Московство
Шрифт:
Московщина надумала повторити своє шахрайство 1588 року в 1947 році: запросила на собор московської церкви всіх православних патріархів, митрополитів, єпископів з-поза СРСР. Планувалося зробити цей собор Вселенським, що проголосив би московського патріарха Вселенським. Підступ не вдався, бо Вселенський патріарх пригадав [546] усім владикам московське шахрайство 1588 року. Собор не відбувся.
Цинічна Московщина вже цілковито відкрито й офіційно проголосила [547] , що не визнає Царгородського патріарха за Вселенського, бо, мовляв, коли зникла Візантійська імперія, то з нею зник і титул «Вселенський» задля Царгородського патріарха. Зрештою, єпископи свій титул одержують від назви катедрального міста (існують єпископи: Ленінградський, Сталінградський на глум християнам). Від 1923 року не існує Костянтинополя (Царгорода), а існує Істамбул. Отже, той патріарх, який живе в Істамбулі, має право на титул лише «Істамбульський».
[546]
Митрополит Хризостом. «Дві головні небезпеки», (в «Еклезія», жовтень, 1947.).
[547]
«Обозрение
Наступного 1948 року Московщина знову пробує звабити світових православних владик на гучне святкування 500-ої річниці незалежності московської церкви. Православні церкви, приймаючи запрошення, сподівалися одержати, як і раніше, допомогу. З 12 православних церков 9 прислали представників. Допомогу дістали, але не задурно: за їхньою участю було оголошено малий собор, якому запропонували політичні ухвали, хоч гості не мали на те повноважень.
Десять років пізніше (1958 р.) Московщина знову пробує знищити Царгородський патріархат, щоб перенести Вселенський до Москви. Знову урочисто святкується відновлення московського патріархату. Знову гості взяли допомогу, подякували і обіцяли подумати. Ще одна подібна спроба датується 1963 роком. Ватикан тоді запросив православні церкви прислати на собор католицької церкви своїх представників як спостерігачів. Вселенський патріарх Атенагорас, дбаючи про єдність православія, запитав московського патріарха Алексія, чи той пошле своїх представників. Алексій відповів, що не пошле. Атенагорас повідомив Ватикан, що теж не пошле представника. Дізнавшись про це, Алексій (тобто уряд СРСР) негайно вислав на собор своїх представників: єдиним представником православія на соборі став московський патріархат (через своїх відпоручників). Мовляв, московський патріарх фактично є Вселенським.
Спадковий зв’язок з Києвом — основа, що на ній стоїть вся облудна будова московської національної доктрини «Москва — ІІІ Рим». Московщина має єдиний шлях до ІІ і І Риму — шлях через Київ, тому московська національна доктрина нерозривно пов’язана з володінням Києвом. Ось чому смерть московської доктрини, а отже і московської імперії, залежить від України. Це добре розуміє Московщина і тому з такою люттю бореться проти державної незалежності України. Вона боїться втратити ту силу, яка створила імперію і втримує її від розвалу досі. Боїться загубити свою національну доктрину «Москва — ІІІ Інтернаціонал». Не знаючи, звідки ця доктрина бере свою розгінну силу, не знаючи коріння отого «Москва — ІІІ Інтернаціонал», не зможемо її побороти. А коріння, повторюємо, «Москви — ІІІ Інтернаціоналу» лежать глибоко в «Москві — ІІІ Римі», а не в марксизмі, інтернаціоналізмі, соціалізмі, як здається невігласам чужинцям і малоукраїнцям.
Чотири рази в історії тряслася земля під Москвою — ІІІ Римом. Хиталася основа московської національної доктрини. Вперше в 1605–1609 рр., коли на трон ІІІ Риму сів пройдисвіт Димитрій, а по ньому трон забрав католик Владислав. Вдруге — 1648 року, коли в Києві постала могутня держава, а її володар загрозив московським послам: «Всі городи московські і саму Москву зломлю. А хто в Москві сидить, від мене не відсидиться» [548] . Єрусалимський патріарх Паїсій, величаючи Б. Хмельницького «князем Руси», дорівнював його до Костянтина Великого. Греки продемонстрували підтримку Україні: два митрополити Коринфський Іосафат (загинув під Берестечком) і Назаретський Гавриїл (люди, близькі до Вселенського патріарха) відправили в Чигирині службу Божу в присутності московського посла А. Сухонова. В літургії вони вийшли з олтаря царськими дверима, закликали Б. Хмельницького з сином, звеліли їм стати навколішки, поклали їм на голови омофори, прочитали відповідні молитви. У многолітті та на єктиніях ті митрополити титулували Богдана «Государем і Гетьманом Великої Росії». Церемонія нічого не каже нам у ХХ ст., а тоді вона повідомляла Московщині, Україні і світові, що Рим не визнає за ІІІ Рим Москву, а вважає Київ гідним перейняти права і обов’язки ІІ Риму. Богданова поразка під Берестечком 1651 року зруйнувала грецькі надії на Київ — ІІІ Рим, а поразка України в Переяславі 1654 року врятувала Москву — ІІІ Рим. Не знайшлося в Україні українського Філофея з українською національною доктриною «Київ — ІІІ Рим».
[548]
Слова Б. Хмельницького, див.: М. Грушевський. «Історія України-Руси».
Втретє захиталася основа московської національної доктрини 1917 року. Тоді 100 тисяч киян несли сотні жовто-блакитних прапорів та портретів українського національного пророка Т. Шевченка, співали його «Заповіт». Жодних червоних прапорів не було. Та недаремно Московщина виховувала 200 років всіляких брюховецьких, галаганів, драгоманових. Преганебного для нас 1917 року, що визначив долю України на наступне століття, провідна верства України дала народові на провідників не хмелів, виговських, дорошенків, мазеп, гордієнків, полуботків, шевченків, а новітніх самойловичів, кочубеїв, розумовських. І винниченки, грушевські, скоропадські, скрипники, чубарі, любченки врятували «Москву — ІІІ Рим».
Вчетверте захиталася земля під московським «ІІІ Римом» 1941 року: німецький претендент на ІІІ Рим загнав московського аж по Волгу. Москва — ІІІ Інтернаціонал закликала на допомогу стару «Москву — ІІІ Рим» — Філофея, Івана ІV, Петра І, Д. Пожарського, К. Мініна, О. Суворова, М. Кутузова.
Нині знову починає хитатися земля під Москвою — ІІІ Інтернаціоналом. І спричинюють цей землетрус сили не з-поза, а зсередини СРСР. І вони заб’ють осиковий кілок в могилу московського месіанства з його національною доктриною і тим скінчать останню добу московської імперії.
Ф. Достоєвський, пророкуючи неминучість зудару Московщини з Європою, писав 1877 року: «Буде жахливий, великий бій, багато крові людської проллється. Та найістотнішим у тому буде те, що він розв’яже тисячолітню справу католицтва: волею Провидіння його місце займе московське православ’я» [549] . Монархіст Ф. Достоєвський мріяв «оправославити» Європу. Соціаліст В. Ленін «скомунізувати». Обидва мали на меті те саме — розкласти Європу ідейно, щоб загарбати її фізично без пострілу. Вустами свого героя Ф.
[549]
Ф. Достоєвський. «Бесы».
[550]
Ф. Достоєвський, там же.
[551]
Ф. Достоєвський. «Дневник писателя».
Така нав’язлива ідея належить не самому лише Достоєвському, ось ще один її різновид: «Головна течія світової історії випливає з Нілу двома ріками. Одна — небесна, Божа — простує через Єрусалим, Царгород, Київ до Москви. Друга — земна, людська — тече через Олександрію, Афіни, Рим у Західну Європу. В Московщині твориться (1867 року. — П. Ш.) новий суспільний і господарський лад, що приведе людство до щастя. І всі слов’янські річки зіллються в одне велике московське море, що затопить усю Європу» [552] . Або 1860 року: «Я вірю, що Московщина стане на чолі нової великої держави і дасть усьому світові нову культуру» [553] . Це теж монархіст. А ось ліберал (1870 р.): «О, моя Русь! (себто Московщина. — П. Ш.). Моя Батьківщино! Тобі єдиній приречено укоронувати поступ людства і встановити справедливість у всьому світі. Хто може зрівнятися з нами, москвинами? Кого ми, москвини, не можемо примусити скоритися нам? Чи ж не в наших, московських руках перебуває політична доля всього світу?» [554] .
[552]
М. Данилевський. «Россия и Европа».
[553]
К. Лєонтьєв. «Восток, Россия и Славянство».
[554]
М. Погодін. «Сочинения».
Озивається демократ (1850 р.): «Дай Боже, щоб москвини взяли Париж. Пора вже скінчити ту дурну Європу» [555] . За ним — анархіст (1860 р.): «Московський народ створить нову культуру, навіть нову віру, нові закони і нове життя в усьому світі» [556] . Московський інтернаціоналіст уже 1957 року: «Якою гордістю і щастям наповнюється душа, якою подякою до тих, хто підніс тебе, велика нова Росіє, і розправив твої орлині крила, і ти злетіла вище за всіх і дальше за всіх; показала людству нову добу, яскраву як сонце» [557] . Радянський письменник 1963 року: «Постає перед очима світу безмірно велична постать Росії серед пожеж, немов нове світло, що має вилікувати всі рани людства» [558] . О. Блок у своїх «Двенадцать» та «Скифы» проголошує старе монархічне месіанство. Його поемами захоплюються москвини до безтями. Він інтуїтивно відчував, що більшовизм наснажує новою, молодою силою духовно постаріле, духовно пранцювате, творчо ялове московське суспільство. Тим-то і співав він осанну більшовизмові.
[555]
О. Герцен. Собрание сочинений.
[556]
М. Бакунін. «Письма о патриотизме».
[557]
«Литературная газета», 5 листопада 1957.
[558]
Б. Пастернак. «Доктор Живаго».
Навіть суто економічна розбудова промисловості СРСР просякнена московським месіанством: москвини не просто розвивають господарство, як інші народи, але будують рай на землі. М. Калінін хизувався 1939 року: «Ми, москвини, є першими в історії будівничими соціалізму. Цю честь історія призначила нам, москвинам. Лише подумати: як багато це говорить! Тисячі років минуть. Все людство, вивчаючи історію, з захопленням дивуватиметься тому фактові, що такий простий наш народ перший збудував соціалізм. Це велика честь нашому народові. Та думка, що в майбутньому людство пам’ятатиме нас — зміцнює наше завзяття сьогодні» [559] . І далі: «Ніколи жодна країна, жодний народ не мав так багато творчої сили і хисту, так багато героїв праці, як мав народ московський за всю його історію. Європа колись дивилася на московський народ з погордою, звисока, як на малокультурний народ. А тепер він очолює все прогресивне людство» [560] .
[559]
О. Панкратова. «Великий русский народ».
[560]
О. Панкратова, там же.