Меч Арея
Шрифт:
Гатило позирнув назад. У двох перших цепах виступали три яських й один сацький князьки. Вони належать йому, i вiн не поступиться своєю здобиччю нi перед ким.
Хiба Рогволодовi дасть одного, та й то, коли дуже молитиме…
Богдан геть несподiвано потрапив на сю рать. Тодi, майнувши до стаєнь, вiн квапом осiдлав свого Сивка й гнав його добру годину, якщо не бiльше, та так i не змiг наздогнати Морятина. Хотiв був довiдатися в нього про ту таємницю, однак нарочитий Великого князя мов у землю запався. Соляний шлях лежав порожнiй, хоча слiди Морятинових коней виднiлися зовсiм свiжi.
Повернувшись
Найбiльше можiв привiв за собою Борислав. Ще звечора Гатило повелiв мiцно засунути обоє ворiт i виставив густу сторожу на всiх кутках, особливо за незахищеним урвищами гостроколом полудневих стiн. Уранцi Київ город був схожий на обложену твердь, гомiнкий i незвичайно велелюдний. Околишнi боляри та лiпшi можi попривозили з собою цiлi хури солонини, хлiба, меду та iншого борошна[6], й вузенькi вулицi були позабиванi возами, волами й кiньми. Городськi боляри, можi та вогнищани хто пустив до себе на постiй, а хто й нi, попiдпиравши мiцнi ворота грубими колодами.
То було в недiлю, перший день сiдмицi, гостей же Богдан Гатило дочекався в останнiй, соварождень, та й то над самий вечiр. Варта на заборолi зняла лемент, i вiн побiг до Полудневих ворiт. Два можi й зоружений вилами смерд пильно вдивлялися, наставивши долонi вiд сонця, в той бiк яру, де над Хрещатиком розiп'явся мiст.
Хвиля незрозумiлого розчарування огорнула князя. Вiн повiльно зiйшов з дерев'яного заборола. Кiнський тупiт чувся ближче й ближче, нарештi вершники натягли повiддя. Чiльник сторожi запитально глянув на князя.
— Нарочитий Морятин.
— Я-м i сам видiв, – зло вiдмахнувся молодий князь.
— Молиться вiдчинити.
— Що треба?
— Вельми дуже молиться, – знову сказав чiльник у високому шоломi, один з тих, кого притяг Борислав.
Богдан махнув рукою.
— Вiдчиняй.
У ворота вскочило п'ятеро комонникiв. Нарочитий мiж осадив коня перед самим князем, кинув повiд своєму отроковi й торкнувся рукою землi, бо трава бiля ворiт не росла.
— Чолом тобi, княже.
— Здоров будь. Що привiз менi єси?
— Вiно од Великого князя витичiвського.
— Мiй дiд прислав менi вiно? Пощо ж сам не прийшов? Чи застрахався можiв київських?
Богдан був ущипливий, як нiколи. Напруга останнiх семи днiв жовчу виливалася з його язика. Та Морятин здававсь урочистiшим, нiж звично. Вiн мовчки взяв шкiряний мiх, який тримав один з отрокiв, ступив до київського князя й розв'язав ремiнний гузир. З мiха пiд ноги Богдановi викотилося щось кругле й мокре. Богдан сторожко дивився.
— Що се є?
Морятин тихо мовив те саме, що й допiру:
— Вiно вiд Великого князя витичiвського.Тодi нахилився й пiдняв принесене. На довгому чорному чубi-оселедцi висiла засолена людська голова.
— Хто се є? – здавленим голосом перепитав Богдан.
— Роденський князь Вогнян.
— Ясичi?..
— Ясичi, – потвердив Морятин i вкотив голову назад у мiх, ще й добре скрутив гузир сирицею.
А в недiлю вранцi Богдан Гатило на чолi сотнi добре зоружених мечами й сулицями комонних можiв та боляр вирушив до стольного Витичева…
Сьогоднi вiн повертався з ратi, ведучи полон. Як зустрiне його Витичiв, чужий i нелюбий город, до якого чомусь не лежало серце, дарма що там жив i лiг у землю отець його вiтця й сидiв на великокняжому столi брат батькового батька?
Лише на десятий день рать дiсталася Витичева. Зранку Гатило вiдiслав уперед отрока-нарочитича й тепер думав про неминуче спiткання.
Зустрiч була пишна. За три версти вiд стольницi, на розвилку, де пiщана дорога з Витичева вливалася в битий Соляний гостинець, переможцiв чекала пiвсотня святково вбраних комонникiв. Можi були в яскравих ногавицях i гунях, на головах мали до блиску начищенi шоломи – в кого мiдний, у кого бронзовий чи залiзний, у руках блищали коп'я, а на плечах – рiзнобарвнi корзна, що маяли на пружкому вiтрi. Вгледiвши Богдана, вони разом попiднiмали свої червленi щити й заходилися бити в них наконечниками копiй. Конi, нажаханi несподiваним барабанням, тупцювалися й косували бiлками очей. Коли ж лишилося крокiв iз десять, Богдан витяг iз пiхов двосiчний харалужний меч i пiдняв його над головою.
Тодi комонники, переставши бити в червленi щити, голосно закричали:
— Слава! Сла-а-ва!
Почувсь окремий голосисько:
— Слава Гатиловi!
Ворота стольного Витичева були широко розчиненi, по сей i по той бiк зiбралося багато всякого по-святечному вбраного люду. Вони щось гукали, перекрикуючи одне одного, й вимахували чорними та сивими ягнячими шапками. Вiд ворiт одiйшла зграйка молоденьких дiвчаток i попрямувала назустрiч прибульцям. Попереду бiлява красуня, сором'язливо схиливши вiчi додолу, несла високий коровай, уквiтчаний вiнком. Богдан стрибнув з коня й ступив до дiвчини, та подала йому вiншування й схилилася в низькому поклонi, аж намисто забряжчало їй на грудях i загойдалося, мiнячись барвами райдуги.
Коли князь цiлував коровай, незнайомий досi трем пойняв усе його тiло. Вiн завдав собi вроку, що коли в дiвчини синi очi, то на добре, коли ж нi, то мусить пильнуватися в цьому городi. Красуня пiдвела зiр i нiяково глянула на молодого князя. В сю мить полинула величальна пiсня, дiвчина змiшалася з подругами, що спiвали, й Богдан так i не змiг роздивитися, якi в неї очi. Хор спiвав:
Їде наш князь, ой їде ясний,
Та на конi вороному.
Слава!
А за ним та можi з болярами,
Та всi на бiлих суть.
Слава!
— А Великого князя нема! Поряд, знявши мiдного шолома, тупцювався Борислав. Побiч нього сопiв Вишата. Всi сподiвались побачити Рогволода й тепер були нiби розчарованi.
— Гордує, – неприємно посмiхнувся Борислав. Богдан вiддав коровай Вишатi й скочив на коня. Ворота вiн промайнув в одну мить i спинився тiльки бiля самiсiнького княжого терема. На ганку стояв хлопець у довгiй сорочцi, пiдперезанiй мотузкою.
— А що князь Великий робе? – спитав у нього Бощан.