Меч Арея
Шрифт:
Гатило сiв на твердому сiднику, й у сей час увiйшов папа. Леон Перший був уже без тiари й золотих рiз, i се пiдкреслювало самочиннiсть його вiдвiдин. Великий князь київський недбало вказав йому на лiжко пiд протилежною стiною шатра, й глава християнської церкви, спершу глибоко вклонившись, несмiливо сiв. Тепер мiж ними був тiльки гладенько виструганий стовпець, приздоблений бронзовими та срiбними квiтами, й на кiлочку того стовпа, що зсередини пiдтримував шатро, висiла ратна справа старого конюшого. Богдан Гатило подивився
— Хайре! – сказав Гатило зумисно грецькою мовою, бо Лев прийшов без тлумача, викликати ж Костана просто не хотiлося. – Калiмера[33].
— Хайре, кiрiє базилеє[34]… – вiдповiв здивовано папа, й се означало, що вiн теж знає грецьку. – Ти мовиш по-еллiнському? Зодкуду?
— Давня пригода є то, – вiдповiв з неохотою Гатило, бо коли розмова переходить на таку колiю, має затягтися до пiвночi. Вiн же почував себе не дуже добре, й хотiлося побути самому.
— Не вiд себе прийшов єсмь, – почав Лев Перший, i в тому не було нiчого дивного, бо вiн i ранiше виступав од iменi Валентинiана.
Гатило сказав:
— Вiдаю.
Папа допитливо глянув на нього з-поза Вишатиного шолома та щита з рiзницею й мечем. Гатило теж дивився на нього й думав, що смерть його друга ввесь час стоятиме мiж ни i сим сивим латинином.
— Не вiд себе, а вiд сестри iмператорової. Се вже було геть несподiване, й Гатило перестав крутити на кулацi свiй довгий цупкий оселедець.
— Яку хiть має високорiдна сестра iмператора римського?
По-грецькому в Гатила виходило не дуже вправно, та вiн мало й уваги звертав на се – стiльки лiт минуло вiдтодi й стiльки зим, i весен, й осеней…
— Порфiророджена Юста… – папа римський насилу вимовив те, що мав сказати, – …простягає тобi руку свою.
— Тож як? – пойнявся здогадом Гатило.
Лев Перший уточнив, бо головне було нарештi сказане:
— Руку свою й серце.
Великий князь київський засмiявсь, але не так, як сьогоднi вдень, а зневажливо, не дбаючи про те, образить се римського сла чи не образить.
— Я-м читав колись вашу книгу християнську, – сказав вiн, раптом посерйознiшавши. – Там є така дiва Есфiр, яку вiддали перському цiсаревi, щоб не зайняв люд iзраїльський.
— Читав єси книги святi?! – мовив уражено Лев.
— Читав єсмь, але-м не взяв хреста собi в пазуху. Нiчого з того не буде, – вiдповiв Гатило. – Бо в тому вашому писаннi сказано й инче: «Горе тобi, Вавiлоне. городе крiпкий!» Видиш, як запам'ятав єсмь оте ваше юдейське письмо. – Й додав удруге: – Нiчого не вийде, Леоне. Так i речи сестрi тiй iмператоровiй Валентинiановiй.
— Кiрiє базилеє! – Лев Перший аж устав з ложа. – Але в письмi святому речено й не таке. В своєму посланнi самарянам апостол Павел мовить: «Хочу п'ять слiв рiкти розумом своїм, анiж цiлу копу – язиком». Не сердься, кiрiє…
— Кало[35], – вiдповiв Гатило. – Та не сердься
«Всi, хто бiг за ним, наздоганяли його в тiснинi гiр…»
— Не зрiвнюй, кiрiє, Рима з Гоморрою та Содомом.
— Пощо ж то?
— На тi городи впав гнiв божий.
— А на Рим упав Бич Божий. Гатило знову реготнув, а папа сiв на постелю, бо ноги не тримали його.
— Я-м загнав Бене Iзраеля в тiснину, й тепер ваш Бене Iзраель сле менi доньку свою, щоби врятувати його вiд злого Аммана.
Ввiйшов у якiйсь невiдкладнiй справi старий кравчий князь Годой, i Гатило вирiшив кiнчати марну розмову. Вiн устав, i папа Лев теж пiдвiвся, зрозумiвши його натяк.
— Артаксеркса не буде, – сказав Гатило папi й уже русинською мовою кивнув до Годоя: – Покажи йому, кудою йти до городу.
Уранцi Гатило прокинувся вiд незвичного галасу. Хтось кричав i просився пустити його до Великого князя київського, сторожа ж сварилася й не пускала. Тодi чийсь незнайомий Гатиловi голос кликнув:
— Княже!.. Княже Богдане!..
Гатило спав одягнений i негайно виглянув. Оддалiк стояло двоє можiв. Один був у скоряному шоломi воя руського. Богдан запам'ятав його ще з битви Каталаунської. Тодi хтось гукнув: «Стережися, княже!..», й вiн пiдсвiдоме нахилив голову, важка кована дубиняка прохурчала над ним i влучила в сього воя, певно, русича-земляка. Другий був о тих самих лiтах, зовнi несхожий на воя, а скорiш на смерда. Його похмуре збуджене лице когось нагадувало Богдановi, та вiн не знав, де бачив i звiдки знає його, й спитав ратного можа:
— Яку надобу маєш?
Сторожа, бачивши таке, розняла списи й пропустила обох можiв до Великого князя київського. Можi пiдiйшли й уклонилися, торкнувшись витолоченого морогу. Одна рука ратного була й досi на перев'язу. Другий спитав:
— Не признаєш, княже?
Й тiльки тодi Гатило раптом упiзнав його похмурий погляд. Се був смерд з Городища пiд Бiлгородом.
— Упiзнав єсмь, – вiдповiв князь – Кличешся Людотою. Добре пам'яття маю.
— Я також маю, – вiдповiв Людота. – їв бо-м тобi землю, ротi ходивши.
Вiн розв'язав довгий згорток ганчiрки, який тримав пiд пахвою, глухо брязнуло залiзом об залiзо, й писнуло срiбне рукiв'я меча.
— Вiзьми, княже Гатиле, сей меч i вдар ним камiнь дикий.
Гатило взяв i покрутив його в руках:
— Для чого?
— Вдар!
— Намислив єси чари якiсь?
— Нi.
— То для чого ж?
— Удар! Осе тобi й камiнь.
Людота, вже мало схожий на того безвусого ковальчука, якого вперше й востаннє бачив Гатило лiт тому з двадцять п'ять, принiс важезну каменюку, що вросла була в землю неподалiк Гатилової полотки, й гупнув нею перед самi ноги князевi: