Меч Арея

Бiлик Iван

В ЛIТО 452-е мiсяця стичня

Великий князь київський Богдан Гатило вже давно не виїздив зi свого стольного городу Києвого, якщо не вважати полювання в ближнiх землях Деревськiй та Сiврськiй по жовтому падолистi та по першому молодому снiгу. Все йшло чудово, й вiн почувався так добре, як, може, не почував себе нiколи досi. Його могутня, найбiльша в свiтi держава простяглася вiд островiв у Полунiчнiм океанi до моря Хвалинського, й моря Руського Понтiйського, й до високих мiж ними гiр Гурартських, i до гiр Гемських по той бiк Дунаю-рiчки, й до моря Латинського, й до гiр Альпових, i до другої рiчки – Райни.

Готи всхiднi Ардарiковi, й Видимировi, Велiмировi та Тодомировi в Паннонiї й Сiврському пiвостровi, званому Ютланд, були робами його слухняними, всi землi по той бiк Райни схилялися перед ним, усi землi за горами Пiренеями, й в Африцi, й на островах, що пiд рукою великого жупана Гейза, дякували київському князевi за вспомiч братню та порятунок, гордий Рим i могутнiй цар-город Константинополь були данниками його, тобто теж робами, й влада Гатилова не мала нi краю нi межi.

Навiть стольний город Київ став тепер не той, яким був донедавна. Тепер його зусiбiч оточували глибокi рови й високi стрiмкi вали за ровами. Над валом же здiймалися небаченi в сих землях, анi в Римi, анi в Константинополi-городi стiни з мiцних, мов залiзо, дубових клiтей, натрамбованих жовтою глиною. Крiм двох давнiшнiх ворiт, Полудневих та Палунiчних, з'явилися й третi – Всхiднi, що виводили на верхнi токи й до Хрещатого Яру.

На головнiй вулицi, що вела з Полудневих ворiт до Полунiчних, роздiляючи Київ город на двi нерiвнi частини, перед княжим двором, який зайняв усю гору з боку Дитинки, на невисокому пагорбi[39] стояли руськi кумири. Бог, i Дана, й Дажбог, i Перун, i Волос, i Юр Побiдник стояли, як i споконвiку, лицем до схiдсонця, але новi й свiтлi, мов умитi росою.

В княжому дворi теж сталися змiни. Бiля самих ворiт вирiс новий хором княжий – з пiдклiтями, повершим та «горою». Вiн був удвiчi бiльший за старий, вздовж усього хорому тяглися вiдкритi сiни, над «горою» ж здiймалися двi високi чотиристiннi вежi, гарно рубленi з тесаних обаполiв i ще краще вирiзьбленi київськими теслярами. В порiвняннi з ним старий хором тепер здавався клiттю, й там замешкали тивуни Великого князя. Мiж ним i новим хоромом Гатило звелiв закласти чималий садок, i ввесь двiр набув зовсiм святкового вигляду.

Навпроти хоромiв рiвненьким рядом виросли чотири будiвлi, де сидiли постiйно можi Гатиловi. В трьох iнших бiля ворiт мешкали сотники й десяцькi, а також ночували нарочитi можi та незначнi сли, яких у дворi Великого князя київського бувало щодня багато. Додалося й стаєнь, i волiвниць, i кошар на вiвцi та кози, й клiтей та зимникiв для зрослого господарства. Й серед просторого вiльного дворища заглядав у глибочезний i широкий колодязь iз суцiльним зрубом одноногий журавель.

Усiм тут повелiвав, як i ранiше, княжий домажирич грек Адамiс на чолi двох молодших домажиричiв, огнищан, пiвтора десятка тивунiв та мало не трьох сотень челядникiв рiзноличних.

Гатило пильно стежив за справами мiжськими свого двору. Жоночими ж вiдала Гримiльда, бо стара княгиня Рада померла минулого лiта, коли Богдан воював з римлянами й готами.

Гримiльда вся поринула в своє велике господарство. Вранцi, щойно благословлялось на свiт, вона збирала в себе домажиричiв, й огнищан, i тивунiв, скликала ключниць i давала наказ, що, й як, i де сьогоднi робити в дворi, й у полi, й у зимниках, i се займало в неї не тiльки ранок, а й пообiд, а ввечерi вона була стомлена й радiсна й до самих облягань бавилася зi своїм сином Яролюбом, Яренем. Чотирирiчний хлоп'як був мiцним, удавшись у батька, й не розлучався з маленьким бурим ведмежам, яке йому привiз Гатило з осiннього полювання в Деревах.

Княгиня Гримiльда стежила, як двоє

малюкiв борюкаються на слизькiй дощатiй пiдлозi й щиро смiялася.

— Яреню! Вкусе!

— Не вку-уше, – запевняв хлоп'як i нахвалявсь: – Ошь я його шам кушну!..

Вiн i справдi кусав ведмедика за вухо чи за чорний поросячий писок, ображений Бурко скавулiв i ховався пiд широке ложе. Ярень лiз i туди, й вони вже вдвох викочувалися з-пiд ложа, примиренi й однаково ненаситнi до iгор, i Гримiльда ще дужче реготала з них.

Тодi княгиня вкладала Яреня спати й iшла теж в опочивальну свiтлицю, й з нетерпiнням коханої й закоханої жони чекала на свого можа.

Та зненацька наставав ранок, коли вона прокидалася з пiдпухлими вiд несну повiками й тупим болем у головi. Той бiль не проходив нi до вечора, нi наступного дня, й Гримiльда ставала зосiм iнша. Вона знала причину того й ховалася з ним, як могла, та Гатило теж усе помiчав, i мiж ними зависала невидима й холодна тiнь.

Се тривало вже шостий рiк, i Гримiльда помалу привчилася тамувати себе, але нi бiль у головi, нi безсоннi ночi не зникали, й у душi застигав твердий камiнь, який рiс i рiс i якого вона не могла позбутися.

В кiнцi стичня мiсяця, коли Богдан пiсля втомливої поїздки до Витичева вже випростався в ложу, Гримiльда, дивлячись на свiтлий чотирикутник вiкна, сказала:

— Вже-м шесту зиму тут, у Києвому гродi.

Гатило прислухавсь.

— А не спитав єси анi раз, як жиється менi тутки.

Князь не вiдповiдав. Знову якiсь жiночi вереди, отже, вляжеться. Вiн думав про ту розмову вчорашнього вечора з витичiвським посадником. Велiй болярин Ждан, якому вже минуло сiмдесят, повернувся допiру з далекого князiвства Гурарту. Князь гарменiв просить о помiч руського князя супротиву персiв. Гатило з Витичева таки послав до нього ще одного нарочитця. Тi землi межували iз волостю його старшого сина Давка, й лишати сю справу так не можна було, бо хто володiтиме горами Гурартськими, той матиме гору й над усiма язиками, що населяють степи мiж Хвалинським та Руським морями, й над широкою рiчкою Iтиль, де сидять зараз войовничi племена булгар. Вони визнають руку свого зверхника князя косарського Данка, та коли в горах Гурартських з'явиться пiдступний перський цар, невiдомо, як поведуть себе булгарськi хани й чи не зоголять всхiднi гряницi землi Руської або й вiдложаться, перескочать до персiв. Хан Крум, якого булгари визнають помiж себе старiйшим, клявся Гатиловi на священних псах, але береженого й кумири бережуть, i се стара iстина.

Гатило знову прислухався до того, що казала жона. Гримiльда впiвголосу провадила:

— Соромно менi жити в городi твоєму, нiби я-м безрiдна сирота. То мама таки вмерла, вiтця ж я-м i не видiла нiколи, але ж… братiв маю. Брата мого молодшого Огняна взяв єси талем та й завiз аж у козарську волость…

— То яку хiть маєш? – спитав Гатило.

— Посли гiнця до братiв моїх.

— Пощо?

— Хтiла би-м видiти їх. Маю сина твого, Яромира, нехай же й внуки побачать небожа свого. Засумувала-м тут.

Гатило .вiдвернувсь i мовив:

— Зараз нiколи менi… Маю клопоти нагальнiшi…

Та Гримiльда не скiнчила розмову. Наступного вечора вона вдруге нагадала:

— Тобi добре тутки… Маєш усих родакiв кревних, а я-м неначе роба якась… Пощо не заслеш гiнця чи гайдаря в Новий Луг до братiв?

I Гатило подумав: а чому й справдi не гукнути шурякiв до городу Києвого? Й Гримiльдi буде приємно. Чи не ся гризота сушить їй душу вже стiльки лiт i не дає впокоїтися?

Вiн сказав:

— Речи Войславовi, нехай сле гайдарiв. До рiчки Райни за холоду можна дiстатись, а назад повернуться вже навеснi.