Меч Арея

Бiлик Iван

Славка перелякано втупилась у можа свого й повела до батька в горнчарню. Старий Велко сказав:

— Ховайся, бо вже двiчi приходили дiдовi онуки правити тобi помсту.

Людота байдуже махнув рукою й лишився ночувати в тестя. Але по других пiвнях насилу здолав перелiзти в чужi завгороди, бо Славутинi кревнi, бачивши його, коли вiн минав Рудий тiк пiд Городищем, не забарились прийти. Наступного вечора все повторилося, певно, сторожа вiльно пропускала городищан у стольницю, бо кревна мста – рiч серйозна й законна. Тодi старий горнчар Велко, дивлячись на

доччинi сльози, наважився пiти до Великого князя й розповiв йому все. Гатило негайно дав Людотi гарну хижу в своєму просторому дворi й вирiшив наставити його старим ковалем. То не була вира[40] за Юрiв меч, а чесна робота, й коваль погодивсь. Але третьої ж ночi месники з'явилися знову, Людота, вiдбиваючись од них, котрогось убив, i все ще дужче вскладнилося. Тепер помста мала вiдбутися подвiйна.

Гатило наказав соцькому своєї стольної дружини Воротиловi стерегти Людоту в дворi. Та чи ж довго могло так тривати?..

Нарештi Маас привiв Людоту в княжий терем. Коваль став коло дверей, мнучи в руках сиву смушеву шапку. Волосся його, теж пойняте сивиною, давно не бачило ножиць i кошлатiло круг макотера довгими баранцями. Вiн був худезний i чорний, i Гатило знав, що то не з доброго дива й не вiд доброго життя. Ся людина зробила йому стiльки, скiльки не робив нiхто, вири ж не брала, й не було надiї, що будь-коли вiзьме. Людота не погодився б i старим, ба навiть молодим ковалем сiсти в княжому дворi, коли б не його страхи за жону та найменшого сина.

— Невiльний єсмь нiчого зробити месникам твоїм, Людото. Руський закон так велить… – сказав Гатило, й Людота тiльки похмуро дивився в заслюджене вiкно. Навiть не на князя, а в вiкно, та се не ображало господаря. Вiн був у боргу перед ковалем i мусив щось учинити для нього.

З Людотиних постолiв збiгла додолу чорна калюжка розталого снiгу. Князь мовив:

— Увечерi сiдай на мажару й їдь у Володарiв город, брата мого молодшого вiтчину. Забирай жону й отрока свого, й месники вляжуться.

Людота вперше глянув на Гатила. Думка полишити рiднi краї була прикра, та лiпшого навряд чи хто здатний вигадати.

— По сiмох же лiтах вертайся, коли мати-ймеш хiть.

Кревна помста пiсля семи рокiв утрачала вагу, й Людота се теж знав. Переступивши з ноги на ногу й розтоптавши калюжку постолами, вiн кинув:

— Поїду.

Й смерком, коли над Києвим городом кружляла завiрюха й усе зцiпила студiнь, самотня мажара, поставлена вдень на полозки й запряжена парою княжих коней, у супроводi двох вершникiв стольної дружини подалася на полудень, щоб, дiставшись Родня-городу, звернути понад лiвим берегом рiчки Росi круто на захiд. У мажарi сидiло четверо – погонич i городиський коваль iз жоною та сином, а в задку лежало два мiхи з житом i пшеницею для Людотиної родини та мiх iз вiвсом для коней.

Мiсяця травного

Коли гайдарi прибули до Ворницi[41], городу стольного в Новому Лузi, реченому Нови Лунг, або ж Бургундiя, почали танути снiги. Король новолунгський Гунтер узяв од них увосьмеро складений пергамен, почав розмотувати зав'язку й нiяк не мiг розв'язати.

— Дай

сюди, – сказав середульший брат Горват-Гернот. Потому кивнув до руських гайдарiв, яких прислала їхня сестра Гримiльда: – Йдiть у столову свiтлицю, вас там нагодують.

I коли гайдарi, вклонившись, вийшли, Горват сказав:

— Не до вподоби менi те, що ябеду склали, мов ганчiрку, а не згорнули дудою. А де ж печать?

Печатi не було. Коли Горват розплутав зав'язку, з пергамену випав золотий перстень.

Король Гано пiдняв його й подивився до свiтла:

— Матерi нашої перстень виджу, брате. Впiзнаєш?

— Упiзнаю, – вiдповiв Горват.

Вони розгорнули шкiряний аркуш. Пергамен був увесь iзмережаний чорними письменами, не схожими нi на латину, нi на грецький скоропис. Горват покликав свого ябедника, та старий розвiв руками:

— Не втямлю прочитати письма сього. То суть руськi четнi рiзи.

Iншого ябедника в королевому дворi не було, бо Гано мав справу тiльки з римлянами та готами, якi теж послуговувалися латиною, й король та брат його не знали, як прочитати сестриного листа. Неясна тривога зогортала Горвата, коли вiн дивився на химернi рiзки та кружальця, й вiн урештi сказав:

— А може, тi гiнцi втямлять письмен руських?

Вiн одразу ж послав челядника по них. Незабаром прийшов старiший – сивовусий гайдар.

— Я тямлю письмен руських, – сказав вiн i заходився четати послання княгинi Гримiльди.

В листi нiчого страшного не було, тiльки побажання довгих лiт життя й запросини вiдвiдати стольний город Київ, i брати впокоїлись.

Король сiв на дубовiй лавицi пiд вiкном i знову зiтхнув.

Горват спитав його:

— Що-с намислив робити?

— Не зле навiдати сестру нашу, й Огняна…

— Гагнi не є в городi Києвому. Його послано в далеку землю козарську, до короля Данка.

— Тодi хоч сестру. Мусимо держати руку Гатилову, бо… Торiсмунд.

Iм'я нового конунга вiзiготського Торiсмунда нагадало Горватовi про те, що належить озиратися й на той бiк, i в темнiй свiтлицi запала тиша. Й вже згодом, коли роба внесла свiчку й поставила серед довгого столу, середульший брат озвався:

— Ти не забув. Гано, куди смо вирядили Сiкурда?

Король насупив брови.

— Се колись, – вiв далi Горват, – мiг нагадати нам Сватоплук, але тепер його немає, спить на Каталаунах, у Галлiї Полунiчнiй.

— I що? – не втямив король.

— А те, що в усiй Київськiй землi є лиш одна людина, яка може нам нагадати се. Й та людина – сестра наша.

Гано довго мовчав, тодi махнув рукою:

— Рiдна сестра?

— Авжеж.

По довгому часi, зиркнувши, чи в дверях нiкого немає, король Гано пошепки сказав:

— Дурницi. Сiкурд – одне, а ми смо инче. Ми смо їй рiднi братове.

— Братове… – глузливо повторив Горват.

— А й кревна мста вже вмерла… Дев'ять лiт одтодi, й нiхто не схоче проливати кров, коли минули сiм лiт. А вже дев'ять…

Се якось переконало Горвата, й вiн потроху заспокоївся. Навiть спитав:

— Давай попоїмо?