Меч Арея

Бiлик Iван

— Пощо тобi князь? – жваво всмiхнувся отрок у сорочцi.

— Прийшов єсмь запитати в нього, чи здоровий!

Хлопець мугикнув щось незрозумiле й шаснув у терем, а трохи згодом виглянув у вiкно. Прискакали Борислав iз Вишатою й стали з обох бокiв.

— Ти хто єси? – не тямлячись од образи, гукнув до отрока Гатило.

— Харя, – вiдповiв той, нахабно посмiхаючись.

— Скажи своєму князевi, що Богдан повернув з ополчення!

— Я-м не челядин, щоб гасати. Як ти єси такий нетерплячий, то збiгай сам.

Богдан рвонув

коня, не знаючи, що робити вiд сорому, та в сю хвилю з дверей вийшов опасистий мiж.

— Княже, – тоненьким голосом погукав вiн Гатила. – Великий князь Рогволод просе тебе до хорому.

Київський володар перезирнувся зi своїми вельможами, Борислав зневажливо стенув плечима.

— Ходiм, коли просять.

Богдан, стиснувши зуби, злiз додолу й передав повiддя Вишатi. Борислав зробив те саме, й вони вдвох увiйшли повз опасистого до хорому.

— Сюдою, – показував той у пiвтемрявi сiней. – До сiєї свiтлицi, до сiєї.

Вони ввiйшли в низькi дверi. Свiтлиця була простора й безлюдна. Попiд стiнами тяглися лави, вкритi вовчими шкурами та ведмеднами. Середину займав довгий дубовий стiл iз перехрещеними нiжками.

— Коли сте вмученi дорогою, то сiдайте чи влягайте на лавах, – сказав опасистий.

Богдан придивився до нього. Вбраний був чоловiк у гарно поцяцьковану гуню, з-пiд якої визирав подiл бiлої лляної сорочки, теж змережаний, на ногах мав мiцнi поробошнi, навої ж, обтелесавши всю литку, були хрест-навхрест поперезанi червоним шнур'ям.

— Ти хто єси? – спитав Богдан.

— Твiй дядько, княже, – вiдповiв гладун.

— Єутихiй? – недовiрливо поспитав Гатило. – То ти єси такий старий i гладкий? А ти не лжеш?

Єутихiй нiяково стенувся.

Богдан пiдiйшов до нього, безцеремонне розстебнув йому комiр гунi й смикнув за вузенький ремiнчик сирицi, що виснув Єутихiєвi з шиї в пазуху. З пазухи вислизнув чималий срiбний хрест. Київський князь потримав його гидливо двома пальцями й кинув.

— Рекли можi, що ти-с хрестатий, а я-м не йняв їм вiри. Виходить, правду рекли?

— Правду, – знiчено мовив Єутихiй. Вiн поводився, мов на шкодi впiйманий отрок, дарма що був удвiчi старший за Богдана.

Богдан повернувсь i пiшов до вiкна, зашибленого великими платiвками слюди. Тодi повернувся й ще раз кинув оком на батькового двоюрiдного брата. Поряд ще й досi стовбичив довготелесий Борислав, i кумеднiшої пари годi було й вигадати: Єутихiй сягав тому ледве до плеча, зате здавався вп'ятеро гладшим. Лють вивiтрилася з Богдана, лишилась тiльки гидливiсть. Єутихiй стояв посеред свiтлицi, широко розчепiривши товстi ноженята в поробошнях, i ввесь масний вид його рясно вкрився потом. То це для такого перегодованого кнура дiд пильнує свiй стiл?

— А де ж Великий князь? – поспитав Богдан. Єутихiй розгубився.

— Отець… вiн… Його…

Богдан голосно засмiявся. Великий князь Рогволод умисне ховається десь у хоромi, й сього слiд було сподiватися. Стало по-справжньому смiшно – iстину

речуть, нiби старi люди на схилку лiт починають нагадувати дiтей. Вiн пiдiйшов до двоюрiдного дядька й тицьнув пальцем у груди:

— А ти Великим князем скоро станеш?

Той усмiхнувся по-немовлячому щиро.

— Не вiдаю, княже.

— Як то? – скинув брови Богдан. Тодi махнув Бориславовi: – Йдiмо до коней, болярине.

А ввечерi до тiєї свiтлицi напхалося повно люду --то була шанувальна трапеза. Прийшов нарештi й Великий князь. З'явився з бiчних дверей, худий i чорний, а бiлi вуса й бiла чуприна, що звисала йому аж з-поза лисини тоненьким оселедчиком на чоло, здавалися наклеєними.

Вiн з погано прихованою ворожiстю глянув на Богдана й неспокiйно заворушив рудуватими на кiнцях вусами, й той насторожений погляд молодий князь ловив потiм на собi цiлий вечiр.

— Сiдай отут, княже, – рипучим голосом проказав старий, умостившись на покутi, – по праворуч од мене. Ти сьогоднi єси витязь.

I тi слова можна було розумiти як шану, коли б не лихий блиск у дiдових вилинялих очах, що позирали з-пiд бiлих брiв.

— А так, а так, – пiдхопив слова Рогволода велiй болярин Ждан. – Один головою наклав, i другий наклав, а Гатило, бач, повоював ясичiв i полону тобi привiв, Рогволоде.

Гостi всiдалися весело й гамiрно. Стiл аж гнувся од усяких страв та дзбанiв з медами. Дехто, не чекаючи, наливав собi в блискучий глечаний полумисок i, прицмокуючи, куштував настояного на духмяному зiллi мiцного питва. Дехто навiть посягав рукою до ще не торканих ягнят i пiдрум'янених поросяток, бо княжої чари не швидко дiждешся.

Богдан сiв о праву руку Великого князя й почав дивитися на гостей. Тут були переважно Рогволодовi велiможi, багатьох вiн знав на ймення, декого тiльки на вид, а були й геть незнайомi. Вiн сам до себе всмiхнувся. Нiчого дивного, майже ж десять рокiв блукав iноземлями, шукаючи слави.

Бiля Богдана вмостивсь Єутихiй, i з тiєї хвилi київського князя почали брати чорти. Гладезний куценький «дядечко» сопiв i шморгав носом, вiд нього тхнуло потом i ще якимись гидкими чадищами. Богдан одсунувся трохи, та опецькуватий спадкоємець великого столу присунувся знову.

За Єутихiєм возсiдав величний Ждан, по ньому йшла решта князiв та велiїх боляр, i що далi, то їхнi достойностi меншали. По лiву руч од Великого князя мостилися менш значнi люди. Серед них Богдан помiтив нiби зiбгану поставу Морятина. Мiж нарочитий, зустрiчаючись iз Богдановим поглядом, опускав очi, й се Богдана страшно дивувало.

Великий князь пiдняв повну чару, велику й важку, мiдну, зокола ковану срiблом i золотом, i надпив. Потому подав її Богдановi. В свiтлицi запала мертва тиша, та Рогволод не проголосив жодної здоровницi. Всi заперезирались, подивованi й розгубленi, та з сiней полинула пiсня. Спiвали дiви, як i вдень, славили князя на бiлому конi, й Богдановi трохи попустило.