я думаю не про нього, — буркнув я.
— Не про нього? А про кого ж?
— Думаю про цю малу Стор.
— Про Стор? — здивований Журка аж зупинився і заглянув мені в очі. — Он воно як… Розумію… розумію… хай йому чорт! — знаюче захихикав він і лупонув мене кулаком у спину.
Його надмірна догадливість вивела мене з рівноваги.
— К чорту! — спалахнув я. — Не вдавай, що не розумієш, про що йдеться. У малої Стор така сама, якщо не краща, можливість отруїти старика.
— Стор?
— Якщо ми припускаємо, що ціаністий калій був у горілці, що всипати його туди могла особа, яка того вечора виходила з вестибюля… якщо через це падає підозра на Заплона, то, мабуть, на Стор вона падає ще більше.
— Звичайно, — промовив Журка. — На неї я теж зверну увагу..
Журка й справді звернув увагу на панну Стор. Може, навіть занадто гостро і грубо. Я пересвідчився в цьому ще до обіду, йдучи до своєї кімнати на другому поверсі, я почув тихий плач. Двері в лабораторію були трохи прочинені. Я заглянув усередину. Галінка, згорнувшись клубочком, лежала на дивані і гірко плакала.
Перше враження було неприємне і ще більше поглибило мої підозри. Винна, тому й плаче! Це спосіб, за який у її становищі вхопилася б щонайменше половина жінок-злочинців. Вдає скривджену невинність, хоче вплинути на наші почуття.
Почувши скрип дверей, Галінка рвучко схопилась і змірила мене неприязним поглядом.
— Це ви? Чого вам треба?
— Нічого, вибачте, будь ласка, — промовив я, проте з кімнати не вийшов.
— Ох, налякали ви мене! — витерла вона очі. — Я думала, що ви знову хочете взяти мене на допит.
Я подумав, що це звучить фальшиво, і нова хвиля підозрінь залила мене. Але я не хотів показувати цього.
— Вибачте, будь ласка, я заглянув сюди зовсім випадково.
— Справді? — вона забавно потягнула носиком. «Вдає дитячу безпосередність», подумав я, а вголос промовив:
— Здається, поручик Журка завершив уже цю неприємну і невдячну формальність.
— Невдячну?
— А що ж, ми, панно, міліціонери, теж люди, і допит таких милих істот, як ви, завжди нас бентежить…
— Того пана Журку ніщо не бентежило. Це жахлива людина! Ви знаєте, він певен, що це я вбила пана професора Містраля, насипала ціаністого калію в графин і…