Московство
Шрифт:
Московський митрополит коронував 1547 року Івана IV, знаючи, що це не правосильне за законами православної церкви. Московщина послала до Царгорода послів з багатими дарунками Вселенському патріархові, аби він дав грамоту, якою визнає коронування законним. Патріарх Єремія грамоти не дав, пояснюючи москвинам, що коронувати королів мають право лише два патріархи: Римський (папа) та Царгородський (Вселенський православний), а про митрополитів і говорити годі. Єремія запропонував Московщині прислати свого заступника (екзарха), який іменем Вселенського патріарха наново коронуватиме Івана ІV. Московщина відмовилася.
Отже, патріарх Єремія грамоти не дав, проте в московських архівах така грамота … є — без дати, в ній виправлені слова, і палеограф В. Регель довів, що грамоту написали і підписали московські урядовці в Москві, ще й пізніше виправляли. П. Мілюков визнає її за підробку [539] . Московщина ж долучила її до збірників законів як історичний документ законності коронації.
Крім московської, всі інші православні церкви перебували в XVI ст. під чужинецькою владою, та ще й (крім української) магометанською, були малі й бідні, отже, мусили їздити до Москви за грошовою допомогою. Навіть Вселенський патріарх. І коли Московщина, наставляючи самовільно свого митрополита, зневажила закони православної церкви,
[539]
П. Мілюков, там же.
Довелося московський патріархат засновувати окремим державним законом під назвою «Уложоная грамота». До «Грамоти» москвини вписали теорію Філофея про Москву — ІІІ Рим, а також зазначили, що на соборі єпископів, який обрав московського патріарха, був присутній Вселенський патріарх Єремія з усім своїм почтом, і що Єремія ніби казав там: «Антіохійський патріарх Іоким повідомив мене, що московський цар просив заснувати московський патріархат. Отже, я з Олександрійським патріархом Сільвестром, з Єрусалимським патріархом Ніфонтом, з Антіохійським Патріархом Іокимом і з архиєпископами та єпископами, усім Собором радили і ухвалили заснувати московський патріархат». Все це було від першого до останнього слова сфальшовано. Єремія на «соборі» не був з тієї причини, що «собору»…не було. І нічого подібного він ніколи не казав, навіть ім’я Єрусалимського патріарха переплутане: назвали москвини його Ніфонтом, а він справді називався Софронієм. Хоч як заляканий був Єремія, проте відмовився підписати. Москвини заявили, що втоплять його з усім почтом. Грек підписав і негайно втік додому.
В «Уложоной Грамоте» написано, що собор єпископів відбувся 26 січня 1589 р. Історики не знайшли в московських архівах жодного натяку на цю подію. Записано, що в соборі брали участь 56 єпископів, а підписів є лише 32, серед них навіть підписи українських, білоруських, литовських єпископів. А вони нічогісінького не мали спільного з Московщиною, бо ж їхні землі не належали до Московщини, а творили свою незалежну Литовсько-Руську державу. Навіть такий історик, як митрополит Макарій, що виправдовував московські шахрайства, мусив визнати, що все в «Уложоной Грамоте» є вигадкою [540] . Разом з патріархом Єремією перебував у Москві Монемвасійський митрополит Ієротей. Він пише, що Єремія підписав лише під загрозою його втопити, що «Уложоная Грамота» є суцільною брехнею, що московський патріархат є неканонічним. Таке пишуть і самі москвини [541] .
[540]
Митрополит Макарій. «История Русской Церкви».
[541]
А. Шпаков. «Учреждение Патриаршества в России»; Ф. Терновський. «Изучение Византийской истории»; П. Мілюков. «Очерки истории русской культуры»; А. Бестужев-Рюмін. «Обзор событий».
Порятувавшись з московського полону, патріарх Єремія не хотів оприлюднювати московського насильства над ним, хоч Олександрійський патріарх Мелетій вимагав від нього скасувати свій вимушений загрозою підпис і проголосити незаконність московського патріархату. Осмілілі від того москвини почали вимагати від патріархів визнати московський патріархат першим серед усіх патріархатів, загрожуючи припинити їм допомогу [542] . Хоч патріархи дуже потребували московської допомоги, але таке нахабство їх обурило, і вони визначили йому п’яте місце. Це визначення обґрунтував Олександрійський патріарх Мелетій Пігас. Москвини припам’ятали йому це, і коли він вислав до Москви архимандрита Неофіта та ченця Іоана по допомогу, Московщина закатувала на смерть тих послів, хоча вже й тоді навіть напівкультурний світ визнавав недоторканість послів. Щоб помститися патріархам, Московщина знайшла спосіб принизити їх: запроектувала заснувати в Московщині аж п’ять патріархій і про це повідомила всіх патріархів.
[542]
А. Шпаков, там же.
Таке заснування московського патріархату ворожо зустріли в Новгороді, його неканонічність спричинила, що новгородці не визнали його. Архиєпископ новгородський демонстративно носив митрополичий білий клобук на ознаку непідлеглості московському митрополитові і патріархові. На цьому з’явилася в Новгороді самостійницька, протимосковська література, що вивищувала Новгород супроти Москви. Як от у «Повести о белом клобуке». Християнський світ вірив, що 1498 року настане кінець світу, бо виповнювалося 7 тисяч років від сотворіння світу, а пророки віщували кінець світу саме через такий проміжок часу. У Європі жваво обговорювалася ідея месіанства народів на тлі того «кінця світу». Новгород ще жив європейським культурним життям, ця ідея обговорювалася й тут, і новгородці прийшли до висновку перенести світовий православний осередок з Царгорода до Великого Новгорода [543] , що й висловлене в «Повести о белом клобуке». Тут оповідається, що візантійський імператор Костянтин подарував папі Сильвестрові дорогий білий клобук. Наступник Сильвестра передав клобук царгородському патріархові, а той за наказом з неба передав його новгородському архиєпископові Василію. Відтоді новгородські владики носять білий клобук як символ найвищої церковної влади, переданої Великому Новгородові [544] . Московський собор заборонив 1564 р. новгородському архиєпископові носити білий клобук. Собор 1567 р. ухвалив, що «повесть есть писанием лжевым и неправым», а автор написав її «от ветра главы своея». Сто років пізніше Московщина привласнила собі цю повість, замінивши слово «Новгород» на «Москва».
[543]
В.
[544]
М. Костомаров. «Памятники старинной русской литературы».
Надалі Московщина почала рвати зв’язки з Вселенським патріархом та вивищувати свою московську церкву понад усі православні. Метою цього було зробити московського патріарха Вселенським, підпорядкувавши йому всі православні церкви. А главою московської церкви був не лише фактично, а й юридично московський цар. Отже, підпорядкувати московському цареві.
Християнство в Московщині запровадили українці, місіонери з Києва: створили церкву, дали їй своїх українських святих та тих грецьких, що їх визнала Українська церква. Українець архиєпископ Дмитро Ростовський склав життєписи святих «Четії Мінеї», там не могло бути святих москвинів, але це заперечувало доктрину «Москва — ІІІ Рим» і право на московський патріархат. Московщина мусила хутко виробляти своїх святих. Це забирає багато років. Українська церква за 600 років канонізувала 22 святих. Московська — канонізувала лише за два роки 39. За такого поспіху чимало помилилися і пізніше мусили виключати деяких, бо їхня «святість» навіть і на московську міру виглядала чимось іншим. Наприклад, святий патріарх Іоким закатував 1685 року 90 невинних людей, а між ними і священиків та ченців, бо хотів загарбати їхні маєтки.
Своїх святих можна наробити сотні за пару років, але великих історичних постатей не наробиш. Лишався єдиний шлях — украсти їх в інших народів. З омосковщеного «царя Пруса» Європа сміялася. У поляків не вкрадеш, бо їхню історію теж знає Європа. Історичне щастя москвинів (і українська нерозумність) дало до московських рук стародавню Україну з її кількатисячолітньою багатющою культурою і славою. І Московщина вчепилася за цю золоту нагоду. Десь близько 1498 року москвини написали «Сказание о бармах Мономаховых». Воно оповідає, що візантійський імператор Костянтин Мономах передав королівські клейноди, в тому числі й «шапку Мономаха» (корону) Київському великому князеві Володимирові Мономахові. У пізніших московських списках того «сказания» дописано: «…не просто рєши такового дарованию и не от человек, но по Божиим неизреченым судьбам, претворяще и преводяще славу гречскаго царства на росыйского царя». У цій байці — жодного слова правди. У візантійських, київських, римських та інших (крім московських) архівах, літописах, переказах немає й натяку на передачу Візантією будь-яких клейнодів будь-кому поза Візантією. А в московських архівах є лист ніби від Царгородського патріарха, що повідомляє, ніби імператори Василій і Костянтин послали клейноди Київському Володимирові. В тому листі ім’я Василій виправлено на»василевс», що грецькою означає «імператор». Це слово «василевс» стоїть перед іменем Костянтин, отже, означає «імператор Костянтин». Крім того, вишкрябане місце на імені «Володимир» і написано «Мономах». У всіх немосковських писаних пам’ятках нема жодної згадки, що Володимир, син Всеволода мав титул «Мономах». Це вже москвини дали аж у XVI ст. титул «Мономах», щоб підперти свою вигадку про «Москву — ІІІ Рим». Навіщо це робилося? Візантійські імператори Василій і Костянтин Мономахи жили за часів Володимира Святого. Отже, якщо вони давали клейноди, то йому, а не його правнукові Володимирові Мономахові, якого батько Всеволод тоді ще й не народився. Москвини хотіли надати ті клейноди саме Володимирові Мономахові тому, що мали його (а не Володимира Святого) за засновника Суздальського роду Рюриковичів. А крім того, його батько Всеволод одружився з візантійською царівною Мономахівною. Про «шапку Мономаха» — жодних писаних пам’яток, крім московських. Та й московські не згадують про неї аж до часів Івана IV. Більшість дослідників — немосквинів вважають ту «шапку Мономаха» за татарський виріб. Цю білими нитками шиту побрехеньку Московщина зробила державним документом, що має довести її право на спадок Києва і ІІ Риму — Царгороду. Москвини записали її до «Степенной Книги» і внесли до коронаційної церковної відправи. Навіть намалювали в московському Успенському соборі образ передачі царських клейнодів візантійським імператором Костянтином київському Володимирові Мономахові. І тут збрехали: поставили 988 рік, тобто час Володимира Святого, а не Володимира Мономаха. У тому соборі коронувалися всі московські царі. Отже, кожному пригадувалося, що він має здобути спадок Візантії — здійснити московську національну доктрину «Москва — ІІІ Рим». І справді, це нагадування справляло гіпнотичну силу не лише на фанатиків. Ліберал П. Мілюков кричав 1917 року: «Росія має всі права на Костянтинополь. Він наш, московський, був, є і буде». «Сказание о бармах Мономаха» встановлює родовід (і спадкові права) московських князів до українських королів; від них до візантійських імператорів; від них — до Риму, а від нього — до імперії Олександра Македонського, до якої належала Мала Азія та Індія. Загарбати Індію планував ще Петро І [545] . «Демократична» Московщина їх здійснює в Кореї, Лаосі, В’єтнамі, Індії.
[545]
E. Pelz. «Geschichte Peters des Grossen».
Після перемоги в останній війні Московщина обсадила своїми військами Балтійські держави, Польщу, Західну Україну, Болгарію, Румунію, Мадярщину, Чехію і відразу підпорядкувала православні церкви тих народів московському патріархові. Сербії не пощастило окупувати, і тому сербська церква залишилася незалежною. Католицьких та протестантських церков цих народів Московщина не мала ніякої можливості підпорядкувати своєму патріархові. Але мала багато спільного з православієм уніатської церкви, і Московщина їх підпорядкувала. Звичайно ж «добровільно» з їхнього боку: наказала 1946 року Румунському православному патріархові закликати уніатів, подавати просьби прийняти їх до Румунської православної церкви. З усіх 700 румунських уніатських священиків подали просьбу лише 38. Московщина визнала цих 38 за уповноважених представників усіх 700, вся Румунська уніатська церква підпорядкувалася Румунському православному патріархові, а той уже був підпорядкований московському патріархові офіційно, тобто московському імперському урядові. У такий самий спосіб Московщина знищила 1946 року й Українську уніатську церкву з тою різницею, що її глава митрополит Андрій Шептицький не захотів піти шляхом румунського патріарха, відмовився кликати своїх вірних до з’єднання з московською церквою. Ще діяла в Галичині Організація Українських Націоналістів (ОУН), і галичани були настільки національно свідомими, що самі розуміли причину тотожності московської монархічної і соціалістичної політики.
Наступник А. Шептицького митрополит Й. Сліпий та 9 єпископів Української уніатської церкви не захотіли приєднатися до московської православної церкви, і Московщина всіх їх ув’язнила і вигубила. Живим лишився лише Й. Сліпий. По 18 роках ув’язнення Московщина випустила його до Рима.
З Українською православною церквою Московщина не церемонилася, не робила жодних комедійних прилучень, просьб, а без жодних балачок ув’язнила (1929–1932 рр.) і вигубила всіх 27 єпископів на чолі з митрополитами Василем Липківським і Миколою Борецьким.