Меч Арея

Бiлик Iван

— Годоя приведи.

Юнак побiг, i незабаром Годечан був коло Богдана.

— Гукав єси… – понуро мовив Годой, бо Великий князь лiнькувато роздивлявся дарунки, що йому прислав ромейський iмператор Теодосiй Другий.

— Гукав єсмь, княже. Взавтра їдеш до царя-городу Константинополя.

— Я-а? – Годой мимовiльно лапнувся за оселедець, який висiв з-пiд сивої смушевої шапки. – Мене слеш? Гатило пильно глянув на луганського князя й зiтхнув:

— Тебе.

Се не дуже в'язалося з усiм тим, що останнiм часом виникло мiж Великим князем київським i Годечаном. Вже понад рiк мiж ними точилася суперечка. Сi незгоди ховались корiнням у давнi часи їхньої молодостi, тепер же раптом спалахнули з

новою силою. Годечан дуже запальна, мабуть, запальнiше, нiж належало, переконував Великого князя в тому, що треба нарештi пустити в Руську землю грецького єпископа. Цар-город вiдколи наполягає – Гатило ж нiчого виразного нi старому патрiарховi, нi теперiшньому Флавiану не вiдповiв. Дiйшло до того, що на вмовляння Годоя Великий князь витяг з пiхов меч i замахнувся. Коли б i Годой витяг меча – невiдомо, чим би все скiнчилось.

— Пiдеш ти, княже.

Мовби мiж ними нiчого й не сталося.

— Ти й… Орест. Якраз обоє рябоє. Вiшайте на себе всi хрести, якi лиш маєте, й гайда.

В останнiх словах знову почулися колючки, й Годой стримано посмiхнувся. Правду речуть греки на нас: варвари, для яких нiчого святого нема.

Богдан гукнув за полотку:

— Русичу!

Звiдкись одгукнувся бас:

— Га-а…

Й незабаром прийшов ябедник[13] Русич.

— Пиши! – наказав Великий князь, i той дiстав з княжої полотки тетрамен i пергамени й став навпочiпки коло Гатилового стiльця.

— По-якому?

— По-грецькому. Пиши: «Я, великий цар Аттiла, володар усiх земель i язикiв…»

Годой стояв i слухав, як Гатило перелiчує свої землi, й йому було прикро, що саме вiн мусив узавтра їхати з сим до грецького iмператора. Й водночас нiби й радiсно, бо вперше побачить християнський свiт i храми тому боговi, в якого повiрив ще хлоп'яком i якому офiрував свою душу…

Й те, що вiн побачив у Вiзантiї, вразило його, хоч вiдчуття роздвоєностi не полишало нi на мить, скiльки й їхали до Гему-гори, й за Гемом, i навiть у самому царi-городi Константинополi. Паннонського жупана ж Ореста все те не обходило, хоч вiн теж вiрував тому самому боговi й носив у пазусi хреста.

До iмператора їх запросили наступного дня по приїздi, й то було досить дивно, бо правила двiрцевого звичаю вимагали, щоб посли нудились в очiкуваннi й трепетi бодай кiлька днiв. Обличчя в iмператора видалося Годоєвi надзвичайно блiде й втомлене. Особливо зблiдло воно пiсля того, як Годой дав йому свою ябеду, писану на вовчiй шкурi. Володар християнського свiту нiчого не сказав гунському словi, й вiд того було ще прикрiше. Годой картав у душi й Гатила, який усе те понаписував, i себе, що згодився везти сюди й завдавати таких прикрощiв сiй гарнiй людинi, геть укутанiй у червонi та золотi полоття:

Прикро вражений, Годечан навiть не встиг до пуття розгледiти iмператоровi хороми. Та тут йому став у пригодi євнух, iз яким їхав аж з Дунаю сюди. Вiн мав доступ скрiзь i сам запропонував свої послуги. Годой щиро вклонився йому – чуйнiй людинi завжди радий, i даремно вiн так холодно тримався з сим приємним чоловiком усю дорогу.

Євнух так i сказав Годоєвi:

— Не змiг єси й увидiти все лiпство хоромiв нашого святого iмператора, архонте?

— А так, – погодився Годой.

— То ходiм, я тобi все покажу, архонте. Хто зна, чи мати-ймеш удруге таку путь до столицi свiту…

Вiн водив його по царi-городi, вiрнiше, не водив, а їх носили в зручних ношах четверо чорних, як головешки, людей, i євнух усе показував i про все розповiдав архонтовi з далекої варварської країни.

— Вельми добрий єси, келiоте, – розчулено сказав йому князь Годой першого вечора, коли вони прощалися бiля палацу, вiдведеного гунським послам. Євнух, скромно схиливши очi долу, вiдповiв:

— Християни смо, архонте. Господь бог заповiв нам

бути з одверзтим серцем до ближнього.

Наступного дня євнух повiв Годоя в палац святого Константина, й луганський князь був просто ошелешений красою й розкошами хорому. Вiн мовчав, але його хвилювання проступало незвичайною блiдiстю на його виду. Коли пiдiйшли до величезного золотого iконостаса в однiй з великих свiтлиць, Годой став i не мiг зрушити з мiсця. Вiдусiль на нього дивилися суворi й лагiднi водночас очi святих подвижникiв, i великомученикiв, й архангелiв, i Дiви Марiї, й самого Iсуса в усiх видах – i малятком на руках матерi, й юнаком коло бiлих, мов снiг, овечат, i старшим отроком, який владно показує фарисеям та книжникам на вихiд з божого храму, й у колi апостолiв, i розп'яття, й воскресiння з мертвих. I все те в золотi й срiблi, в незвичайної краси мереживi, й усе сяє незлiченними барвами самоцвiтiв. Найдужче ж потряс Годоя образ маленького Христосика. Таке крихiтне, безпомiчне, а в очах свiтиться недитяча мудрiсть. I надто ж отi пальчики, якi стулилися в знаковi святої трiйцi. Годечана так вразили тi нiжнi й мудрi пальцi, що його, людину, яка на своєму вiку перебачила й вогонь, i воду, й тисячi смертей, i сама завдавала iншим людям смерть, i не десятьом, – його раптом пойняло приємним морозом, i з очей мимохiть побiгли гарячi сльози. Сивий, бритоголовий носак, вождь косакiв, стояв i плакав, i сам того не помiчав навiть. I тихо проказував молитву, яка допiру народилася в його серцi.

— Хвала тобi, боже, що я-м увiрував у тебе… Хвала, що ти є на небi!.. Хвала тобi, що-с пустив мене в свiй город, священний Константинополь…

Євнух погано розмовляв гунською мовою, але зрозумiв слова палкої молитви дикого скiфа. Вiн проказав:

— Усе те мiг би-с бачити щодня, архонте…

— Як? У нашiй землi, келiоте, немає й храму путнього. Носимо бога в душi й боїмося перехреститися на людях – засмiють…

— Дикiсть, архонте, велiя дикiсть…

Вони пiшли далi, й у якiйсь iншiй свiтлицi, де були виставленi рiзнi золотi чашi та келихи, здобленi й смарагдом, i кривавцем, i всяким iншим камiнням, євнух знову сказав:

— Таке багатство мiг би-с мати й ти, архонте…

— Як? – повторив те саме Годой i сумно глянув у жовтавий жiночий вид євнуха. Той неспокiйно вiдвiв погляд i проказав:

— Для сього досить стати ромеєм…

— Що?

— Чув єси, архонте, – мовив євнух i вже не вiдвiв погляду, витримав до кiнця.

Того дня вони вже не промовили один одному й слова. Лише коли прощались увечерi, Годой холодно й стримано нагадав:

— Як не личить слузi чужого менi господаря казати такi слова, так не личить i менi слухати їх.

Євнух почав з усiх сил заспокоювати Годоя й переконувати, що нiчого в тому поганого немає, коли християнин прагне жити серед християн, а не мiж поганцями-язичниками, й що господь бог тiльки вiтає такi кроки… Ввечерi Годой довго думав, розповiсти про все Орестовi чи нi. Але паннонський жупан смачно спав пiсля ситої трапези, й Годой роздумав.

Наступного дня євнух знову прислав по нього чотирьох муринiв з ношами, й луганський князь без особливої охоти дозволив їм нести себе до хоромiв та божих соборiв. I, як вiн i передбачав, євнух знайшов нагоду знову повернутися до вчорашньої розмови.

В однiй невеликiй церквi, зовсiм порожнiй i напiвтемнiй, Годечан нарештi спитав:

— А що для того треба, щоб стати… ромеєм?

Євнух уважно подивився на гостя й повiльно пiднiс угору лiву руку. На пухкому мiзинцi в нього сяяв чималий золотий перстень iз тьмянимсмарагдовим камiнцем. Годой одразу здогадався, що то, й похмуро мовив:

— Я тямлю вбити людину тiльки мечем i в одвертому герцi.

Євнух нахилився до Годечана майже на саме вухо, й вiд нього запахло нудними парфумами: