Меч Арея
Шрифт:
А коли й Викула поїхав додому, супроводжуваний руським вельможем Войславом, консул мовби заспокоївся. Нi, вiн не став нi балакучiшим, нi ласкавiшим до Прiска, свого юного ритора-ябедника, та в його поведiнцi з'явилося щось таке, що з'являється в людини, коли вона має перед себе певну мету.
А Прiска захоплювала подорож у досi не знанi краї. Все тут було незвичне – й неозорi степи, й глибокi та широкi рiчки, геть не схожi нi на фракiйськi, якi знав добре Прiск, нi на малоазiатськi, якi теж бачив. Дивними були й люди, що траплялися їм у дорозi й по селах та городищах. Дивно здавалось їхати отако й нiзвiдки не почути рiдного
«По довгiй путi ми одного дня прибилися смо надвечiр до якогось озера, що дає людям з крайбережного селища добру для пиття воду, й розбили смо свої полотки неподалiк…»
То був мальовничий став бiля городу Володаревого Балти, порослий очеретом i верболозом. Дехто дiстав снастi й пiшов упiймати для вечерi свiжих окунiв, челядники, що супроводжували слiв i приставiв, лаштували вогонь i варили страву, ябедник Русич грав на малесеньких гуслях, якi видобув з-за пояса, Максимiн же сидiв осторонь усiх у березi й щось розглядав на лiвiй руцi – чи то каблучку, чи якусь iншу здобину. Нарештi повечеряли й полягали спати в просторих полотках.
Але мало хто звернув увагу на сонце, яке заходило їм у спини. Воно було жовте й тривожне й провiщало бурю. Лише один мiж довго дививсь на захiд, потому взявся натягати мотузки полоток. I передчуття не пiдвело його.
«В нiчну добу знялася страшна гроза, зiрвала нашу полотку, порозкидала нашi речi й шпурнула в озеро. Перестраханi, ми смо ся розбiгли ськати спасу вiд дощу й поночi, перегукуючись один з одним, насилу смо ся дiбрали до селища. Чувши нашi крики, скiфи повибiгали з хиж своїх, свiтячи собi факелами з очерету, який тут уживають для розпалу. На спросiння їхнi, що ся приключило, нашi пристави повiдали їм причину тривог наших. I ми смо радо привiтанi були в хижах їхнiх, i нам розвели вогонь, аби ми ся згрiли й висхли…»
Найдужче злякався консул Максимiн. Старий опасистий царедворець вимок до рубця, як i всi, та здавалося, вiн боїться не так за своє тiло, як за ряснi каблучки на пухких пальцях. Вiн раз по раз витирав їх i пiдставляв руки до вогню, мовби золото й коштовнi камiнцi могли розкиснути на дощi. Лише «скiфи» весело реготали, навiть поскидали з голiв смушевi шапки й пiдставляли свої нечесанi кучми дощевi, бо дощ у червнi мiсяцi – то благодать, яку посилають їм їхнi поганськi кумири. Прiск дивився на сих варварiв, i йому й самому ставало весело, бо вiн теж народився й вирiс помiж хлiборобiв i знав, що для смерда, хай вiн буде грек чи варварин, означає такий дощ перед жнивами.
«Господарка селища, одна з жiн Волода, прислала нам для гощення страву. Сю страву принесли суть нам дуже гарненькi жони. Се в скiфiв є знаком пошанування. Ми подякували смо за їхнi страви, але вiд розмов з ними ухилили смо ся…»
Власне, ухилявся тiльки Максимiн, а Прiск був радий поговорити з красунями, та сивий, до рубця змоклий i сердитий консул так люто й промовисто блимнув на свого ритора, що хлопець i собi мусив принишкнути. Вiн розумiв консула – ляпнеш у балаканинi щось таке недозволене – й пропала вся мiсiя сольства, хоча й здавалося, якi там таємницi можуть бути, коли всiм уже все ясно.
Тлумач i Гатилiв ябедник Русич розумiюче поплескав свого юного колегу й шепнув
— Будеш консулом – i сам станеш такий. – I весело розреготався, бо Максимiн наставляв вухо до їхнього перешiптування.
— Отакий гладкий, – уточнив Русич, i тепер уже й Прiск розреготався, за вiщо консул Максимiн нагородив його важким поглядом.
Нарештi, нагодованi, розiмлiлi вiд вогню та мiцного меду, подорожнi повдягалися спати, й смерди, господарi тих осель, де вони спинились, вiддали їм i зручнi поли, й цупкi теплi рядна. Буря ж надворi шалiла всю нiч i припинилася тiльки пiд ранок.
«Наступного дня, посiдлавши конi й позапрягавши вози свої, сольство рушило до господарки селища вклонитись їй та подяковати з гостину, а такоже пiднести їй у дар три сереблянi келихи, кiлько скор червленого сап'яну, та ще iндського перцю, та фiнiкiв, та рiзноличних овочiв, котрих у сiй землi немає й котрi вельми цiнуються варварами. Вклонившись їй, ми смо подалися в путь…»
Дороги розвезло пiсля тiєї сiрашної зливи, конi ледве тягли вози, сковзались пiд вершниками, й усi потомилися – й тварини, й люди, бо дощi пройшли не тiльки в Балтi, а й скрiзь, де їхало сольство грецького iмператора. Й що ближче пiд'їздили до стольного городу Скiфiї, то понурiшим ставав сол Максимiн, i Прiск нiяк не мiг уторопати, яка причина тому.
"По семи днях дороги пристави спинили нас, мовивши, що сольство мусить дiждатися в сьому мiсцi Аттiлу й одтепер слiдувати за ним.
Тут зустрiли смо ся iз слами Захiдньої iмперiї[15], котрi їхали до Атiлли й такоже були суть спиненi. Зустрiтили смо ся з комiтом Ромулом, примут-префектом Норiки, та воєначальником Романом.
З ними їхав i Констанцiй, котрого Ецiй послав до Аттiли для письмовства та ябедництва".
Констанцiй був родом з Захiдньої Галичини – Вандалiї, що за далекою рiчкою Райна. Вiн добре знав по-русинському й по-латинi, а трохи й по-грецькому, тому Прiск одразу заприятелював iз ним. Хоч Констанцiй був i робрм Ецiя, та вдався веселий i дотепний, багато знав й охоче розповiдав хлопцевi рiзнi бувальщини й небувальщини й про римлян, i про «гунiв-скiфiв», i про готiв, i Прiск так i лип до нього з розпитуванням.
— Зодкуду вмiєш по-скiфському? – спитав його Прiск. – Єси ж бо християнин. Виджу святе знамено в тебе на шиї…
— Християнин єсмь, – вiдповiв Констанцiй, – але ж хреста може мати в пазусi не лишень грек чи латинець.
— То ти скiф єси?
— А так. Так речуть на нас греки й латинцi. Хай буде скiф або й гун. Їхньої кровi єсмь.
— То єси супротиву племiнцiв своїх? – здивувався молодий грек.
На що Констанцiй вiдповiв iз посмiхом:
— Чув єси, щоби крiв ставала водою?
— Нi.
— Тож i я-м такий. Мене мати кличе Кдстаном, а по-наськи означує мiцний, як кiстка.
Прiсковi сподобалося таке порiвняння, й вiн завважив:
— То й по-латинi означує добре: Констанцiй – сирiч мiж постiйний i несхибний.
Вiдтодi вони й здружились.
"Дiждавшись проїзду Аттiли, – писав Прiск уже в Києвому городi, – ми всi разом поїхали вслiд йому. Й коли смо ся переправили через кiлько рiчок, добули смо ся городу великого, де стоїть хором Аттiли. Велелiпству хорому того, як суть рiкли нам, не було й немає рiвних. Сей хором зiстроєний з брускiв та обаполiв, вельми красно обтесаних, i зоточений дерев'яною ж стiною, але та стiна не є заборолом, а здобою.