Меч Арея

Бiлик Iван

Кравчий з-поза спини долив надпиту Великим князем чару, Богдан пiдняв її й вихилив до дна. Хай би там що, але слiд триматися звичаю, лишеного дiдами й прадiдами.

Чара пiшла далi, й Богдан подумав: «Добре, хоч пiсля сього слинявого кабана Єутихiя не довелося пити».

Пили всi до Рогволода, й вiн коротко кивав головою, пили з одного кубка, додержуючи всталеного ладу. Потому кравчий перенiс чашу по лiву руч од Великого князя, й почалося частування другої половини столу. Тим часом дiвчата в сiнях спiвали славу,

аж поки чара обiйшла ввесь довгий стiл.

Почалися розмови, згогом знявся гамiр, кожен їв i пив, не добираючи вже нi чину, нi ладу, перекрикуючи один одного й гримлячи по столi череп'яними чашами-полумисками. Велiй болярин Ждан, вiдтиснувши Єутихiя, сказав Богдановi гучним басом:

— Помстивсь єси, княже, за честь роденського князя Вогняна. Хвала тобi. П'ю до тебе!

Й пiднiс угору глечницю меду. В хатi запала тиша, бо Жданiв басило мов поперерубував усi голоси. Й у тишi Великий князь Рогволод прорипiв:

— Шкода князя Вогняна. Земля йому пухом. Я-м любив його, як свого сина.

Богдан знову зустрiвся поглядом iз Морятином, i нарочитий мiж довше дивився на нього.

— Де Харя? – спитав свого кравчого Рогволод.

— На тiй половинi, – показав рукою в бiк сiней кравчий.

Гостi заворушилися, всi поспiшили налити собi меду, й почулися голоси:

— Харю, Харю давай!

— Харю Мурина!

Кравчий привiв того отрока, з яким сьогоднi вдень розмовляв на ганку Богдан. Вид у того був у сажi, в руках була козяча гайда з двома дудками. Його всадовили бiля Морятина, хлопець надув шкiряний мiх i подивився на Великого князя.

— Гуди, – сказав той.

— Якої?

— Гуди якоїсь там…

Харя Мурин поклав пищаль у зуби. Сопiль зронила кiлька дрiбних колiнець, i хату виповнила плавна й тягуча мелодiя. Надутий мiх гайдар тримав пiд пахвою й поволi витискував з нього повiтря. Коли мiх западався, вiн надував його знову. Нарештi, не припиняючи гудiння, вiн заспiвав:

Гей, хто в дорозi, та гей, хто в дорозi

Лиха-бiдоньки та й не зазнав…

Гайда спорожнювалась, вiн приклався до сопiлi вустами, граючи, додув i заспiвав далi:

Той не вiдає

Нi вiтрiв-стрибожичiв,

Нi трави, нi степу,

Нi солонь-сльозицi

Анi доброго добра,

Гей, гей та й ге-ей!..

Кiнчивши пiсню, Харя почав iншу, в нього був дзвiнкий i соковитий голос, i Богдановi не вiрилося, що се той самий остюкуватий отрок, який дрочився сьогоднi з ним на ганку. Київський князь устав. Йому закортiло пiдiйти ближче до ясноголосого хлопця, та Рогволод перепинив його:

— Сиди, княже. Зараз Харя повiдає нам казочку.

Харя зiбгав бiлий мiх волохатої гайди, витер пiт з чола.

— Яку?

— Та якусь там…

— Казки! – заволали звiдусюди. – Казки!

— Не вiдаю якої, – проказав Харя. – Всi вже-м переказав.

— Що

видиш, про те й мов! – пiдказав йому хтось.

Харя обвiв присутнiх стомленим поглядом – було видно, що його дратують осi люди.

— Виджу пiянi пики! – процiдив вiн крiзь зуби й чомусь подивився на Великого князя, тодi ще довше – на Богдана. В Богдановi прокинулась образа вiд сьогоднiшньої розмови на ганку.

— То, може, тямиш на головi ходити? – з жовчю сказав вiн.

Харя зневажливо посмiхнувся.

— Тямлю й на головi, княже.

— На головi! – загукали гостi. – На головi! Богдан вiдвернувсь од нього, та Харя Мурин казав тепер тiльки до київського князя:

— Лiпше-таки повiдаю казочку.

— Сиди! – гримнув на нього Рогволод. – Хай Богдан, онука мiй, повiдає нам, як повоював недруга нашого яського кана.

— Кан утiк, – буркнув Гатило. – З-пiд копит менi втiк.

— А ти про тих, що не втекли. А чи-с мислив, що вiд тебе вже нiхто й бiгти невольний?

Голос Рогволода був неприємний, i сам вiн мов настовбурчився – й вусами, й бровами, й навiть оселедець, знак княжого достоїнства, заворушився на лисому тiм'ї.

— Можi мої все повiдали сьогоднi, – стримуючись, мовив Богдан i подумав: як вернеться додому, в Київ город, має стяти собi довге волосся й лишити саму кiску, бо й досi ходе, наче якийсь княжий мiж чи болярин. По обидва боки сидiли кучматi, й лише Рогволод та ще троє носили на голеному лобi князiвську довгу косу, заправлену поза вуха.

— Речеш «мої можi», а хiба всi вони твої? – обiзвався неголосно, але так, щоб його чули, Рогволод. – А моїх скiльки були з тобою?

Богдан зрозумiв, куди хилить старий, i похмуро вiдповiв:

— Дам тобi тiльки морзу Тохтока.

Великий князь ворухнув порудiлими на кiнцях вусами, й вид йому наллявся кров'ю.

— Морзу Тохтока?

— Робiв забирай – хоч увесь полон. Менi до того байдуже.

— Менi – робiв, а собi морзакiв? Ха-ха!

Смiх його був неприродним, у ньому забринiла погроза. Се вiдчули всi, бо дослухалися розмови мiж дiдом i онукою.

— Е, нi, княже, – втрутився велiй болярин Ждан. – А моїх можiв зобидиш? Я-м дав тобi тридесять i п'ять, а ти-с привiв менi всп'ять двадесять i вiсiм. То як бути?

Богдан поглянув уздовж столу. На нього блискали десятки пар очей, i в кожному вiчу засiла алч i жадоба. Навiть його власнi можi вперто дивились на нього, чекаючи, що скаже їхнiй князь.

— Беру собi трьох морзiв яських i сацьких! – проймаючись їхньою затятiстю, сказав Богдан.

Потроху хмiль брав гору, й за столом знову повис недоладний гомiн, грюкали по стiльницi череп'янi келихи, цокали ножi об ягнячi маслаки, й кожен жував, i хлебтав, i перекрикував сусiду. Велiй болярин Ждан недбало вiдтрутив великокняжого сина, впнувшись йому лiктем у черево, й перехилився до князя Богдана.