Московство

Штепа Павло

Винищували українців також московські робітники та селяни. Щоб скорити Україну голодомором, Московщина вислала 14 січня 1933 р. на Україну 30 тисяч своїх робітників та селян. Вони забирали навіть з хатів українських бідняків останню жменьку зерна, хоч бачили, що діти вже мерли з голоду. Московські міліціонери у містах відбирали у напівмертвої з голоду української селянки буханку хліба, що її вона несла своїм голодним дітям. Якби ті москвини — прості робітники й селяни і не прагнули самі вбивати «проклятых хахлов», то вони знайшли би тисячі способів лишити голодним дітям останню крихту хліба. А вони ще й знущалися, били тих півмерців. Московський уряд СРСР не забороняв своїм селянам у Московщині продавати українцям хліб. Та коли голодні українці приходили до Московщини купити (не просити) хліба, то московські селяни з ненавистю, прокляттями, глумом гнали киями тих нещасних.

Ще 1918 року Сталін зізнавався: «Заселені українцями, чеченцями, інгушами, киргизами, башкирами, татарами землі стали базою контрреволюції. Базою ж революції була Московщина, бо вона була національно єдиною. На заклик радянського уряду і партії більшовиків воювати контрреволюцію немосковських земель зголосилося в Московщині охочих на кілька дивізій. Поповнення московсько-українського фронту добровольцями з Петрограда, Москви, Іваново-Вознєсєнська, Твєрі та інших московських міст врятувало той фронт від нашої поразки» [503] .

Немосквини СРСР виступили проти імперії і 1941 року. Вони здавалися до німецького полону не сотнями, не полками, а цілими дивізіями. За кілька лише місяців здалося понад п’ять мільйонів — більше, ніж армії Франції, Англії та США разом. Але й москвини захиталися: боронити ту владу, яка проголосила інтернаціоналізм, визнала немосквинам імперії право на «самоопределение вплоть до отделения», тобто розвал імперії, а отже, втрату легкого хліба в колоніях і повернення «на родину», на голодні харчі? І московський народ захитався. Уряд СРСР скинув тимчасово свою соціалістичну личину, у пропаганді запанував голісінький тисячавідсотковий московський націоналізм. Замість слова «советский», запанувало «русский». З назви імперської армії викинули прикметник «червона» і не замінили на «русская», бо планували приєднати по війні Польщу, Румунію, Мадярщину, Чехію, Словаччину, Болгарію, Сербію, Хорватію. Отже, треба було ще ховати московські ікла під «советский» очіпок. Офіцерам Московщина повернула старі царські «чины и ордена» та привілеї, стару царську уніформу, навмисне не змінюючи, навіть погони. Повернула і стару присягу. А Сталін закликав москвинів: хай надихають вас у цій війні мужні образи наших великих предків: О. Невського, Д. Донського, К. Мініна, Д. Пожарського, О. Суворова, М. Кутузова. Про К. Маркса, навіть про В. Леніна, про соціалізм, робітничий інтернаціонал — жодного слова. І московський народ вхопився до зброї. Німецьке військо пройшло Україну і аж до Волги за кілька місяців. У Московщині далі Москви не посунулося. Святкуючи перемогу, Сталін виголосив 24 травня 1945 р. тост за «великий, ведущий русский народ», який, не зважаючи на всі хиби радянської влади, щиро підтримав її під час війни.

[503]

«Правда», 28 грудня 1919.

Московські емігранти-націоналісти заснували в Німеччині антикомуністичний «Національно-Трудовий Союз» (НТС). Його завданням і метою було рятувати СРСР від поділу на незалежні національні держави, тобто те саме, що й уряду СРСР. Одним з завдань НТС є нищити політично й фізично антирадянських емігрантів. НТС вихваляє національну політику комуністичного уряду СРСР, поширює серед емігрантів ухвали КПРС про завмирання національних мов і злиття всіх народів СРСР в одномовну, неподільну московську імперію [504] .

[504]

Див. журнал НТС «Посев», липень, 1963.

Коли українські емігранти заходилися ставити пам’ятник Великому Тарасові у Вашингтоні, всі московські емігранти використали всі впливи, щоб не допустити цього, їм таємно допомагало посольство СРСР та представництво СРСР в ООН. Коли протидія не вдалася, московські емігранти писали: «Пам’ятник Т. Шевченкові у Вашингтоні і водночас відсутність там пам’ятників московським поетам чи письменникам — це шовіністичний вибрик українців супроти московського народу, це зневага московської культури [505] .

[505]

«Новое Русское Слово», 1 жовтня 1963, Нью-Йорк.

Московські емігранти-соціалісти ухвалили 1947 року такі засади перебудови СРСР:

1) народи СРСР мають скласти одну московську імперію;

2) державною і обов’язковою має бути лише московська мова;

3) немосковських мов дозволяється навчати на немосковських землях лише з дозволу і за програмою імперського уряду;

4) мовою викладання в усіх без винятку школах імперії має бути московська мова;

5) культури немосковських народів імперії мусять бути складовими частинами московської культури;

6) немосковські народи можуть мати своє місцеве самоуправління, але лише в межах імперських законів і під наглядом імперського уряду [506] .

Розумний німець писав: «Коли москвини з причин політичної доцільності відкинуть свою соціалістичну балаканину і позмінюють назви, то нічогісінько не зміниться від того в московській імперії [507] . І московські емігранти підтверджують це. Їхні часописи відверто пишуть, що «новая Россия» нічого не змінить в СРСР після радянської влади, крім назв: «советская» замінять на «демократическая». І не лише мільйони москволюбів у світі вітатимуть: «Да здравствует демократическая Россия», але й наївні українці (натовп українців біля будинку М. Грушевського вигукував 1917 року: «Слава Україні!». М. Грушевський з ганку їм відповідав: «Хай живе демократична Росія») [508] .

[506]

«Социалистический вестник», вересень, 1947.

[507]

J. Spengler. «Jahre der Entscheidung».

[508]

«Нова рада», 7 травня 1917.

Московська «демократія» проголосила догму, що вихваляти московську культуру — це пролетарський інтернаціоналізм, визнавати культуру немосковських народів СРСР — це буржуазний націоналізм, а шанувати культуру інших народів світу — це безрідний космополітизм [509] . Прикриваючись личиною «доповнень», «уточнень», «розвитку», москвини ґрунтовно переробили марксизм, пристосовуючи його до потреб московської імперії, московського націоналізму. Шкідливих Московщині Марксових думок не друкують навіть у «повних» збірках його творів. М. Покровський написав історію московської імперії з класової, марксистської точки зору. Марксистська КПРС визнала 1934 р. його твір помилковим і шкідливим, наказала написати з погляду московського націоналістичного. Зокрема, вказали авторові, що опричники Івана IV захищали народні інтереси, а Іван IV був прогресивним царем. Великим полум’ям розгорілася (1947–1952 рр.) божевільна глорифікація всього московського. Зробили з москвина надлюдину, єдиного творця всієї світової культури, провідником усього світу. Твердили, що винайшов радіо не Г. Марконі, а І. Попов; парову машину не Дж. Ватт, а І. Ползунов; закон незнищенності матерії не А. Лавуазьє, а М. Ломоносов; електричну лампочку не Т. Едісон, а В. Лодічєв; вольтову дугу не Г. Деві, а В. Петров [510] .

Телебачення, мовляв, винайшов 1922 р. С. Катаєв [511] . Підводний човен збудував ще 1718 року Є. Ніконов [512] , а не голландець К. Ван-Дребель 1960 року і т. д. «Передовыми, ведущими» москвини зображувалися і в філософії: М. Ломоносов, О. Радіщєв, О. Герцен, М. Добролюбов, М. Чернишевський, і звичайно ж, Ленін, Сталін. А що їхніх філософських творів не знайти ніде, то вони, бач, «критично осмислювали» європейських філософів. Ленін — «найвище досягнення світової філософії» [513] , «Багатюща московська мова є невичерпним джерелом всіх мов не лише в СРСР, а й за його межами [514] , «Московська мова не є звичайною мовою. Вона безперечно буде мовою світової радянської республіки. Науковці, що не знають московської мови, не є науковцями» [515] . «Московська мова об’єднує пролетаріат усіх народів, і тому є зброєю проти всіх форм капіталістичного утиску, отже, і утиску національного. Закривати очі на цю роль московської мови — це збочення в болото буржуазного націоналізму. Буржуазні націоналісти в окремих республіках СРСР виступають проти радянської влади під прапором оборони національних культур народів СРСР. Справу московської мови у тих республіках вони перетворюють в прапор боротьби проти радянської влади, граючись на забобонах селянства, виставляючи себе єдиними оборонцями національних культур. А чому вони мовчать про те, що немосковські народи самі вимагають, щоб школа навчала їхніх дітей московської мови. Ті народи самі кажуть, що незнання московської мови було б культурним самогубством їхніх дітей, бо ж найбагатша у світі наукова література друкується московською мовою» [516] . А московська найвища наукова установа не посоромилася твердити про «величезний вплив на Т. Шевченка В. Бєлінського, М. Чернишевського, М. Добролюбова» [517] — тобто 4-річний М. Добролюбов (нар. 1836 р.) та 12-річний М. Чернишевський (нар. 1828 р.) вплинули на 28-річного автора «Кобзаря» (вийшов 1840 р.).

[509]

I. Потєхiн. «Советская этнография», лютий 1949.

[510]

«Большевик», жовтень, 1945.

[511]

«Правда Украины», грудень, 1961.

[512]

УРЕ. – Т. 2. – С. 183.

[513]

М. Вовчук «Ленинизм и передовая русская культура ХIХ века».

[514]

«Правда», 21 червня 1951.

[515]

М. Кірпотін. «Русская культура».

[516]

Див.: «Просвещение национальностей», 1 лютого 1930.

[517]

АН СССР «Общественно-политические и философские взгляды Т. Г. Шевченко».

Отже, вся таємниця сили «радянської» влади в Московщині і водночас слабість на немосковських землях імперії є в тому, що вона є цілковито владою націоналістичною, побудована і стоїть на засадах, ідеях, ідеалах, духовності і світогляді московської нації: інтелігенції і простого народу. Природно злився в одне нерозривне ціле московський націоналізм з московським соціалізмом, Москва — ІІІ Рим з Москвою — ІІІ Інтернаціоналом, московська церква з партією, опричнина Івана ІV з ЧК–ГПУ— НКВД–КҐБ. Обнялися з сльозами національної гордості і розцілувалися. Національна єдність москвинів зміцнилася тисячократно, становлять неподільне тіло й душу — МОСКОВСТВО. У жовтні 1917 року воскресло і щиро відбилося в душах 50 мільйонів москвинів пророцтво Філофея «Москва — ІІІ Рим, а четвертому не бывать». Воскрес ідеолог московського націоналізму XVII ст. протопоп Аввакум з його «Москва всему миру голова». Воскресли московські гвардійці XVIII ст. з їхнім «Хотим, чтоб императрица была, как и все наши цари, самодержавцем». Воскрес цар Олександр III з його «Царь, вера и народность». У жовтні 1917-го відродилася по короткому занепаді (1855–1917) величезна сила — МОСКОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ. До влади прийшов шовініст В. Ленін. Тоді почалася нова доба в історії Московщини. Доба, що її змалював Ф. Достоєвський у романах «Бесы», «Братья Карамазовы» та інших. До проводу нації прийшли чистокровні москвини, що вийшли з надр свого народу. Націоналізм є ніщо інше, лише сукупність (сума) всіх духовних властивостей народу. І московський націоналізм має всі вищенаведені властивості. Московський націоналізм — це потвора Франкенштейн (Франкенштейн — потвора, створена англійською письменницею М. Шеллі в її романі. Та потвора пожирала свого творця).

Ми згадували про матеріалістичну духовність, світогляд московського народу, про його безморальність і безбожність.

«Сия сарынь ничем, кроме жесточи, унята быть не может», — висловив Петро І основну засаду московської влади. Страх і лише страх кари стримує москвина. Страхом (і брехнею) керує своїм народом і московська «демократія» СРСР. Вона каже своєму народові: «Ми оточені ворожим, капіталістичним світом, який хоче знищити СРСР і поневолити москвинів. Якби так сталося, то москвини не матимуть легкого хліба в колоніях. Щоб так не сталося, СРСР мусить мати армію, сильнішу за ворожі. Мусить затрачувати на неї три чверті всіх державних прибутків. Мусимо якийсь час терпіти голод і холод, якщо не хочемо бути рабами капіталістів. У СРСР є ще чимало недоліків, але в капіталістичних державах лиха більше, бо капіталістичні уряди не дбають про народ, а московський дбає. Та вже недовго терпіти. Капіталістичний світ уже зогнив, і ось-ось тамтешній пролетаріат з нашою допомогою повалить капіталістичний лад. Тоді створимо світовий СРСР і всі кошти витрачатимемо на добробут усього народу».

«Произвол и раболепие» цілковито відкрито й офіційно панують не лише в державному, як було до 1917-го, а й у всьому житті СРСР. Нема тут жодної царини життя, в якій хтось може здобути вище становище чесно, лише власними здібностями. Чесність в СРСР — самогубство. Чесні люди — у в’язницях, у сибірських таборах і в могилах. Навпаки, підлість — єдиний в СРСР спосіб не лише здобути вище становище, а й взагалі вижити. Конкуренція підлих дуже велика, отже, вивищуються найпідліші, найаморальніші, найжорсткіші. Держава — велика і дуже складна система. Історія вчить, що держави розвалювалися тому, що провідна верства морально зогнила. Саме тому Рим упав до рук гунів, як перестигле яблуко з дерева. Так упали Єгипет, Вавилон, московська імперія 1917 р., турецька 1920 р. Така доля чекає й нову московську імперію СРСР. Завзято боронитиме імперію лише московське «кадрове» офіцерство. Його ідея — «единая, неделимая Россия». Та чи врятує це Московщину?