Меч Арея

Бiлик Iван

— Ти любиш Скiфiю дужче за рiдну землю, – мовив Прiск, але в голосi його не було докору.

— Так є, – вiдповiв Адамiс. – Ся земля є моєю другою вiтчиною.

— I бороду голиш…

— Се велить покон скiфiв.

— I волосся кружечком… Як ви се чините, що в усiх однакове!

— Вельми просто. Вдягаєш на голову судину таку, горнець великий, iже зветься тут макотер, бо в ньому труть мак, i вiдтинаєш усе, що виглядає з макотера.

Але розмова перейшла на веселе, бо вiд зустрiчi й випитого вина, хай i розведеного на водi, обоє вельми звеселилися. В такому станi й повiв Адамiс свого молодого гостя й одноплемiнця до поважного болярина. Вишата вже встиг устати й поснiдати, його жона

боляриня Радмила, запнувшись для годиться прозiрним полотком, пригощала юного ритора смачними стравами й добрим вином. Вишата запросив Максимiна разом iз Прiском, а також слiв од захiдного римського iмператора, до себе на вечерю.

А наступного дня Вишата сам супроводив обидва сольства до царицi.

Жона Великого князя київського Русана мешкала в окремому хоромi. Прiск iз непослабною цiкавiстю роздивлявся й усе запам'ятовував, щоб увечерi записати свої враження.

«На двiрцi були многi тереми та клiтi. Однi красно зiстроєнi з гладеньких колод, пов'язаних межи себе як вiнки, й здiймаються на добру вись. Тут жила жона Аттiли. Зустрiнутий у дверях варварами, я ввiйшов до хорому й застав її на м'якому ложу. Пiдлога була встелена килимами, многi жони стояли окiл царицi. А дiви сидiли навпроти неї долi й узорили рiзноличними нитками корзна, кої вдягають тут зверх одiжi. Вклонившись царицi, я пiднiс їй дари й вийшов…»

Повиходили й iншi дяки та кляузники, лишились тiльки обидва сли та ще римський воєначальник Роман, бо жона Великого князя київського – то таки цариця й простим людям не личить мулятися перед нею.

Прiск мав намiр оглянути й iншi будiвлi великокняжого двору, та юрма, що тирлувалася коло ганку головного хорому, заступила йому дорогу, й вiн не змiг проникнути всередину. Смерди, й можi, й рiзне болярство дрiбного кшталту чекало виходу Гатила. Нарештi Великий князь київський з'явився на ганку в супроводi мовчазного вельможа Вишати. Й кожен, хто мав до князя прохання, пiдходив по черзi, й Гатило творив свiй суд.

«Не тiльки гуни, а й инчi народи, їм пiдволоснi, любили сього дивного можа за його велiї цноти й за правосуддя. Многi греки й римляни добровiльно служили йому…»

Скiнчивши суд, Великий князь київський повернувся до хорому, де на нього вже з трепетом чекали сли вiд рiзних країн i народiв.

Але нi римських, нi грецьких послiв Гатило так i не прийняв нi того дня, нi наступного. Вишата ж, коли його про се питали, тiльки всмiхався й калiчив грецьку мову:

— Гуляйте. Аттiла знає, коли…

Й сли обох iмператорiв, i їхнi люди з учти цiлi вечори просиджували за дошками табули[16], щоб якось та згаяти час. I щоразу розмовляли про Гатила, бо вiн був уже не тiльки в сiй варварськiй країнi, а й у цiлому свiтi. Й Прiск, уважно дослухаючись розмов, старанно вiдтворював їх на тонкiй заячiй скорi пергамену.

"Ромул, мiж, бувалий у многих сольствах, маючи мудрiсть у тому, рече, що щастя й могуття Аттiли такi велiї, що вiн, пещений ними, вже не терпить нiкоторого перечення, хоч яке справедливе воно. "Нiхто з дотеперiшнiх царiв Скiфiї, та й инчих земель, – рече далi Ромул, – не вчинив стiлькох великих дiл, та ще за такi короткi лiта, як Аттiла. Його волость простирається за острови на океанi, й не тiлько народи Скiфiї, але й римляни та греки суть його данниками. Не доводячись i тим, вiн хоче розширити свою державу звоюванням Персiї. Мiдiя[17] ж не далеко вiд Скiфiї. Гуни вже вiдають дорогу туди: ходили тiєю дорогою, коли в них шалiв голод. I Захiдня, й Всхiдня iмперiї не змогли суть стати супротиву йому, бо полчилися в инчих землях. Тодi Божко з Красоєм, котрi є з роду царiв скiфських, сполчили велiї полки й проникли в Мiдiю. Се тi самi, котрi пiзнiш були слами в Римi для укладання ладу з нами. Вони самi речуть, що, минувши

в той похiд степи й переправившись через озеро Меотiду, подолали гори Кавказькi й за п'ятнадцять днiв досягли Мiдiї. Й тiльки велiї полки персiв примучили їх вернутись у свою землю – инчою дорогою, понад берегом Каспiйського моря".

«Так, – рече далi Ромул, – Аттiлi неважко примучити собi Мiдiю, й Парфiю, й усю Персiю. Ратна сила його така, що нiхто супротиву їй стати не зможе. Ми молимо бога, щоб Аттiла повернув оружжя своє на персiв».

"Але я вельми страшуся, – рече Максимiн, – що, примучивши мiдiв, парфiв i персiв, Аттiла вернеться зодтуду володарем Риму, Всхiднього й Захiднього. Зречеться достойностi титулу стратига, коїм ушанували його римляни, й звелить величати себе iмператором. Вiн уже мовив колись у гнiвi своєму: "Полководцi iмператора вашого роби йому. А мої ж полководцi такi самi царi, як i ваш iмператор".

Лише на п'ятий по прибуттi день Великий князь київський Богдан Гатило прийняв сла iмператора Теодосiя, а також Ромула, сла захiдньоримського iмператора Валентинiвна Третього. Нi Максимiн, анi Ромул не мали пiдстави бути невдоволеними тривалим «звiщанням» i могли вважати свою мiсiю вдало виконаною. На знак закiнчення переговорiв Гатило вшанував обох слiв пишним обiдом.

«У значений час разом iз слами Захiдньої Римської iмперiї, – пише Прiск, – ми смо предстали Аттiлi при входi до столової свiтлицi. Тут кравчi, за поконом землi сiєї, пiднесли нам чари, аби смо перед трапезою помолилися за здоров'я царя їхнього. Випивши, ми пiшли смо на вреченi нам мiсця коло столу. Ослони стояли обабоки свiтлицi. Посерединi, за столом инчим, сидiв Аттiла в крiслi. Позад нього, на звишiннi в кiлько приступок, було його царське мiсце – пiд пологом з рiзноличного цвiту ткання. Такi пологи над злюбним ложем вiшають римляни й греки».

Первоповажнi мiсця були за столом управоруч од царя. Ми смо сидiли з лiвого боку. Вище за нас усiвс'я Борич, найзнатнiший серед скiфiв. Конюший мостився на сiдлицi вправуруч царського мiсця. Навпроти нього повсiдались обидва сини Аттiли. Однако ж старший син був поруч нього, на которiйсь розстанi, трохи вище й сидiв, шанобно потупивши зiр перед вiтцем".

Борислав, якого Прiск, назвавши Боричем, бачив уперше, бо той лише сього днi приїхав з далекої Мiзiї, з-за Дунаю, раз по раз пiдносив угору келиха й виголошував здоровницi за Великого князя, й за iмператора Теодосiя, й за другого iмператора – Велентинiана. Велiй болярин був дуже веселий, бо змолоду полюбляв пири, й Гатило мусив пригасити його запал:

— Борисе, – вiн називав його коротким iменням дуже рiдко, але того дня сказав так навiть при гостях, немовби вернулася їхня буйна молодiсть i не було сиве волосся нi в князя, нi в його побратима. – Борисе! Боричу! Дай-но гостям попоїсти, бо впоїш голодних! Люди-бо заморськi, п'ють вино з водою.

— Хай вiдають, коли пирували в князя нашого! – весело вiдгукнувся Борислав, але таки припинив споювання.

Прiск писав потiм:

"Одмiннi страви подавалися всiм на серебляних блюдах.

А перед Аттiлою було поставлене просте. Вiн був умiрним у всьому. Гостям пiдношено золотi й сереблянi чари, а його чара була деревляна. Одiж на ньому була такоже не ошатна й нiчим не рiзнилась од инчих, може, тiлько простотою. Нi висячий при боцi меч, нi шнур'я варварських черевiїв, нi його комонна зброя не були здобленi золотом, камiнцями чи абикотрими дорогоцiнностями, яко в усiх инчих скiфiв, що сидiли у свiтлицi".

Й заморськi гостi, й численнi вельможi київськi й не київськi багато їли, ще бiльше пили, й над столами з кожною випитою чаркою здiймався дедалi бiльший гамiр. Кравчi та челядники ледве встигали носити страви пирувальникам та мiняти порожнi дзбани повними.