Меч Арея

Бiлик Iван

Богдан скинув чорну смушеву шапку з лискучим червоним дном, i Ясновида мало не йойкнула з подиву. Проти сонця сяяла геть гола князева голова, й тiльки карий оселедець вився з макiвки поза вухо.

— Єси вже iстинний князь, – вихопилося в неї мимоволi, та Богдановi було не до хизування своїми достойностями. Вiн витер дном ковпака пiт з обличчя й знову натяг собi на голову, тодi ступив крок i взяв княгиню за руку. Рука була гаряча й тремка, й той трем ураз пройняв усе єство князеве. Такою гарною Богдан ще нiколи не бачив Ясновиду, навiть дванадцять

тому лiт, хоч вiдтодi перебачив i перезнав багато жiн усяких, i золотих, i срiбляних, i дармових, бо так вимагав закон i звичай у найманому вiйську ромеїв. Притягти її за руку до себе, тендiтну й слабосилу, вiн пригорнув i поцiлував у шпаркi вуста. Тодi пiдвiв очi й уздрiв свого мовчуна-конюшого. Вишата повiльно їхав геть, але нiяк не мiг одiрвати погляду вiд отих двох, що цiлувалися посеред бiлого дня.

Дивлячись йому вслiд, Гатило проказав, не вiдпускаючи Ясновиди:

— Ходи по менi жоною.

Вона завмерла, тодi поворушилася й випорснула йому з рук.

— Негоже єсть поляниновi брати вдовицю.

Голос у неї збляк, i вiчi теж стали схожi на вчорашнiй сивий туман.

Вона повторила, мов сама себе переконуючи:

— Негоже вдовиць…

— Я єсмь князь, а не лиш полянин.

— Закон для всiх ваших русинiв єдин є: що для князя, що для смерда.

— Ти ж не руського роду-с, але сiврського! – майже крикнув Богдан.

— Зате ж ти єси русин, полянин…

Вiн знову пригорнув її, дивлячись услiд Вишатi, який майже доїхав до того смерда, що ралом орав землю. Ясновида пiдняла вiчi й сказала:

— Дай, княже, я поцiлую твої вуста. Впослiднє. Я люблю тебе.

— Чуй, княгине, – озвався Богдан, – вiзьму тебе в налiжницi – того нiхто менi не заперетить!

Вона сахнулась:

— У налiжницi? Не буде того! Чув єси? Не буде…

Болiсно схлипнувши, вона побiгла в той бiк, де виднiла чорна згорблена спина старицi, київський же князь безвiльно стояв i стояв, неспроможний нi зрушити, нi гукнути вслiд їй хоч слово…

У мiсяцi квiтному, коли смерди вже досiвали останнi гони ярини, Богдан знову поїхав у землi сiврськi. Сього разу був сам. Лишивши коня в сiдлi й знявши тiльки вуздечку, вiн без вагань увiйшов у ворота й попростував до єдиної пристойної хати селища. З усiх прикмет се мав бути Ясновидин терем, бо решта хаток тулилася густо понад неширокою вулицею, бiлi й чепурнi, але маленькi, мащенi глиною лише з-вiд вулицi.

Богдан не помилився. Княгиня мешкала в сьому хоромику. Ступивши до сiней, вiн зiткнувся зi вже знайомою старицею. Бабця шаснула в однi дверi, вiн розчинив протилежнi й побачив Ясну.

Княгиня сидiла бiля розчиненого в садок вiконця й пряла з кужеля мичку. Прудке веретено з череп'яним прясельцем на гузирику сягало майже долiвки, встеленої травою, на травi сидiла чорнявенька дiвчинка рокiв пiвтора-двох i бавилася з пухнастим бiлим кошеням.

Коли князь увiйшов, Ясновида випустила веретено додолу, й череп'яне прясельце розкололось навпiл. Жiнка зойкнула й нахилилася шукати черепочки, бо то був поганий

знак, одну половинку знайшла, другої нi й сiпнулася до маляти:

— Гримо! Остави котку, бо набию!

Нi в чiм не винна дiвчинка скривилась ображено й заплакала. Ясновида схаменулася й пiдняла дитину з долiвки.

— Не к добру є, – сказав аж тепер Богдан, i княгиня теж повторила:

— Не к добру… Пощо єси прийшов, княже?

— По тебе-м прийшов, – озвався київський князь, але й далi стояв коло дверей. Ясновида нiчого не вiдповiла, й вiн мовив: – Маєш доньку…

— Й три сини маю, княже…

— Де ж вони? Я-м не видiв синiв твоїх.

— У стольному городi Витичевi. Твiй дiдо Рогволод узяв до науки.

Богдан хотiв сказати княгинi про те, що дiдо винен за голову Вогняна, проте змовчав, а княгиня додала:

— Молила-м Великого князя, щоб оддав Гана, Горвата й Огняна… в лугарi.

— Пощо в лугарi?

— Забув єси, княже, що й я-м роду луганського.

— Розповзлися вашi лугарi по свiтах.

— Готи випхали.

— То ще є не найгiрше: словенського роду на Русi побiльшає.

— Лугарi не словiни, княже.

— Вiдаю: венеди. Однiєї кровi… Й Перуновi вклоняються, й Дажбоговi, й Велесовi…

— Ми речемо на Дажбога Полель.

— То є їдне. Так само, як лугарi кажуть Огнян, а ми, русичi – Вогнян. Пощо речеш менi все те, княгине? Я-м прийшов забрати тебе до свого вогнища, й сi мови твої…

— Того не буде, княже. Вже смо про теє мовили. Незаконно є.

— Я прийду й умикну тебе, княгине.

Вона затулилася вiд нього малям, наче боронею, й одповiла:

— Не єсмь уже княгинею. Вдова…

— Ти-с молодшого сина Огняном нарекла, – сказав не знати нащо Богдан, i перед очима йому постала круто посолена голова в скоряному мiху. Так було завше, коли вiн згадував роденського князя, бо живим не бачив його нiколи.

— Огняном, на честь… вiтця його. В княгининих очах накипiли сльози.

— Ти любила єси князя? – роздратовано прорiк Богдан.

— Любила-м. До мертвих не ремствують, княже. – Ясновида взяла себе в руки й сказала твердим голосом: – Не буде того, Богдане. Маю рiд i плем'я, й воно стане за мене. Вже й так була-м удовицею дваж. Перш… через тебе.

Згадка про луганського князя Джурджа запалила Богдана, й вiн крикнув:

— То пощо ж не пiшли єси й перше, й друге на вогонь? Пощо?

— Ти сього не зумiєш, княже, – тихо проказала Ясновида. – Однаково не зумiєш. – Тодi глянула на нього згорда й кинула: – Та й не такий єси мiжний, аби мене питати про се.

То вже була образа, ще гiрша, нiж тодi, в дитинствi, коли Богдан од кохання плакав у матерi на грудях. Княгиня зрозумiла, що вiд гордого й нестримного русина можна тепер сподiватися всього, притьмом кинулася повз князя до дверей i, мiцно притискаючи малятко, вибiгла в сiни. Дверi грюкнули об сiнешну стiну й знову зачинилися, Богдан ударив їх чоботом i теж вибiг i бiг до самих ворiт селища, де на нього чекав осiдланий жеребець.