Меч Арея

Бiлик Iван

— То й що є? Хiба вольниця косацька так вельми князя хче?

Шумило вправив оселедець за вухо й пригладив бiлi вуса.

— Хче не хче, а вирiй без матки не може. Кiш мене сле до тебе таки чолом бити…

— Пощо? Годоя вам усп'ять?

Старий знову погладив вуса, певно, ховав лукаву посмiшку.

— Нi, Гатиле. Вiдаю й я, й инчi вiдають, що не даси нам узворот Годоя.

— За чим же слють тебе?

Шумило блимнув у куток, де мовчки сидiв Данко, тодi подививсь на Богдана й сказав:

— Пусти нам княжича.

— Княжича?

Богдан

теж узявся за свiй шпакуватий оселедець i накрутив його вузлом на руку. Тодi глянув назад

! кивнув синовi, щоб вийшов з хати, бо розмова набувала надто несподiваного повороту. Княжич устав i перевальцем пiшов до дверей, несучи меч пiд пахвою.

— Княжича, речеш, – аж обiзвався Гатило. – Хiба ж не вiдаєш ти, що я-м нарiк його на стiл великокняжий, у себе мiсто?

Косак засовався на лавi й пiдiбрав поли безрукавої гуньки, що розхристалася на грудях.

— Бо не за нього ж б'ю, – сказав вiн. – Б'ю за меншого твого, Юрка.

З-пiд гунi старому знову визирнув червоний шовковий опояс на чималому черевi.

— Малий ще.

— Малий? А згадай-но, Гатиле, який був єси ти, коли…

Богдан махнув рукою, бо знав, що скаже косар, i страхався розчулитись. Коли людина робить щось на самголова, то одне, навiть якщо мала, коли ж її примучувати, – стережися дати помилу. Вiн так i сказав Шумиловi, й вони ще довго сперечалися. Тивун принiс їм холодної браги з зимнику, вони випили всю й так нi до чого й не домовились. Не мiг же Богдан узяти та й бовкнути: люблю Юра свого й не маю сил одпустити вдалеч од себе! Хто й зна, як сприйме се старий косар, а князевi, Великому князевi, треба дбати й про те, як за нього думатимуть i як говоритимуть люди.

Коли вони виходили зi свiтлицi, стояв пiзнiй обiд. Можна було й пополуднувати, й Гатило саме се збирався сказати Шумиловi, та не знав як, аби дурним словом не зобидити старого лугаря. Й тут пiдiйшов Данко. Широкi чорнi брови його були стуленi в суцiльну пряму смугу, й очi з-пiд них дивилися твердо, навiть твердiше, нiж звично. Княжич проказав до батька низьким голосом:

— Посадiть мене.

— Куди?

— До косарiв.

— Уречен сси столу великокняжому, – сердито вiдрубав Гатило й пiшов геть.

— Я скидаюсь! – навздогiнцi гукнув йому син, i Великий князь обернувся й здивовано глянув на нього. Тодi взяв старого косаря за плечi й мовчки потяг у столову свiтлицю. Данко, певно, був увесь час поблизу й слухав їхню розмову. Вiн уже давно спiдлоба дивився на батька – ще вiдтодi, як Гатило заборонив йому злюбитися з донькою Дарницького малого болярина Судка.

Тодi Богдан сказав йому: «Великий князь не належиться до себе, але до великокнязiвського столу». Данко, звичайно, не зрозумiв його, бо в двадцять з невеликим лiт мiж думає зовсiм не так, як у його сорок сiм. Гатило бачив се й не знав, що робити. Вiн наказав тодi боляриновi негайно вiддати свою доньку замiж, але тим справи не порятував. Данко став як чужий, i се страшенно болiло Богдана.

Вiн чекав,

що казатиме на те Шумило, та старий лугар мов i не чув його розмови з сином. Богдан у думцi подякував готамановi, а по обiдi, коли гостi розiйшлися, спитав:

— А що: взяв би-с i Данка?

— Взяв би-м! – охоче пристав на те Шумило. – Але то є не для мене самого, а для коша.

— Вiдаю, – мовив Гатило. – Вiдаю. Посаджу вам Данка. Тiльки… ходи ротi до мене.

— Якiй ротi? Об чiм? – скинув бiлi брови Шумило.

— Ходи ротi, що прийдеш навчителем моєму молодшому, Юрковi.

Се вже було щось геть iнше, таке, що старий лугар i не думав досi про нього. Вiн так i не вiдповiв нiчого, лише вранцi прийшов до Гатила й сказав, привiтавшись пiднятою рукою, як то робили косаки:

— Речу без роти: прийду до сина твого, якщо такий старий дiдуган може навчити Гатилового сина чогось путнього. Вiдвезу Данка й прийду… Чи маю й землю їсти?

Шумило хитро посмiхнувся, й Богдан лише рукою махнув.

— Мав Юрко навчителя доброго, та…

— Головою наклав? Богдан кивнув:

— У Мiзiї.

— Чув єсмь… Щаслива то смерть, Гатиле. Дай Бiг кожному в ратi лягти, а не за пiччю. Найдужче-м боявся, що й ти таку смерть менi зичиш, а тепер виджу, шануєш покон вiтцiв своїх.

На тому вони й розiйшлися. Того-таки дня Данко постав перед вiтцем у новому виглядi. Вiд його буйного чорного волосся на головi лишився тiльки лискучий оселедець коси, й тiм'я сяяло проти сонця бiле й не-засмаглс й здавалося химерною габрiйською ярмулкою в порiвняннi з брунатним обвiтреним лицем. Данко вклонився батьковi до землi, й Гатило дав йому на нову дорогу свiй важкий i довгий меч. Княжич торкнувся вустами леза коло вруччя й з тiєї митi перестав бути княжичем.

— А там, у Лугах, i землю їсти-ймеш, – хитро примружився Шумило й провiв долонею по вусах, аби стерти посмiшку.

Того ж дня вони з Данком побралися на Луги, й Гатило довго думав про них обох. Як добре було б Данковi мати поряд себе такого Шумила… Але ж i з Юрка треба людину зробити. Надто вiн ласкавий i нiжний, а се не личить синовi Богдана Гатила. Чомусь пригадалися подiї сього лiта, й Викула, й Максимiн, i золотий перстень iз тьмяним камiнцем смарагда, iдо й досi десь лежав у княжiй опочивальнi, й Богдан уголос повторив:

— Не личить синовi Гатила…

Й раптом заболiло серце. Заболiло вперше в життi. Перед очима пропливли картини давно забутої юностi, й виразно, дуже виразно, мов навсправжки, вiн побачив затуманене обличчя русявої чорноокої жiнки, майже дiвчини, яку кохав колись i якої не дала йому доля. Вiн зашилив руку в пазуху собi й потер долонею те мiсце, де щойно озвалося серце, й тер доти, доки бiль ущух. Було шкода сина, старшого сина Данка, й теж, мабуть, уперше в життi.

Богдан сумно всмiхнувся й устав. Доки серце не кольне, людина й не згадує, що воно в неї є в грудях. А таки ж є… Вiн пiднiс угору ту руку, якою допiру тер серце, й гаряче проказав: