Меч Арея
Шрифт:
Гатило потяг коневi вуди – аж той торкнувся собi мордою грудей, i крижаним, хрипкуватим од утоми, рипучим голосом проказав грецькою мовою:
— Речи володаревi своєму, робе: «Теодосiй висок породою, знаменит родом. Аттiла є не менш висок i знатен родом своїм. Але Аттiла, внащадивши монархiю вiд отця свойого, уповнi схоронив достойнiсть. А Теодосiй згубив сю достойнiсть, унащаджену не токмо через те, що, взгодившись платити дань Аттiлi, став робом його, але ще бiльш через те, що, яко роб невiрний i лихоїмний, замислив чинити кови господаревi своєму, котрий поставлен над ним небом i судьбою».
Потому зострожив свого жеребця, й тiльки курява за
Не швидко стямився консул Максимiн. Вiн рушив з мiсця тiльки тодi, коли чiльник руської учти махнув рукою їхати далi. Разом з Великим князем київським додому повернувся старий конюший Вишата й ще один комонник. Велiй же болярин Борислав та решта можiв о коп'ях поїхали з консулом далi. Гатило вiдряджав свого вельможа до Константинополя нарочитим слом. Вiн i розповiв Прiсковi все, що лаштувалось останнiм часом проти самодержця всiї Русi, й Прiск потiм чесно записав се до своєї книги.
Мiсяця вересня
Вiдтодi минуло тринадесять сiдмиць, i в Київ город прийшла золотава осiнь. Було ще по-лiтньому тепло, тiльки берести за Хрещатим Яром пойнялися першою сивиною та жилавi дуби в Дiбровi ронили на землю рясне жолуддя. Гот Iнгельд, колишнiй роб, якого Богдан кiлька рокiв тому наставив тивуном у своєму селi Можi Ловчi, казав, що в лiсi над Либiддю-рiкою розвелося багато вепрiв-дикунiв. Вони перерили все довкола, вередуючи навiть жолудями, й не вадило б трохи поганяти їх. Але Великому князевi пропала хiть до вловiв. Та й не до того було. В неосяжнiй землi його почалися великi рухи. Цiлi племена лишали насидженi мiсця своїх пращурiв i йшли шукати долi в нових українах, що належали тепер до столу Великого київського князя. Добра половина сiврiв, якi жили мiж Дiнцем Сiврським i городом Прилукою, кинула свою землю й подалася на новi, за Дунай, до тих сiврiв, що поселилися там ще за часiв Данка та Рогволода.
По сiврах туди-таки посунула й частина горватiв, бо пiд горами Горватськими вже було надто людно. Ввесь час окремими поїздами, з жонами та дiтьми вкупi, йшли через Русь на полудень i полунiчнi племена дреговичiв, i смолякiв з довгими рудими бородами та iльменських словiн, перемiшаних iз чуддю, муромою й iншими уграми. їх теж вабили новi землi руського князя в далекiй Мiзiї, якою правив тепер велiй болярин Борислав.
Нарочитi можi Гатила доносили, що смоличi геть оголили свої поконнi землi, й у їхнiх весях тепер мало не вовки виють. До пересельцiв з полуночi, крiм уже згаданих горватiв, лучилося й багато iнших полян, особливо тиврiвцiв, улучичiв та божан. Се, з одного боку, було добре – нехай греки забудуть про свої колишнi володiння. З iншого боку, таке гвалтовне переселення могло послабити не тiльки околицi землi, а й саму Русь. Богдан уже збирався припинити той рух, бо й коло Дунаю, й за Дунаєм вистачало свого люду, а треба було подбати й про головнi землi. Й тут до речi попросилися на звiльненi креси два племенi ляських полян. З Ляхiї прийшли два брати – Радзiм i Вятко – й ударили чолом Великому князевi київському:
— Ми речемо се поляками. Й ви єсте поляни. Пусти нас, зацни ксьондзе, до свей жємi. Вельми гунсто жиєми на Вiслє, й готськi фрягi не даюнт жиччя.
Особливо велике було плем'я князя ляського Вятка. Його брат Радзiм обiцяв теж привести, хоча й не багато. Гатило й вiддав їм вiльнi краї: Радзiма посадовив на
Од Борислава надходили тривожнi вiстi. Греки невдоволенi таким масовим заселенням своєї колишньої провiнцiї Мiзiї. Та й сiври з горватами не вдовольнилися лише так званою Сiрмiєю, а йшли далi на полудень, просочуючись у надра Грецiї до самого Пелопоннесу. Мiж ними раз по раз вибухали кривавi сутички, й се могло призвести до чого завгодно. Нова вiйна ж з греками не входила до задуму Великого князя.
Вiн послав до своїх намiсникiв у Сiрмiю та Мiзiю нарочитих можiв, аби навести лад серед пересельцiв, бо й ляськi поляни, й моравцi, й iншi венедськi племена теж почали сунути великими гуртами за Дунай.
Раз у раз посилаючи в усi кiнцi землi своєї нарочитих можiв та боляр, Гатило де наказом, де обiцянками, а де й хитрiстю, нiким не пiдозрюваною, намагався дати бодай якийсь лад тому бродiнню, що панувало скрiзь. Вiн знав: держава мусить керуватися з одних рук, i всiлякими способами саджав на волостi й україни вiдданих людей. Тамтешнiх володарiв або брав до себе у двiр, ваблячи багатством та новими землями, або ж доручав їм важливi й довготривалi сольства й намiсництва.
В сих турботах та в змаганнi зi слами рiзних україн i минали його днi. Так тривало вiддавна, з того самого лiта, коли на горбi над сивим Днiпром лiг у землю брат його дiда Рогволод, i всi звиклися до думки, що так i мусить бути, бо Великий князь київський, перед яким тремтiв увесь свiт, мав тверду руку й крутий норов.
Серед мiсяця вересня, коли за полудневим заборолом та на Боричевому Току мiрно гупали цiпи й кияни звозили зерно та солому в клiтi й на гумна, до Великого князя київського завiтало незвичне сольство. Не заморське й не чужоземне, бо таких у княжому хоромi та в теремах вельможiв стольних було майже щодня цiлими метками, а таки незвичне, й се просто схвилювало Богдана.
Перед ним, високо тримаючи бриту голову з бiлим оселедцем коси, стояв старий Шумило, косацький готаман з Лугiв. Гатило дивився на нього й порiвнював iз ним себе. Скiльки ж то лiт минуло вiдтодi, як сей лугар десь отам понад Соляним шляхом спiвав йому пiсню про ведмедя-русина? Мабуть, i пригадати було б годi, коли б усi не пам'ятали, що того лiта помер Великий князь руський Данко. Тридцять п'ять лiт, i то була правда, хоч як сумно зiзнатися собi самому, що й ти постарiв на тридцять п'ять лiт, i зим, i весен…
— А мiцний єси ще вельми, – сказав Богдан, i те саме подумав про себе.
— Дуб у болотi не гниє, Гатиле.
Се була теж iстина, й Богдановi стало надзвичайно приємно, що старий готаман назвав його не князем i не Богданом, а тим iменем, яке сам йому колись причепив.
— Пощо чолом б'єш, готамане? – запитав Гатило й раптом схаменувся, бо косак i досi стояв перед ним наввипинки. – Ти сiдь, у ногах правди не є…
— Спаси Бiг. А то-м помислив, що й мене маєш хiть морити, як останнього сла грецького наче. Звик єси, що всi стеляться перед очi твої?
Гатило похмуро всмiхнувся. Те нагадування не дуже прийшлося йому до смаку, проте знову спитав, коли старий усiвся:
— Пощо б'сш чолом? Виджу, не прийшов єси для так.
У кутку сидiв, поклавши довгого меча поряд на лавицю, княжич Данко, старший Богданiв син. Вiн був чорнявий i широкобровий, схожий на матiр, але всiм iншим удався в батька – й зростом, i кремезними плечима, й навiть дивився так, як i Гатило, з-пiд брiв.
— Забрав єси Годоя, князя нашого кошового, – нарештi обiзвався Шумило.