Химери дикого поля

Івченко Владислав Валерійович

– Красю, заспокойся, якщо так боятися смерті, то неодмінно загинеш. Згадай, як нам щастило сьогодні. Ця серія не може урватися серед дня, – запевнила мене Понамка. – І прикривайся щитом, що ти ідеш, наче фраєр? Спис вперед, але не сильно, ти мусиш бути готовим завдати удар. Іди за мною, прикривай мені спину.

Ми прямували лісом далі. Здалеку почувся переможний крик джури і стогін чудовиська. Мабуть, хтось із джур вполював свою здобич. Я знову тремтів. Так зосередився на тому, щоб заспокоїтися, що не помітив, як Понамка зупинилася, і штовхнув її щитом у спину. Вона не роздратувалася.

– Красю, уважно, – прошепотіла мені, сама придивлялася

і прислухалася. Наче нічого підозрілого, то пішла далі.

Ми стали переходити якийсь ярок, на дні котрого біг невеличкий струмок. Я ішов за Понамкою, а потім несподівано відчув жах. Не той загальний страх перед цим лісом, а конкретний жах, бо смерть дивилася на мене своїми невидимими очима. Щось небезпечне праворуч. Я спочатку глянув ліворуч, бо боявся подивитися одразу праворуч. Нарешті озирнувся. Нічого не побачив. Ліс як ліс, можливо, воно за кущами? І тут я відчув легкий рух повітря, щось схоже на вітерець, що промайнув поруч. Звідки вітерець у лісовому ярку? Я не розумів, а потім відчув прямий погляд. Це почалося у колонії, там виявилося, що я вмію відчувати погляди. Це вміння кілька разів рятувало мені життя. І ось зараз на мене щось дивилося. Воно рухалося, легко випередило нас, а потім зайшло з лівого боку до Понамки.

– Красю? – Понамка вже вибралася на край ярка і здивувалася, чому це я зупинився. Я відчув погляд і зрозумів, що той, хто дивиться, зараз стрімко наближається до Понамки.

– Тікай! – крикнув я їй, а сам кинув спис у повітря. Це виглядало божевіллям, але несподівано спис уп’явся у щось невидиме, і на мить стало видно фрагмент якогось панцира, потім рух, мій спис відлетів, і чудовисько знову стало невидимим. Понамка кинулася туди, де тільки-но було видно панцир, але там вже було просто повітря.

– Чорт! Воно невидиме! – закричала Понамка і зі свистом почала рубати повітря з різних боків, щоб не підпустити чудовисько до себе. – Красю, спис!

Але замість того, щоб бігти за списом, я скотився на дно ярка.

– Красю? – здивувалася Понамка. Мабуть, вона подумала, що я злякався і спробував втекти. Я відчував погляд. Таке враження, що щось нависало над Понамкою.

– Зверху! – заверещав я. У Понамки була реакція боксерки, вона кинулася вниз і тим уникнула нищівного удару чудовиська, яке гупнуло по піску. Я став на коліна біля струмка на дні ярка, схопив повні жмені багна і прислухався, звідки на мене дивилися. Підхопився і кинув. Мокре багно полетіло, а потім ляпнулося об щось, залишилося у повітрі! Пролунав рик чудовиська, я кидав ще і ще, і ось вже кілька плям мокрої глини літали у повітрі.

– Ах ти ж падло! – Понамка вдарила своїм списом, той відскочив від панцира, вона била ще і ще, я кидав глину далі, чудовисько атакувало мене, я встиг тільки прикритися щитом, страшенний удар, я відлетів і впав у струмок. Мій щит було розтрощено, страшенно боліла рука. Я відчув погляд і зрозумів, що зараз чудовисько кинеться на мене. Намагався відповзти, але тільки борсався у струмку, не міг підвестися. Коли Понамка розбіглася і стрибнула у напрямку плям. Вдарилася об щось невидиме, наче зависла у повітрі, яке обхопила лівою рукою, а правою почала бити кинджалом. І тут пролунав рев чудовиська, яке вигнулося і струсило Понамку, наче ґедзя! Вона впала на пісок, а я побачив, що тепер до кількох плям глини додалися кілька кривавих. Рани, з яких текла кров, що залишалася на шкірі чудовиська і робила його видимим.

– Красю! – Понамка кинула мені свою шаблю, залишилася при списі, ним атакувала чудовисько,

намагалася бити туди, де рани, бо там не було панцира. Я нарешті підвівся, схопив шаблю, чудовисько атакувало Понамку, вона сховалася за деревом. Удар, дерево аж захиталося, я побачив здерту кору. Понамка вдарила чудовисько списом, воно якось вигнулося, удар, і спис зламався. У Понамки залишився лише щит та кинджал. Я кинувся вперед. Я не знав, як воно виглядало, але я здогадувався, що воно літало, бо ж не залишало слідів на землі. Якщо так, то в чудовиська мусили бути крила! Я навмання рубав шаблею, спочатку повітря, а потім шабля наштовхнулася на щось і у повітрі почали залишатися шрами, з яких текла кров. Чудовисько заревіло, повернулося до мене, я встиг зробити йому кілька шрамів, а потім мене збив з ніг удар. Я знову гепнувся у струмок, встиг перевернутися на спину і виставив шаблю. Чудовисько атакувало, я закрив очі і подумав, що зараз загину. – Н-н-н-а! – заверещала Понамка, і несподівано я почув хрип, схожий на передсмертний, на якусь агонію. А потім на мене впало щось важке. Воно втиснуло мене у струмок, заганяло під воду, мені нічим було дихати, і я знепритомнів від жаху та безнадії.

Потім хтось почав плескати мене по щоках. Я відкрив очі, побачив Понамку.

– Живий! – зраділа вона. Я кивнув, а потім побачив поруч тушу величезного чудовиська. Воно було схоже на джмеля, тільки не комаха. Принаймні крила його були вкриті шкірою і паща велика, з іклами. – Ти бачиш, яку дичину ми завалили! – Понамка підбігла до туші і гепнула носаком. – Красю, та ми з тобою королі світу! Завалили невидиме чудовисько! Що? Ти змерз?

Понамка побачила, як мене знову почало трясти.

– Це струмок холодний, а ти там полежав, поки я тебе витягла. Спокійно, Красю, зараз зігрієшся. Давай викрутимо твій одяг.

Я крутив головою, що не треба. Бо тремтіння моє було від холоду смерті, а не від води. Я дивився на чудовисько, навіть зараз страшне та вбивче, і розумів, що нам надзвичайно пощастило, що ми змогли відбитися, змогли перемогти його. Випадковість!

– Слухай, Красю, а що у цієї падли рубати? – спитала Понамка. – Голова завелика, не хочу її тягати. Частину крила? Але воно якось не дуже вражає.

– Хв-в-в-віст, – прошепотів я і показав на кінчик хвоста, на якому був шип завбільшки з лікоть. Цим шипом чудовисько легко могло вбити. Принаймні легко розтрощило мій щит.

– Ага, хвіст це добре, – Понамка присіла біля хвоста. – Сюди б сокиру. Ну нічого, якось відріжу.

Вона повернулася до чудовиська, я дивився на неї, побачив її кинджал, що стирчав з шиї почвари.

– Й-й-й-як ти вл-л-л-лучила? – здивувався я.

– Та як, я ж трохи посиділа верхи, помацала його. Зрозуміла, що панцир закриває тіло, а потім йде шия. Ось дві рани, якраз там, де панцир закінчувався, то я цілила трохи вище. Мабуть, потрапила у якусь важливу артерію, бачиш, скільки крові, он аж струмок почервонів.

Понамка відрізала кинджалом шип з хвоста чудовиська. Віддала його мені.

– Ну все, Красю, пішли. Нам треба вполювати ще одну тварюку, і можна буде повертатися.

Я почав ще більше тремтіти.

– Чого ти?

– Наше везіння має колись закінчитися, – прошепотів я.

– Тут ти маєш рацію, треба нарешті використовувати наші вміння і перемагати завдяки ним, а не везінню. Давай, Красю, вставай. Ми з тобою круті чуваки, завалили он яке одоробло, ще й невидиме! Кому скажеш, то не повірять! Ну, ходімо, ходімо. Візьми мій щит, будеш мене прикривати.