Меч Арея
Шрифт:
Й якось випадково Славка довiдалася вiд бабiв, що старцi київськi, й бiлогородськi, й городиськi, й з багатьох сiл i городiв руських засперечалися. Було те, коли вмер старiйший старець витичiвський Пошогод, проживши на сiм свiтi лiт сто й одне. Й людьми пiшла чутка, нiби старцi зiбралися переховувати якийсь оворожений меч, бо досi його зберiгав Пошогод.
Славка зiбрала все своє жiноче вмiння й дiзналась од родакiв городиського старiйшого старця дiда Славути, буцiм дiдо кудись учащає – чи то в Дiброву, чи в Берестя за городом Києвим. Вона повiдала се можевi своєму. Людота наче сказився. Вiн кинув хату, й жону,
Одного разу вiн пiшов до Славути й просто розповiв йому все – й про ходiння ротi князевi київському, й про свої мечi, й про чутки, якi поповзли по смертi Пошогодовiй. Дiдо спочатку занепокоєно слухав, а коли Людота почав просити: «Вороти меч Гатиловi», – раптом ска-цапiв:
— Де я його маю! Не маю нiкотрого меча!.. Хочеш стати челядником? Робом Гатиловi? Хочеш, щоб усi ми стали смо челяддю князевi київському? Всi – й поляни, й деревляни, й сiвер, i всi!.. Не маю нiкоторого меча! Йди з одсюду, аби тебе й не видiли вiча мої! Не твоє то дiло! Йди геть!
Людота поплентав до слiпого вiдьмака Смiла. Пiвторасталiтнiй дiдо, бiлий, як мара, вислухав смерда, але нiчого й вiн порадити не змiг. Лише сказав:
— Чую, завовтузилися старцi нашi старiйшi, а що то є – не повiм… Щось та є…
Коваль, не заходячи додому, перелiз на той бiк гостроколого заборола, здалеку обiйшов Городище й засiв у лiщиннику край битого шляху, що вiв спершу до Бiлгорода, а потiм до городу Києвого. Вiн просидiв там цiлий день i зiбрався чатувати й до ранку, бо дiдо Славута, коли то правда про Юрiв меч, мав щось робити.
Й не помилився. По перших пiвнях, серед глупої ночi ворота городиськi заскавулiли, й звiдти виїхав комонник. Було чути, як зачиняються ворота й глухо б'є копитами вогкий пiсля дощу шлях самотнiй кiнь. Висидiвши цiлий вечiр i пiвночi в лiщиннику, Людота тремтiв од холоду й голоду, бо ж не взяв iз дому й окрайця хлiба.
Коли комонник у темнiй гунi проминув його й подався клусом у бiк Бiлгорода, Людота й собi потрюхикав за ним. Так вiн бiг аж до самої Либiдь-рiки, насилу переводячи подих, тодi лише дiдо Славута, чи хто там, притримав коня за повiд, i Людота змiг оклигати пiсля виснажливої бiганини.
Довкола було морочно й страшно, якiсь тiнi раз по раз шугали в нього перед носом, але сорокадворiчний коваль; переконуючи себе, що то йому тiльки ввижається, плював через лiве плече й рячивсь у темряву, де їхав ступою комонник.
А той звернув у берег i почав долати повноводу рiчку бродом. Людота, недовго думавши, подався й собi слiдком, хоч стояла тiльки половина мiсяця квiтного й вода була рiзучо-холодна. Перепливши на той берег, коваль скинув iз себе мокру потерту гуню, трохи викрутив її й, наслухаючи, поплентав далi.
Комонник тримався берега недовго. Там, де Либiдь-рiка вигиналась колiном навколо княжого села Можi Ловчi, вiн звернув улiвуруч i пошарудiв лiсом. Людота насилу встигав за ним, бо лiс видався густий i темний, хоч в око стрiль. Та за годину чи скiльки дерева порiдшали, почався дубняк. Отже, дiйшли-таки до Дiброви. Якщо люди гомонять, то так воно й мусить бути, марно язиками не плескатимуть.
Коло глибокого яру кiнь раптом перестав
I раптом мало не крикнув од переляку. Зовсiм поряд обiзвався чийсь голос:
— Стяти голову такому!
— Кревний менi, – заперечив iнший, i Людота впiзнав дiда городиського Славуту.
— То коли кревний? Маємо ж однаково щось дiяти. Людота знав, що говорять про нього, й лякавсь одного – щоб старцi не вчули його. Виходить, тут їхня схованка. Як же дiждатися ранку? Й чи той другий так i стерегтиме тут i день, i нiч?
Але згодом у темрявi зашарудiло, хтось кректав, пiдводячись. Людота пождав, поки шарудiння втихне. Наважився ступити крок тiльки тодi, коли в лiсi почулося гупання двох коней. Вiн почав обережно скрадатися до того мiсця, де, на його думку, допiру сидiли старцi. Руки наткнулися на товстезний стовбур дуба. Людота помацки обiйшов його. Десь тут має бути схорон. Але де? Дупло або ще щось.
Дуб видавався неосяжним, i кожний дотик вiдлунювавсь у Людотi морозом поза спиною. Але на висотi випростаної руки вiн i справдi налапав дiрку, дупло. Серце шалено закалатало. Людота спробував засилити в дупло руку, та не мiг дотягтись.
Вiн почав облапувати шерхку стовбуряку, – може, сук де є, чи гiлка, чи каменюка пiд ногами. Й тiльки знайшов собi виступень, як мара посiла його ззаду й накинула на голову щось волохате й тепле. Людота зопалу крикнув, мов несамовитий, бо то мiг бути тiльки лiсовик, а вiн забув, не мав часу створити йому требу, входячи в його володiння. Та почувся хрипкий старечий голос, i коваль упiзнав дiда Славуту:
— Ах ти, невiголосе!..
Обiйми в дiда були цупкi. Може, iншим разом Людота й випручався б, напевно-таки б випручавсь, але зараз на нього напала дивна слабiсть. Голова й плечi в нього були заповитi м'якою довгополою гунею. Людота чув, як дiдо сповиває йому руки круг тулуба цупким мотузом, i нiчого не мiг зробити, щоб якось вiдтрутити старого. Вiн знав, що то силу йому випив лiсовик, i тiльки винив себе, й ганив за необачнiсть, i майже добровiльно давав себе скручувати. Й коли верва[37] мiцно сповила гуню на головi його й на руках i дiдо заходився крутити її далi, до нiг i пiд колiна, Людота, лежачи на землi, раптом почав задихатись. Вiн засiпався в смертельному жаху, засудомивсь од браку повiтря, ноги зiгнулись у колiнах i щосили випростались.
Людота метався й качався по травi, сапаючи й задихаючись, i хрипко стогнав. I навiть не помiтив, коли верва розмоталася, бо вже був майже непритомний.
Очумався вiд гострого, сливiнь лютого повiтря, що пiдступило йому до серця. Все тiло сiпалося й колотилось, а груди працювали, мов продертi ковальськi мiхи, й у головi стугонiло, наче великим молотом били в порожнє кувадло.
Нарештi Людота звiвся на лiктi й нестямно роззирнувсь. Докруги було темно, й тiльки пiд чорним стовбуром дуба ледь вирiзнялася свiтлiша пляма. Коваль звiвсь на неслухнянi ноги й пiшов туди. Дiдо Славута лежав нерухомо. Певно, Людота, сiпнувшись у передсмертнiй тiпаницi, так штовхнув його, що той одлетiв аж до дерева. Голова дiдова й справдi була вся в слизькiй кровi.