Московство
Шрифт:
Московщення, зрозуміло, охоплює всі царини життя, отже і мистецтво, музику, театр. Московщина не дозволяє українським композиторам у СРСР використовувати українські народні пісні, а примушує використовувати московські. І то не лише народні, а й партацькі т. зв. «цыганские романсы».
Державне радіо УРСР передавало 1946 р. творів українських композиторів 23, а московських 56. Але й цього мало. Московщина вимагає більше таких московських, що прославляють «героизм русского» (навіть «советского») народу і його любов до «матушки России» [457] . Навіть польські комуністи протестують проти того, що Київське радіо всю програму до Польщі подає московською, а не українською мовою. В Україні радіо і телебачення відводять лише 25% часу українським темам, а 75% — московським. Навіть щодо співу, музики, поезії. У Києві випускають лише московські платівки, а українські — аж у Москві [458] . Кіностудії УРСР виробляють українські фільми московською мовою, а потім роблять переклад українською, і то лише деяких, режисери та актори не знають української мови [459] . Навіть з «Лісової пісні» Л. Українки зробили фільм мовою московською (хоча до Америки послали в перекладі українською). «Взагалі фільм українською мовою — це щось винятково рідкісне у нас», — пише не український націоналіст-емігрант, а київський часопис [460] .
[457]
«Радянське
[458]
«Радянська культура», 2 березня 1965.
[459]
«Культура і життя», 1965. – Ч. 25.
[460]
«Літературна газета», 1960. – Ч. 80.
В УРСР — 60 постійних театрів. З них 30 — москвомовні. В Одесі є шість театрів. З них лише один україномовний. В Кіровограді був до 1917 року український театр. Тепер нема. У західних областях України не було жодного до 1945 року, тепер — кілька москвомовних театрів. У Мукачеві немає україномовного, але є москвомовний.
Один з багатьох московських способів нищити українську культуру — виставляти її мужицькою, простацькою. Майже неможливо було одержати дозвіл на видання якоїсь поважної книжки українською мовою, а московське видавництво Сітіна (в Москві) видавало і продавало (до 1917 р.) в Україні десятки тисяч примірників малоросійського мотлоху, що спростаченим «хахлацким наречием» показував українця п’яницею, блазнем, недоумком: той завжди виступав з пляшкою в руці, несамовито ревів хахлацькі «частушки», підстрибував до стелі в гопаці, а потім показував глядачам дулю. Спостерігаємо подібне й тепер. Наприклад, у «Запорожці за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського актор С. Новіков (москвин) зробив з Івана Карася придуркуватого п’яницю, блазня, додавши ще й дикі московські лайки, яких немає в тексті. Так Московщина глумиться, примітивізує, спотворює майже всі українські вистави в театрах УРСР [461] . І не лише в театрах. Ось московський балалаєчник Є. Блінов скінчив Київську державну консерваторію — до такого досі не доглупався жодний московський монархічний україножер. У 1945 році театри УРСР поставили 130 старих п’єс і лише 30 «радянських». Московщина затривожилася: «Досі не маємо театральних творів на тему дружби українського і російського народів. Український театр фактично займається буржуазно-націоналістичним просвітянством, ворожим до СРСР, і так виховує глядачів у дусі національної обмеженості і відриву від реального, творчого життя. … Українські драматурги, композитори, критики мусять виховувати в українському народі любов до великого (прикметник «великий» при понятті «московський народ» є обов’язковий в україномовних газетах) російського народу і ненависть до всіх ворогів СРСР, а насамперед, до найлютійших ворогів українського народу — до українських націоналістів-запроданців [462] . Взагалі, слова «Україна», «український» планово вилучаються з ужитку. Катерина ІІ наказувала ще 1790 року малоросійському генерал-губернаторові: «постепенно отучать малороссов от превратного их мнения о своей отменности от русских». Вже нема назви «Українфільм», а є Київська, Одеська кіностудії. Дійде черга і до пісень: не буде українських, а будуть полтавські, галицькі, а потім, логічно, дістануться й до мови: галицької, кубанської, одеської. Потім прийде «Новороссия», а потім і «Юг России». Українці пишуть з УРСР до своїх рідних за кордон листи московською мовою і просять відповідати їм також московською. Вже 4581 тисяча українців (12%) вказали в перепису 1959 року своєю рідною мовою — московську.
[461]
«Мистецтво», червень, 1964.
[462]
«Радянське мистецтво», 12 жовтня 1946.
Московський монархіст М. Погодін говорив, що треба «просвещать» поляків, добре заплатити їхнім історикам, щоб вони написали незіпсовану польським націоналізмом історію Польщі. Московщині зробити цього не вдалося. А от ми маємо «Історію України», написану українцями. Вона не лише не «зіпсована» українським націоналізмом, а й пересякнена московським шовінізмом [463] . Цього Московщині здається замало. Уряд СРСР 7 листопада 1959 р. наказав зробити обов’язковим вивчення у всіх школах історії московської імперії, а історію окремих «республік» необов’язковим, підручники з неї цензурує педагогічна академія РРФСР.
[463]
К. Гуслистий. «Нарис історії України».
Ще 1734 року цариця Анна наказувала губернаторові України князю А. Шаховському вживати всіх способів, щоб женити москвинів в Україні з українками. В Московщині уряд женив з московками тих українців, які там служили. Отже, заохочення до змішаних шлюбів є ще один напрямок московщення інших націй. З України планомірно вивозиться молодь, переважно хлопці. Навіть московська «статистика» подає, що українців поза УРСР ніби живе: в Латвії 29 тисяч, в Естонії — 16 тисяч, в Литві — 18 тисяч, в Туркменистані — 21 тисяча, в Киргизстані — 137 тисяч, в Узбекистані — 88 тисяч, у Казахстані — 762 тисячі. Разом — 1071 тисяча. На північному Кавказі живе 3 мільйони, на Донщині та Курщині — 1,5 мільйона. У Східному Донбасі — 0,5 мільйона. Разом — 6 мільйонів, а справді понад 15 мільйонів. А скільки мільйонів українців є ще в Сибіру, московська «статистика» не подає. На всіх тих землях нема жодної школи, де б навчали української мови, а про україномовну школу й згадувати нема що. Не видають там жодної газети, журналу українською мовою, не продають їх там [464] .
[464]
«Літературна Україна», 27 грудня 1963.
Вивозячи українців (переважно молодих та освічених), Московщина досягає кількох цілей: 1) зменшує кількість українців в Україні і поза нею; 2) збільшує кількість москвинів «малороссийского происхождения»; 3) затримує розбудову української культури; 4) зміцнює свою владу в Україні.
Московщення немосковських народів імперії завжди схвалювало ВСЕ московське суспільство, від найправіших монархістів до найлівіших анархістів. Державна Дума беззастережно підтримувала московщення. Провідник лібералів П. Мілюков казав, що Дума схвалювала таке шовіністичне московщення, що його не наважувався здійснювати навіть реакційний уряд, що був послабив 1906 р. утиски та московщення. Дума спонукала уряд поборювати національні прагнення немосковських народів імперії [465] . Більшість членів Думи становили ліберали, демократи, але жоден не виступив проти московщення. Заперечували іноді проти диких способів московщення, але не проти нього самого. Щобільше: коли члени Думи — немосквини почали вимагати права друкувати та навчати своїх дітей національними мовами, то ВСІ москвини — члени Думи, без єдиного винятку, злобно виступили проти такого «сепаратизма».
[465]
В. Станкевич. «Судьбы народов России»; П. Мілюков. «Национальный вопрос».
У всьому культурному світі парламент обмежує владу уряду: не дозволяє йому кривдити народ. У москвинів навпаки (як і все). «Зємскіє Собори» XVI–XVII ст. [466] завжди зміцнювали, поглиблювали царський деспотизм. Із наведеного бачимо, що те саме робила і Державна Дума ХХ ст. Тяглість національних традицій подиву гідна.
Міністр освіти граф Д. Толстой писав: «Вся освіта інородців московської імперії має своїм завданням московщити їх, щоби вони злилися з московським народом в одне нерозривне ціле» [467] . Півстоліття пізніше цю традицію по-своєму висловили вищі урядовці СРСР: «Українізація ніколи не була і не є нашою метою. Вона є
[466]
Від XVIII ст. до 1906 року не скликали жодного Собору.
[467]
«Сборник Министерства Народного Просвещения», 1870.
[468]
М. Попов, «Комуніст», ч. 120, 1927.
[469]
Й. Сталін. «Статьи и речи об Украине».
[470]
Л. Троцький, «Правда», 12 квітня 1923.
[471]
«Стенографический отчет VIII конференции ВКП(б)».
[472]
«Комуніст України», 11 вересня 1961.
Можна навести безліч висловлювань керівних москвинів та їхніх підспівувачів у «республіках», що обґрунтовують необхідність придушення немосковських мов і культур. Коротко їхні докази такі: «Знання московської мови відкриває двері в широкий світ. У всіх сусідніх з СРСР державах московська мова є вже обов’язковим предметом у школах. Навіть у ворожих до нас США вивчають її у 200 вузах, і капіталістичний уряд дає стипендії тим, хто вивчає московську мову. Всі народи СРСР позичають у московської мови слова, яких їм бракує. Позичає й Україна, бо ж не має досі своїх наукових та технічних словників. Отже, забуваючи недорозвинену українську, а вивчаючи високорозвинену московську, українці стають на великий шлях поступу. Хто не хоче знати московської мови, той ворог поступу, ворог людства. А оскільки історична доля вказала московському народові вести все людство шляхом поступу, то той ворог водночас є ворогом і СРСР. Отже, ворогом і України…». Це — зміст усіх підручників московської мови, виданих в УРСР. Таке пишуть у журналах і книжках [473] . Панує в Україні московська мова? Та хіба ж Московщина завинила тому? Хіба українці не мають своєї республіки, свого уряду? Хіба ж не український уряд видає закони в Україні? Московський уряд ніколи не видавав жодного закону про українську мову в Україні, бо ж за Конституцією СРСР не має на те права. Чи може українці хочуть, щоби московський уряд заборонив українцям говорити московською мовою? Отже, московщення немосковських народів СРСР — це не їхнє знищення, а «інтернаціоналізація», тобто великий поступ, бо ж здійснює найбільший ідеал всього людства — світове, безнаціональне, безкласове суспільство, основа вічного миру на планеті. Отже, мати московську мову слід не за другу рідну, а таки за першу рідну. Море пролитої крові, гори трупів, пекельні муки мільйонів невинних дітей, жінок, руїна багатющої України, загарбання земель і поневолення народів у Європі й Азії, розвал держав зсередини, розпалення війн в Азії і багато ще подібного, що його здійснила Московщина за 1917–1968 роки, — все це, мовляв, зовсім не на рахунку Московщини, а лише інтернаціонального комунізму. Куряча сліпота.
[473]
У журналі «Вопросы философии», березень, 1950, у книжках: М. Кірпотін. «Русская культура»; А. Панкратова. «Великий русский народ» і в тисячах інших.
Нарешті ще один документ, хоч і не урядовий. Нарада з питань культури української мови в Києві ухвалила 15 лютого 1963 р. порушити клопотання перед ЦК КПУ і перед урядом УРСР:
1) щоб у всіх вищих школах, технікумах та ремісничих курсах запровадити навчання українською мовою;
2) щоб у всіх установах, підприємствах, на залізницях та іншому транспорті і в торгівлі всі справи вести українською мовою;
3) щоб Академія Наук, інститути, видавництва видавали наукові твори здебільшого (!) українською мовою;
4) щоб кіностудії творили художні й наукові фільми українською мовою, а фільми інших республік щоб перекладали українською мовою;
5) щоб у республіках СРСР, де живуть українці, відкрити школи з українською мовою навчання;
6) щоб створити при Інституті мовознавства АН комісію культури української мови, яка мала б сприяти розвиткові і поширенню української мови в усіх ділянках державного і громадського життя.
Про що говорить цей документ? Що всього вищенаведеного ще немає в Україні. Що не існувало і не існує уряду УРСР і навіть самої УРСР. Якби існували, то існувало б уже майже півстоліття все вищенаведене і багато ще чого, що його має кожна самостійна держава.
XVI. НАЦІОНАЛІЗМ МОСКВИНА
Пошкрябайте московського соціаліста і побачите московського шовініста.
В. Ленін
Національні інтереси Московщини збігаються з соціальними інтересами московської бідноти.
В. Ленін
«Дайте мені вичерпну книгу історії народу, і я без великої помилки скажу вам, що той народ зробить тепер», — писав італійський історик Б. Кастільйон. Вичерпну — це не тільки перелік історичних подій, але аналіз тих сил, що ці події творили. У ХХ ст. було лише кілька українців, які розуміли це, та їхні голоси були воланням у пустелі. Один з цих небагатьох пише: «Націоналізований большевизм, чи радше збольшевизований націоналізм — це буде щось далеко жахливіше за царат, з його «чорною сотнею». Це буде дика реакція московського народу, ображеного, побитого, обдуреного своїми мріями панувати у світі, переляканого втратою колоній. Ця Московщина вже брикає в утробі сталінській. Коли народиться, щойно тоді побачать українці вовчий апетит того північного «брата» і боротьбу на життя чи смерть» [474] .
[474]
Д. Донцов. «Нерозрита могила» («Вісник», квітень, 1937.).