Химери дикого поля

Івченко Владислав Валерійович

Розділ 5

На Січі

Мене розбудили, коли ще не почало світати. Один зі слуг відвів мене на невеличку башту, що стирчала над частоколом. Дав мені кинджал.

– Спати не можна. Хто на варті засне, той страчений буде. Коли узреш щось, то криком сповіщай. Хто крикне дарма, той страчений буде. Зброю бережи. Хто зброю ронить, той страчений буде. Як приступить хто, то спитай приказок. Сього дня він «Слава Набоці!», на честь панича славного, що виїхати збирається. Хто приказок забуде чи переплутає, той страчений буде.

Слуга пішов, а я тільки головою покрутив, як тут легко зі стратами.

Потер руки. Надворі було прохолодно, а я в одній сорочці, що дали слуги, бо моя була драна і в плямах крові. Торкнувся до ран. Наче загоювалися. На мені завжди добре загоювалося. Згадав, як нас побили у колонії. Всю камеру, просто так, охорона святкувала чийсь день народження, надудлилися і забажали розваг. А чим погана розвага – побити зеків? Вигнали нас до свиноферми і почали втоптувати у гній. Там і залишили, у багні та калюжах крові. Тоді у більшості в рани потрапила інфекція, тіла гнили та смерділи. А на мені все зажило майже без наслідків.

Вдивлявся у темряву. Нічого не було видно. Особливо не визирався, щоб не наразитися на стрілу, чи що тут із темряви вилітає? Відчув якийсь рух позаду. Вихопив кинджал.

– Приказок! – спитав, хоч нікого не бачив.

– Слава Набоці, – з темряви вийшов джура. Ще з шапкою волосся, при невеличкій шаблі.

Несподівано вдарив мене у живіт. Я зігнувся зі стогоном.

– Як ся поводиш, смерде!

У колонії мене назавжди навчили швидко виконувати накази керівництва. Я через силу витягнувся.

– Пане джуро, нічого підозрілого не помічено! – я не знав, як тут треба доповідати, але подумав, що неволя вона усюди неволя.

Джура задоволено засопів.

– Оно краще.

Зник у темряві. Мабуть, пішов перевіряти інших. Я ж дивився у ніч. Волів би думати, як вибратися звідси, але я ж не знав, що буде вдень, то про що там думати. Доведеться трохи затриматися тут, обдивитися що і як, а потім Понамка щось вигадає. Щоб знову не думати, навіщо ми влізли у цю справу, почав робити вправи з диханням. Вони завжди заспокоювали. Залюбки б постояв на голові, але це могло бути як неналежне несіння служби. То просто дихав. Спати не хотілося, я ж звик прокидатися рано. Потроху башта і будівлі навколо неї наповнювалися життям. Спочатку забігали слуги, потім джури, нарешті вийшли й паничі. Понамка з поголеною головою і довгим білявим оселедцем виглядала дивно, але видно було, що вже добре пристосувалася до нового життя.

Мене змінили, якраз почався сніданок. Паничам подали білий хліб зі свининою, глечики з пивом та тертий хрін, слугам – кашу і залишки курятини. Всі швидко поїли, і слуги почали підводити паничам коней. Я підвів коня Понамці.

– Ну як ти? – спитала вона мене тихенько, бо ж паничі зі слугами не розмовляли, тільки наказували.

– Добре, дякую. Куди їдемо?

– Подивимося.

Паничі сіли на коней, слуги на мулів, це суміш віслюка та кобили, менша за коней. Загін виїхав у тому ж напрямку, що і вчора. Зупинилися на пагорбі. Паничі зійшли з коней, почали підходити до Набоки і обійматися з ним.

– Бувай, брате. Най тобі Ісус Кривавий поратовує! Най тебе коні смерті до Січі Небесної доправлять! Де поткають тя брати наші, – казали тихенько і зітхали. Сам Набока був серйозний, аж урочистий. Останньою обіймався з Понамкою.

– То це ти тепер, брате, за мене Січ преславну шаблею будеш боронити. Не зганьби ім’я моє, жеби у Січі Небесній не знав я,

а тільки контентувався з подвигів твоїх, – строго сказав старий.

– Присягаюся, брате, – кивнула Понамка.

Обійняв її Набока, сів на коня, махнув паничам і поїхав у бік лісу з однією лише шаблею.

– Куди це він? – спитав у слуг. Ті пояснили, що коли панич постаріє чи захворіє, що вже не має надії на одужання, то вирушає у виїзд. До лісів з чудовиськам, де гине у битві, бо лише така смерть прийнятна для панича. – А що з Набокою, такий же міцний дядько? – здивувався я. Так, Набока був у віці, але виглядав цілком здоровим.

– На очі панич заматитивси. Одне око згола не виділо, і друге здрайцити стало. То вирішив виїхати, поки зовсім не осліп, бо ж панич мусить смерті в очі подивитися, аби душу свою упокоїти.

Один з паничів, посвячених учора разом з Понамкою, озирнувся, і слуги перелякано замовкли. У тиші дивилися, як їхав собі Набока до лісу. Не поспішав, але й час не тягнув. Ось заїхав у перші кущі і зник за ними. Ще чекали. Десь з півгодини. Коли почувся крик страшний, а за ним рик чудовиська. Зубатий махнув рукою, і зірвалися з місця паничі, що вже давно сиділи верхи. За ними і слуги. Калатало мене на тому мулі, ледь не впав з нього. Але до лісу доїхав. Перед ним коней залишили, вишикувалися ланцюгом і пішли лісом. Паничі шаблі дістали, слуги кинджали. Може б, і довго шукали, коли почули стогін. Побігли. Побачили на галявині спочатку вбитого коня Набоки, потім чудовисько страшне, схоже водночас і на черепаху, і на рака, і на жука, величезне, з великий віз розміром. Борсалося на землі, бо лапи відсічені поруч валялися. А онде і сам Набока, у крові весь. Страшний удар чудовиська навіть сталеві обладунки пробив, розпоров живіт. Щось хрипів Набока, плювався кров’ю. Підійшов до нього Зубатий, заніс шаблю.

– Нехай у Січі Небесній, у Батька нашого, отамана Ісуса Кривавого, буде тобі битность преславна, брате Набоко! – сказав і увігнав шаблю в горлянку. Набока у цей час дивився, очей не відводив і аж посміхнувся перед смертю.

Схилилися паничі перед тілом його, а слуги всі стали на коліна. Постояли в тиші. Потім Зубатий зняв з шиї Набоки щось, передав Понамці.

– Ти нині Набока єси, ти і носи, – сказав Зубатий. – Ронд зняти і риштунок, віддати господарю новому!

Передав він Понамці хрестик на мотузці, який вона слухняно одягла. Паничі зняли зі старого Набоки обладунки, забрали шаблю, повантажили на ноші і понесли з лісу. Застукотіли сокири, які дехто зі слуг узяв. Рубали сухі дерева. Біля лісу наклали цілий курган з дров, зверху тіло Набоки поклали, сідло та вуздечку з коня його вірного.

– Брате Набоко, нехай вандрування твоє на Січ Небесну буде легким, нехай чекає тебе небесне товариство козацьке! – сказав Зубатий і підпалив дрова смолоскипом, який йому подав слуга.

Вогонь швидко пострибав сухими гілками. Паничи стояли, нахиливши голову, слуги – на колінах. Величезне багаття загорілося і з’їло старого козака без залишку. Коли догоріло все, то розкидали попіл, сіли на коней і поїхали назад до башти.

Там вже чекав обід. Паничів – свій, джур – свій, а слуг – свій. Їли у мовчанці, ніхто і слова не сказав, не всміхнувся. Так розумів, що шанували пам’ять Набоки. Я підносив Понамці шматки свинини, які вона щедро мастила тертим хріном і їла з такою жадібністю, що інші паничі тільки головами крутили.