Грішниця

Печорна Олена

– Він же любить мене, любить. Ти не маєш права позбавляти сина цього.

Геннадій підняв комір пальто й відрізав:

– Навіщо йому «така» мати?

Я у відчаї вхопила його руки й затрясла.

– Яка? Яка дала життя тричі? Коли зґвалтована не стала переривати вагітність, народжувала, ледь не віддавши Богу душу, і продала її дияволу, аби врятувати. Для мене він теж ВСЕ, більше, ніж ВСЕ.

Він мовчав, потім вивільнив свої руки й прошепотів:

– Один дзвінок, тільки один – щоб попрощалась.

Я лізла на стіни й вила.

– МАМО! Мамочко! Мамо!

– Так-так, це я, синку.

– Мамусю, я так

сумую за тобою й бабою Томою. Де ви? Приїздіть швидше.

– Обов’язково, маленький, скоро, тільки почекай – зовсім трошки. Як ти, зайчику мій?

– Нічого. Тут багато кімнат, купа іграшок і навіть живе поні. Я вже почав вчити англійську, ще літери й цифри. Мамо, ти правда мене не залишила? Правда?

Я ковтала щось гірке й солоне, з усіх сил намагаючись сказати «так».

– Я люблю тебе, синочку, дуже-дуже люблю й подумки з тобою завжди, кожну хвилинку. Ти просто закрий оченята й уяви, як мама цілує тебе. Чуєш, сонечко?

– Мамо, я теж цілую тебе. Відчуваєш?

– Так, золотце.

– Я люблю тебе, мамо, і чекатиму.

Довгий гудок різав мене на шмаття, не залишалося нічого, тільки дитяче «люблю». Господи, і за що?! Лєра у відчаї пожбурила вазу з такою ненавистю, що та розлетілася на десятки дрібних уламків.

– Покидьок! Щоб тобі вічно горіти в пеклі!

Вічність – це страшно, страшно мало. Я готова була на більше, але чекати довше не могла.

– Нехай грається в справедливість, я візьму її сама.

Операцію викрадення готували ретельно, обмірковуючи найменші деталі, адже Славу охороняли цілодобово, нікого зайвого, жодних незнайомих облич. Я розуміла, що йду на ризик, усвідомлювала, що доведеться переховувати сина й ця війна не скінчиться ніколи, однак по-іншому просто не жила б. У вирішальний день вчепилася в телефон, зрослася з ним, дослухаючись до найменшого звуку. Здавалось, що чую, як шурхотять тіні в повітрі. Година, друга, третя. Чекання натягувалось у струну, до якої торкатись – нестерпно боляче. Дзвінок прокотив руйнівну хвилю.

– Алло.

– Хлопчика нема в країні. Вони виїхали за кордон і вивезли його – незаконно, але, очевидно, вирішили не ризикувати. Вибачте, допомогти вже не зможемо.

Скроні стисло, повітря не стало. Удар серця… тиша… тиша… удар. Невже не спинилось? Б’ється. Живу???

* * *

Сад зацвів густо-густо, сніжно й ніжно красиво. Дід Федір годинами не відривав погляду від вікна, а потім попросив зібрати рідних і близьких, аби показати своє диво. З’їхалися всі, навіть рожевощокий Федько, прийшли Марія Степанівна, Лариса, Ніна із Сергієм, сусіди та односельці. Вирішили, що святкуватимуть весну. Марина вже так уміло господарювала, що, здавалось, жила тут завжди, просто відчула, що опинилася вдома. Федір Павлович запропонував винести столи надвір, прямо під квітучі яблуні. Було тепло й безвітряно, тому зі стареньким погодились, тільки малого правнука одягли тепліше. Федір Павлович припрошував, жартував і, вдивляючись у рідні обличчя, світився рідкісним спокоєм.

– Ну от, а я вже було, старий пень, повірив, що не дотягну. Аж ні, дожив. Цвіте мій хороший, ще й як цвіте, немов уперше на моєму віку. Гарний урожай по осені буде, бджіл багато й квіту.

– Та й пора, у тому році по два яблука висіло, абрикос і вишень – і того менше, то хоч у цьому посмакуємо.

– А ми вже город засадили.

– У мене теж

уже сім соток картоплі стоять, грядками займаюся.

Голоси гули рівно, стихали, оживали знову, часом вибухали сміхом, коли зітхали за кимось. Дід Федір ділився теплим словом і посміхався до кожного, навіть узяв до рук малого і щось йому шепотів на вушко, той хапав рученятами старе зморшкувате обличчя і сміявся, пускаючи слину.

– Добрий чолов’яга буде, ой, добрий. Я тобі сад оцей заповідаю, щоб беріг садок, чуєш, парубче?

– Агу.

– Згоден, Павловичу! Каже, що згоден.

Коли всі попрощались і розійшлись, старенький залишився ще посидіти трошки. Столи позносили в хату й господарювали вже там. Над головою гули бджоли, пахло деревом і життям. Старенький підвів очі на сад, обвів поглядом, немов долонею провів, а потім зупинився на гілочці, на якій колись з’явилася перша квітка. Пелюстки затремтіли й без зойку зірвались, затанцювали в повітрі й тихо-тихо лягли до ніг. Ну от і все. Чекай плоду соковито-сонячного й солодкого. Тихо так, очі повільно заплющились, і втомлений старенький задрімав прямо на стільці, опустивши голову до грудей. З хати вийшла Марина й легенько торкнулася плеча.

– Ішов би до хати, тату, приліг би.

Тихо. Ще одна пелюстка опустилася прямо на долоню старенького – туди, де лінія життя обривається.

– Тату… Тату?… Тату!…

Сад цвів густо-густо, сніжно й ніжно красиво, коли за тими ж столами поминали душу його господаря. Він пішов уві сні, тихо й безболісно, попрощавшись і завершивши земні справи – так помирають праведники.

* * *

Ніч. Багато? Мало? Не знаю, просто пережити її тоді – означало вижити. Найважче далися перші години божевілля. Від безвиході я кидалася по будинку й трощила все, що потрапляло під руку, не відчуваючи болю, біль був у мені. Виснажившись, впала на ліжко, заплющила очі, хапала повітря, відчуваючи, як серце сходить кров’ю – гіркою, густою й чорною, чорнішою, аніж темрява за вікном.

Син. Де мій син?

Злякана ніч прижмурювала око й мовчала.

Ненавиджу.

Вона йшла, ховаючись у сірості ранку, – забагато ненависті.

Пригоршня різнокольорових пігулок здалися порятунком, однак наступного дня я отямилась у стаціонарі з діагнозом «нервовий зрив та спроба суїциду», згодом додали «депресивний стан». Дивні. Гралися з термінами, коли людині просто хотілося померти. Мабуть, я б так і зробила, тільки не в цій блідій в’язниці, де стіни наскрізь просякнуті медикаментами. Лікарі розводили руками – час, потрібен час, а Роман заганяв їх до мене в палату, немов на тортури. Мені призначали все нові та нові препарати, я ж байдуже роздивлялася на руках вени – сині-сині, схожі на ріки. Невже ось так повертають життя? Вливають через крапельницю, коли хворий проганяє навіть думку про нього. Смішно.

Довго лежала в палаті сама, так сказати – особливий догляд, проте одного дня санітари затягнули високе ліжко й поставили поруч, а через кілька годин на ньому з’явилась ікона. Ніколи до і після я не бачила таких великих очей, схожих на ті, які малювали мученикам. Хвора не говорила, нашпигована такою ж хімією, як і я, – такі собі два овочі на одній грядці. Не знаю, скільки тривало царство мовчання – тиждень, два, три, місяць чи більше. Неважливо. Однак коли нас таки повернули в реальність, виявилось, що в неї вона страшніша.