Меч і хрест
Шрифт:
Чуб голосно та обурено позіхнула і послушно втупилася в шкарпетки своїх черевиків.
– А позіхнеш – тут же перехрести рот, аби нечистий у душу не залетів. Ні! Не підводь очей! Звикай! Кивай і погоджуйся. Вже краще! – змилувалася сувора наставниця.
– А якщо він, прости Господи, попросить мене щось намалювати? – з непідробним переляком уявила Дарина, старанно милуючись дошками паркету.
– Так намалюєш.
– Що?! – звернулася з молитвою до паркету Чуб. – Хатку й сонечко? І що
– А скаже щось не те, плач, непритомній, – коротше, тягни час! – несподівано твердо наказала Марійка Ковальова. – Адже незрозуміло – що і від кого ми маємо почути. Значить, наше завдання – почути якомога більше. І запиши на папірці, а то забудеш: «Отца моего велю, дай то, что мне должно знать!»
– А ти не боїшся, – невпевнено почухала ніс Дарина Чуб, – що наш Отець… ну, загалом, не наш Бог?
Зі щоденника N
Є ще Диявол попівства, рогатий, хвостатий і безп ’ятий… Але він нудний і давно не тягне на поп-зірку. Диявол попів – брудний, смердючий і зациклений стариган, занадто примітивний у своїй злості. Що вийшов у тираж і доживає свій вік у церковній богадільні для людей похилого віку.
Але якби ви спромоглися перегорнути кілька книг, ви б знали, кому молитися!
Читайте книги, панове ідіоти, просто іноді читайте книги, і тоді ви дізнаєтеся, що перевернутий хрест символізує зовсім не Сатану…
Ви просто забули, кого охрестили Дияволом тисячу років тому!
Розділ вісімнадцятий,
у якому Марійка зустрічається з Мефістофелем
Видовище було більш ніж незвичайне: на тлі примітивних пагорбів Кирилівського за моєю спиною стояв білявий, майже білий блондин, молодий, із дуже характерною головою, маленькі вусики теж майже білі. Невисокого зросту, дуже пропорційної статури, одягнений… ось це ж бо в той час і могло мене понад усе уразити… увесь у чорний оксамитовий костюм, у панчохах, коротких панталонах і штиблетах. Загалом, це був молодий венеціанець із картини Тінторетто або Тиціана.
Біля під’їзду їх ніхто не чекав.
Через Софіївську, що відділяє Володимирську, 28, де Марійка розлучилася з послушницею Флорівського, від Десятинної, 14 (що була до революції Трьохсвятительською, 10), куди йшла непрохана гостя пана Врубеля, остання промарширувала, немов засуджений солдат крізь паличний стрій, – хоча перехожі поглядали на ряджену дівицю не більш ніж із ледачою цікавістю. У центрі Київського акрополя селилося немало закладів, обслуга яких красувалася в ретро-костю-мах, і її напевно сприймали як одну з них. Але Марійка, що ні в одному з таких місць не бувала, про ці звичаї не знала, і тому страждала страшенно.
«Нічого не вийде», – тоскно
Національна рада України
з питань телебачення та радіомовлення
Державний комітет України
у справах сім’ї, дітей і молоді
«Мене сюди просто не пустять. Та вони і зачинені! Вихідний».
Абсолютно впевнена у провалі, Марійка із сумом подивилася на Андріївський, що втікав униз, спускався до заповітного тринадцятого будинку, і, зітхнувши, в’яло штовхнула двері – «именем Отца моего велю, дай то, что мне должно знать! Анекдот, парсуна, пора», – але ті легко піддалися.
Хол під’їзду був порожній і похмурий. Втім, Марійка, що ніколи не бувала тут раніше, не могла зрозуміти, чи сталися з під’їздом які-небудь зміни чи, незважаючи на сусідство з «національною» і «державним», він зберігся таким дотепер – у Старому Місті було чимало будинків, переступаючи поріг яких, ти немовби переступав на сто років назад.
Номера квартири студентка не знала. З уривчастих відомостей, що скупчились у неї в голові з часів зубріння першого питання чотирнадцятого білета, випливало одне: «майстерня професора живопису Володимира Орловського з кімнатою та балконом на Дніпро, яку Врубель знімав за 30 рублів у місяць, містилась у верхньому поверсі». Тобто не на першому і не на другому, і в тій частині будівлі, вікна якої виходили у двір, що обривався високими сходинками Андріївської гори, яка збігала до великої ріки.
Ех-хе-хе…
Ряджена піднялася по сходах, витягла з кишені ключ і спробувала прилаштувати його в замок – не вийшло. Але тиша обнадіювала. Півтори години тому, варто було їй вимовити слово «Salve», їхній під’їзд знову став вимерло-порожнім, і у Марійки з’явилася непевна ідея, що шлях від вуличних дверей до дверей квартири перетворюється на деякий портал поза часом і простором – іще не там (оскільки, щоб опинитися «там», треба відчинити другі двері ключем), але вже не тут (оскільки перші двері вже здолано).
На четвертій спробі ключ невимушено ввійшов до замкової щілини й безшумно обернувся в її руках. Марійка завмерла, не вірячи, – «Невже спрацювало?!» – і, відчуваючи, як неймовірне розпирає їй груди зсередини, голосно й уривчасто видихнула повітря, швидко заховала ключ до кишені й, не знайшовши очима кнопку дзвінка, невпевнено постукала.
Відповіді не було, і гостя затопталася, набираючись рішучості. Знервовано поправила нитяну шаль на голові. «Година, яку їй треба було побачити», цілком могла виявитися годиною, коли хазяїна не було вдома або навіть у самому Місті. І їй страшенно захотілося, щоб так воно й було, фокус спрацював, і за дверима виявився не черговий котячо-чаклунський офіс, а дійсно та сама квартира за 30 рублів, яку вона зможе оглянути без перешкод і швидко втекти без пригод.