Меч Арея
Шрифт:
— Осе ж ходив єси по свiтах, був-с у греках. Як там боляри маються?
— Кожен, як йому заманеться, – неохоче вiдповiв молодий князь: вiн i досi злився на Ждана за його суплiку.
— Чував єсмь, що тамтi боляри держуть у руках усiх смердiв. Чи iстина є того?
— Iстина є, – буркнув Богдан, а Борислав, який мостився на протилежному боцi столу, охоче пояснив Ждановi:
— Робiв одпускають. Дають їм те-се й одпускають, велiй болярине.
— Що дають? – наставив вухо й Великий князь.
— Що ж! Волiв дають, i плуга дають, i дерева на хижу, щоб мав де
— Геть усi? – знову спитав Рогволод.
— Декоторi.
— Воно й наш смерд на землi сидить i воли має. То й що з того? – сказав Ждан.
А Борислав заходився пояснювати:
— Наш сидить на своїй землi, й нам до тiєї землi зась: вона до вири належить. А їхнi боляри держуть усю землю. На тобi, смерде, клапоть й ори собi. Тодi восени менi за неї й жита, й пашеницi, й проса, й усього. Так ото й є.
— А-а, – протяг Ждан. – Де ж то таке в нас iзробиш, болярине! Вже його прадiд, – Ждан кивнув головою в бiк Богдана, – таке брався робити, та…
— Що? – швидко спитав Богдан. – Що брався робити?
— З такого дива не буде пива, – протяг Ждан. – У нашого смерда лоб твердий. Хоч ти його києм по головi, а вiн своєї: земля є не болярська, а вирська. Як вирське вiче мовить, так i буде. А вира чия є? – спитав Ждан. I сам-таки вiдповiв: – їхня, смердiвська, хай їм Пек на голови. Що має чинити болярин? Повiдай менi, Богдане, що маю дiяти, коли в мене п'ятдесят челядникiв? Далеко з ними розженешся?
Богдан мовчав. Усi вперто обминали його прадiда Велiмира. Нiхто нiчого не хоче казати. Вiн подивився в той бiк, де сидiв скоморох Мурин. Харя немовби чекав сiєї митi й аж випростався.
— То волiєш казочки, княже київський? – зло всмiхнувся вiн.
— Iди ти зi своїми казочками! – Богдановi од випитого йшла обертом голова.
— Волiєте казку, боляри? – спитав Харя.
I йому недружно вiдповiли:
— Давай казку, давай.
Скоморох кахикнув для уваги й почав:
— Були собi два вовки. Єдин старий, а другий молодий. Ото й жили неподалiк один од одного й не здибувалися, бо нi той, нi той сього не волiв. Та одного разу таки здибались на вузькому мiстку: той iшов туди, а сей сюди. Стали вони й почали скiритися, та нi той, нi сей не поступався: старий уже не мiг подужати молодого, молодий же ще не мiг зiпхнути старого або перегризти йому горлянку. Сидiли отак, сидiли, тодi старий i рече:
«Чуєш, вовче-брате, давай так: хто дужче пащу роззяве, того й гора».
Зачали роззявляти. Один роззяве дуже, а другий ще дужче, один дуже, а другий ще дужче. Тодi, як старий роззявився до самого глоту, молодий ушилив йому в пащу хвiст, i той здох, бо не мав як одкусити молодому хвоста.
Всi були радi вельми, бо старий вовк обрид їм. Найборзше радiли вiвцi й кози: великого лиха зазнали вiд нього…
Харя Мурин простяг руку до повної чари й сьорбнув меду, Богдан же пiдозрiливе дивився на скомороха. Вiн сподiвавсь iншого закiнчення, та казочка виявилася безобидною. Київський князь полегшено вiдiтхнув i блиснув на Харю не сердито прискаленим оком.
— То й до чого твоя казочка? Старi завше вмирають, на тому й свiт
Той поставив келиха й потиху сказав, роздiляючи кожне слово, нiби щоб i нетямущi могли зрозумiти:
— Я те вiдаю, княже. Та нерозумнi вiвцi не вiдали того…
Князь i досi не помiчав пастки, кинутої йому пiд ноги. Вiн простякувато спитав:
— Чого не вiдали вiвцi?
— Не вiдали того, що в старого зубiв уже не було, а молодий мав повну пащу великих i вельми гарних та… гострих зубiв.
Гостi вибухнули дружним реготом, бо Харя й сього разу доточив казцi несподiваного хвостика. Всi причаїлися, позираючи то на молодого київського князя, то на скомороха.
Богдан, люто ухнувши, стрибнув на стiл i просто по мисках та полумисках, перекидаючи полив'янi глечницi з медом, запереступав до гайдара. Той сидiв незрушно, тiльки зблiд i мiцно стиснув ще мокрi вiд меду вуста, проте сидiв i сидiв, навiть тодi, коли Богдан повис над ним, задерши до стелi довгий лискучий меч. Але вiстря меча вп'ялося в сволок. Богдан смикнув за вруччя раз i вдруге, нарештi висмикнув i застиг у незручнiй позi посеред брудного, залитого й заляпаного столу.
В очах йому було здивування – й тим, що допiру сталося, i тим, що мало статися, та якимось дивом не сталось. Малi боляри, велiї та простi можi, якi сидiли на сьому кiнцi столу, повiдхилялися, майже падаючи долiспини через лавицi. Богдан стрибнув додолу, вибiг у сiни й порозстiбав петлицi гунi.
Таких дурощiв Богдан i не чекав од себе. Вийшло на те, хоч бери сiдлай коня та просто додому. Й усе через свою пiдозрiливiсть. Марно сичав на всiх – i на того череватого дядька, й на скомороха, й на Великого князя. На душi стало тоскно. Треба, либонь, подивитися на самого себе. Великий князь Рогволод, що б не було, йому дiд, рiдний брат його дiда Данка, рiдна ж кров нiколи не стане водою, бо так улаштовано свiт, i Дажбог iз Даною тому зарука.
Богдан вийшов у дворець, сiв на витолоченому споришi й глибоко зiтхнув.
По якомусь часi дверi знову рипнули, й чорна велика постать наблизилася й стала збоку.
— То ти єси, Морятине? – впiзнав Богдан.
— Я єсмь, – глухо проказав нарочитий мiж.
— Смiються тамтi?
— П'янi вони, – вiдповiв Морятин.
— Не лiпо є…
Богдан почувся раптом таким самотнiм, що хотiлось, аби бодай сей похмурий чоловiк лишився при ньому.
— Позостанься коло мене, – мовив Богдан.
Морятин зненацька нахиливсь i дихнув молодому князевi просто в обличчя:
— Рогволод винний в тiм, що наклав головою Вогнян, роденський князь. Ясичi пойняли його в полон i правили викупу, а Рогволод поскупився, не дав. Пильнуйся й ти, княже!
I вiн мерщiй зник, розтанув у темрявi, лишивши Богдана самого з думками й острахами.
В ЛIТО 423-е
Перейшли Iтиль-рiчку[7] унугундури, котраги, кутригури та iншi булгарськi язики, й послав Рогволод косакiв на них луганських, i прийшов князь луганський Годечан i рiк їм: «Сле мене князь Великий у дань до вас».