Московство
Шрифт:
Європейський ідеал волі — право народу керувати державою, себто демократизм. Москвини розуміють демократію не як народоправство, а як «уравниловку» [574] . Європейський демократизм — це дати можливість нижчим піднестися власними зусиллями вище, зрівнятися з вищими. Московський же «демократизм» — це намагання нижчих примусово стягнути донизу вищих. Стягнути всіх до рівня голоти. І не лише матеріально, а й культурно.
Заздрість невдахи, нездатність власними силами піднестися, садистична насолода скидати вищих донизу притаманні всім москвинам: і неписьменним мужикам, і вченим професорам. Це приводить до вихваляння убозтва, далі — логічно — вихваляння каліцтва фізичного і духовного. Європейський моральний кодекс обов’язку, честі засуджує всілякий злочин, всіляке неробство. Москвини, навпаки, вважають злочинців «несчастненькими». Радісно цілують сифілітичного брудного жебрака [575] . Московська література «возлагала венок на вшивую голову мужика» [576] . Садовила на трон «торжествующую свинью», якій надавала право судити здорових, їм та свиня присуджувала відтинати язики або чистити нужники» [577] . Московська «уравниловка», вихваляння убозтва (матеріального й духовного) це — «засудження європейського ідеалу праці генія, втіленої у Міланському соборі, в Київській Св. Софії, у Паризькій Нотр-Дам, у творах Данте, Байрона, що їхньої геніальности не можуть стерпіти виховані на «камаринском мужике» та на міських «частушках» московські будівничі
[574]
Н. Данилевський. «Россия и Европа».
[575]
Л. Толстой. «Воскресение».
[576]
Ф. Достоєвський. «Бесы».
[577]
Д. Мережковський. «Больная Россия».
[578]
Д. Донцов, там же.
[579]
Ф. Достоєвський, там же.
Москвин відкидає також особисту чесність і відверто говорить, що вона є порожньою балаканиною, смішною вигадкою [580] . «Трудно человеку знать: что грешно, а что нет. Тайна тут превосходящая ум человеческий», — каже один з героїв Ф. Достоєвського. Людина мусить бути чесною? — Чому? — дивується москвин [581] . Він не знає «гибельного различия между твоим и моим», — свідчить Ю. Самарін. Цих «чому» москвин не знає, бо не має моральних засад, створених самим народом. Ті засади творила влада і накидала їх силоміць. А накинене ззовні народ викидав на смітник за першої ж можливості. «У нас, москвинів, нема почуття обов’язку, бо ж звідки міг він узятися», — каже Ф. Достоєвський [582] . «Примітивізм цілого суспільства, ідеалу нації, придавленість одиниці, нерозвиненість автономної моралі і правного почуття, необмежений культ маси — ось та генеральна ідея, що зробила з московського народу народ рабів, орду, нездатну до відпору ніякій волі згори… Масу, що протиставляє активності — хаос, людській енергії — енергію натури, організації — палку, приматові розуму і волі — покору й інстинкт, зложеності форм — московську безформність у всім, як в суспільнім, так і в товариськім житті. Під впливом цієї генеральної ідеї та установ, з яких вона зродилася, постав і своєрідний московський ідеал свободи, рівності і демократії… Західний ідеал свободи — це право впливати на державну машину, яка нічого не сміє зробити без волі одиниці. Ідеал московської свободи — зрівняння всіх, що виносяться над товпою; зрівняння, осягнуте хоч би і ціною політичного рабства. Ідеал свободи вироджується тут в найбільш вульгарний ідеал рівності. Москалі знають демократію не в сенсі народовластя, але (як казав Данілевський) в сенсі рівності, або ліпше сказати, егалітарності. На заході рівність — це оправдане стремління стати сильнішим, працею зрівнятися з тими, що стоять вище. В Росії — це стремління слабих стягнути сильних вділ, зрівняти їх із собою, а не себе з ними» [583] .
[580]
К. Леонтьєв, там же.
[581]
В. Андреєв. «Тьма».
[582]
Ф. Достоєвський. «Дневник писателя».
[583]
Д. Донцов, там же.
Московщина вхопилася марксизму власне тому, що він заперечував велику вагу і роль в історії великих особистостей. І «демократична» Московщина нищить у СРСР особистість у творчості, замінюючи її на гуртову. Гурти («бригади») виконують визначені владою завдання не лише на колгоспних полях і стайнях, а й у літературі, мистецтві, науці.
Європейську творчість: літературу, мистецтво, науку, взагалі культуру Московщина ненавидить саме тому, що та ставить високо особистість, прославляє боротьбу особи за ідеали, цілковито протилежні ідеалам московським. З усіх московських письменників — і буржуазних, і монархістів, і сіромашних соціалістів — немає жодного, хто не мав би за найгірше нещастя Московщини всебічний розвиток особистості. Один з них пише: «Візантійський ідеал є тим добрий, що не має в собі того перебільшеного ідеалу особистості, що його запровадив у життя німецький феодалізм. Тому добрий, що не має великої особистої самопошани, яка дісталася до буржуазії шляхом заздрості, яка викликала в Європі демократичну революцію; яка породила всі ті фрази про необмеженість прав особи; яка пізніше поширилася навіть і серед нижчих верств європейського суспільства, роблячи з усякого наймита та шевця скалічену нервовим почуттям особистої гідности людину» [584] .
[584]
К. Лєонтьєв, там же.
Московський письменник М. Шивірєв відкрито ставив крапки над «і»: «Зміст, суть минулої історії московського народу і завдання майбутнього є у приниженні особистості» [585] . Цей монархічний заповіт виконує і «демократія» СРСР.
Московські націоналісти (т. зв. слов’янолюби) ХІХ ст. ставили «единомыслие» за найвище досягнення культури. В їхніх устах духовна деспотія і рабство не здаються дивиною. Але ж у Московщині були ще й т. зв. «западники», які проголошували європейські ідеї, а чільною з них є власне свобода особистої думки. І, не зважаючи на це, «западники» були за оте «единомыслие». Як пояснити це поєднання цілковито протилежних ідей? Дуже просто. Європейські ідеї для «западников» були лише димовою завісою, за якою ховалася їхня жадоба захопити імперську владу і накинути поліційною силою московську національну догму. Монархічна Московщина змогла запровадити те «единомыслие» лише частково. «Демократична» запровадила його в СРСР цілковито. Раніше (за Т. Шевченком) все мовчало, бо благоденствувало, а по 1917 році — все хвалить. С. Нєчаєв у своїй відозві писав, що найгіршим ворогом революціонерів і революції є вільне друковане слово. Він вимагав примусити мовчати всіх інакодумних письменників та публіцистів. Його учні в СРСР примусили всіх письменників не мовчати, а хвалити те, що вони ненавидять. Московська засада «единомыслия» заперечувала засаду демократичного голосування, бо передумовою його є право особи мати власну думку. Запровадити «единомыслие» може лише «самодержавие» (деспотія). Так засада «самодержавия» стала законом не лише монархічної Московщини, а й «демократичної», що до 1917 р. волала: «Геть самодержавство», а захопивши владу, запровадила таке «самодержавие», що йому позаздрили в пеклі Іван IV, Петро І, Микола І. Сила національних традицій — непереможна.
[585]
А. Пипін. «Характеристика литературных мнений».
Як ми вже згадували, московська провідна верства складалася з мішанини прамосквинів (угро-фіннів) із змосковщеними нащадками
Що таке московська інтелігенція? Самі москвини відповідають: «народническое мракобесие» (М. Бердяєв), «сектантское изуверство», «героическое ханжество» (М. Булгаков), «убожество правосознания» (А. Кістяковський), «бездонное легкомыслие» (П. Струве), інші кажуть: «сонмище больных», «человекоподобное чудовище», «краснокожие либералы», «готентотская мораль», «хулиганское насилие» і т. п. [586] . «Московська інтелігенція — це якесь цілковито своєрідне, духовно-соціальне створіння, вона відчуває свою безґрунтовність і безладність» (М. Бердяєв). «Глибока неврівноваженість, здатність кидатися від однієї крайності до протилежної — це питомі властивості московської вдачі» (М. Трубєцкой). «Ми, москвини, ставимося якось байдуже і до добра, і до зла, і до правди, і до брехні» (П. Чаадаєв). «Брехня і фальш у всьому нашому московському житті» (Ф. Достоєвський); «мусимо визнати, що наше громадське життя є дуже сумне. Брак громадського, критичного осуду, байдужість до всякого обов’язку, до справедливості, до правди. Цинічне презирство до людської гідності, до нової думки — все це викликає розпуку. І мав же я нещастя народитися в Московщині» (О. Пушкін). Московський патріот пише про свою Московщину: «Блажен, кто раздробит о камень твоих, Блудница, чад. Блажен тебя разящий лук Господнего святого мщенья» (І. Бунін). Але інший кричить: «Россия, Россия, Россия — мессия грядущего дня» (А. Бєлий). Інший каже: «Мы обернемся к вам (європейцям. — П. Ш.) своею азиатской рожей!» І далі: «Миллионы — вас. Нас — тьмы, и тьмы, и тьмы. Попробуйте, сразитесь с нами! Да, скифы — мы! Да, азиаты — мы, с раскосыми и жадными очами» (О. Блок). «Сплошного зла стоит твердыня. Царит бессмысленная ложь» (І. Аксаков). «Вся жизнь наша крутится около чина и кнута» (П. Чаадаєв). «Национальные черты московского человека — это произвол и раболепствие» (В. Соловйов). Про книжку, яка оповідає про московське життя, московський міністр сказав: «Вона тим шкідлива, що кожне слово в ній — правда».
[586]
М. Горький. «Огарки».
У такій мішанині і здоровий розум може не витримати. А що може зробити нещасний покруч — московський інтелігент? Хіба впитися до безтями. І справді, вони спивалися на цілковитих пияків. У Московщині існували т. зв. «лишние люди» — інтелігенти, часом з університетською освітою, які розуміли жах московського життя, але не мали духовної сили боротися і спивалися, падали на дно суспільства, ставали «босяками». Самі москвини кажуть, що «большевизм» — це зібрані лінзою в один палючий промінь споконвічні московські духовність і світогляд. Духовність народу віддзеркалює національна література. І справді, в московській літературі до 1917 року бачимо чимало «більшовиків». Наприклад, Марк Волохов у романі «Обрив» І. Гончарова, Антіп Бурдовскій у романі «Ідіот» Ф. Достоєвського, Петро Верховенський у «Бєсах». Базаров у романі І. Тургенєва вважав усі людські ідеали нісенітницею, не визнавав жодного морального закону ні в самому собі, ні поза собою. Вважав непотрібним обмежувати себе будь-чим. Л. Толстой вважав науку «порождением праздного любопытства», а любов до батьківщини назвав «нечто отвратительное и жалкое». Він писав: «Капіталістичний лад треба знищити, замінюючи його на соціалістичний. Національний сепаратизм треба знищити, замінюючи його космополітизмом. Всілякі релігійні забобони треба знищити, замінюючи їх на розумову свідомість» [587] . Казав, що Венера Мілоська викликає у нього огиду, а квартет Бетховена — заворот голови. Московщина вживала всіх можливих заходів, не шкодувала коштів, щоб Л. Толстому дали Нобелівську нагороду. Шведи не дали. Д. Пісарєв стверджував, що чоботи вартісніші за твори В. Шекспіра.
[587]
Л. Толстой. «О существующем строе».
Московські «нігілісти» 1860-х років створили свій, вкрай примітивний, простацький стиль. У ньому повно жовчі, нахабних наклепів, перекручування фактів, злоби, безсоромної брехні. Цей стиль став традиційним для московських соціалістів. Він притаманний В. Ленінові. В СРСР він панує не лише в часописах та журналах, а й у науковій літературі, в офіційних документах. У московській белетристиці найліпшим (бо найправдивішим) твором про єство більшовизму є роман Ф. Достоєвського «Бєси». Тому-то москвини не перевидають, приховують цей роман. Московський Художній Театр хотів був поставити 1912 року інсценізацію «Бєсів». Дізнавшись про це, М. Горький та А. Луначарський вчинили великий протест, і «Бєсів» не поставили. І в СРСР «Бєси» фактично заборонені.
Психологія вчить, що люди й народ, які відчувають свою неповноцінність, вживають єдино можливого їм способу себе підбадьорити — перехвалки. Московські слов’янофіли написали цілу купу книжок, що можуть бути джерельним матеріалом лікареві розумових хвороб. Перекажемо коротенько їхні марення. Першим є вигадка, ніби Західна Європа духовно зогнила, ставши на шлях лібералізму та індустріалізації, засудила себе на смерть, бо той шлях, мовляв, веде до занедбання всього містичного, трансцедентного в європейській культурі, до знищення стабільних громадських та державних установ і форм. Друга химера — про московський «народ-богоносец». Про себе вони пишуть, що московський народ не визнає основної ідеї приватної власності, бо ця ідея — антихристиянська і є головною причиною боротьби — ненависті поміж людьми. Мовляв, ми, москвини, вже на світанку нашої історії заснували свою общину. В ній усі люди мають однакові права, все майно належить всім і кожному з общинників, немає диявольської заздрості, всі справи розв’язує сама община за згодою всіх, там згода і любов. Хіба не християнський ідеал царства Божого на землі? Жодний народ у світі не має й натяку на таку ідеальну інституцію, а ми, москвини, маємо її тисячу років. Наш московський народ не визнає і права окремої людини на своє незалежне від громади особисте життя. Не визнає, що є окрема людина, окрема особа, а лише мала комаха, що згине, нічого не може зробити сама без упорядкованої громади. А упорядкованою вона може стати лише тоді, коли має сильного вождя, щоб його накази виконували беззастережно. І ми, москвини, від початків нашої історії маємо сильних царів-самовладців, вони не допустили, щоби ліберальні шашелі підточували нашу державу. Ті шашелі вже підточили всі європейські держави, і їхній упадок — це справа лише часу (москвини, що були в Європі у XVII–ХІХ ст. жахалися, бачучи там «сваволю», себто свободу. Вони ніяк не могли зрозуміти: чому та «сваволя» ще не завалила європейські держави — В. Ключевський). Ми, москвини, розуміємо велику правду, якої не розуміють європейці: особа — ніщо, а держава з царем-усевладцем — все.
Наш московський народ глибоко вірить, що єдність думки створює й єдність дії. В єдності всієї нації лежить запорука її могутності, а відтак багатство та щастя. Заради цього єдність думки треба підтримувати всіма способами, навіть і примусом. Треба без милосердя нищити тих, хто єдність думки руйнує. Сам Христос учив про потребу єдності духу, отже й думки. І наш народ цю єдність має. А чи має її якийсь інший народ?
Московський народ не себелюб. Московська душа любить не лише свій народ, а й усі народи світу. Ту «любов» сконкретизував П. Зубов у XVII ст., а його духовні діти СРСР здійснюють у ХХ ст. Москвини покидали свою Московщину і розселювалися по всій імперії, і всюди почувалися, як удома. А це свідчить, що московський «человек» є «общечеловек», людина світова. Отже, повести до «общечеловеческой» мети може лише народ московський. І він здатний охоче проливати власну кров, щоби повести весь світ до світової мети, до вселюдського щастя, бо сам Бог таке наказав, наклав на московський народ місію привести людство до царства Божого на землі.