Грішниця
Шрифт:
Усередині увімкнувся невидимий механізм – відлік почався.
Роман бігав будинком, шукаючи неіснуючий вихід.
– Коли це сталось? Так, ти регулярно перевірялась, значить, нещодавно. Рання діагностика – це вже половина перемоги, адже з’являються нові й нові препарати.
– Смерть не лікується.
– Та ну тебе! Якщо регулярно проходити терапію, ВІЛ-інфіковані живуть і живуть.
– Навіщо я вам така?
Він застиг, миттєво вдягнувши якусь нову, ще невідому маску.
– Занадто дорого коштуєш, щоб так просто списати.
– Знущаєшся?
Уже крізь зачинені двері почулося:
– Не за свою, так чужу.
Крок, крок, крок. Знайдено новий вид зброї? Підлога. Здригаючись від внутрішніх поштовхів, я захлиналась істеричним сміхом. До кімнати одразу ж забігла Лєра, підтримуючи під руки, підвела й обережно поклала до ліжка. Знову воно. Напевно, доведеться помирати теж у ньому? Я склала руки на грудях – завелике, як для труни. Лєра плакала й роздирала мої руки.
– Припини!
Їй ніяк не вдавалося повірити, мені – теж, але я вже просто не знала, чи взагалі здатна в щось вірити. Подібна смерть серед таких, як ми, не була новиною, навпаки, вона з’являлася з моторошною постійністю: «наступна» – і хтось ішов, проте жодна з нас боялася думати, що може стати першою в черзі. Дивно? Можливо, але звикнути до думки про свій кінець, тим паче прийняти її – це вже смерть, хоча… може, і життя? Адже помирають усі, та не всі знають, що помруть.
Наступного ж дня мене мали забрати в лікарню. На стільці лежали речі, необхідні для перебування в стаціонарі, поруч валіза, я прощалася, відчуваючи, як по спині тягне холодом. Час підганяв, відкривши шухляду, я вийняла звідти фотоальбом і довго сиділа мовчки – не розгортаючи. Коли пальці нарешті зважились, звідти посміхнувся п’ятирічний хлопчик, легенько торкнувшись дитячого обличчя, заплющила очі – міцно-міцно, до білих плям, та сліз усе одно не стримала. Їх не стримати й не зіграти, якщо сльози справжні.
– Рідний мій, хороший, невже ти так і не побачиш свою маму? Та і що може змінити ця зустріч тепер?
Ні-чо-го. Це страшніше за смерть. Я бережно поклала фотоальбом поверх речей і швидко вийшла, міцно зачинивши за собою двері.
Там, де відтягують смерть, також знайшлися двері – одні, у них можна було вийти, але піти назовсім – це вже навряд, хіба що з життя. Останнє все одно мало статися з кожним тут – рано чи ще раніше, залежало від того, наскільки швидко вірус знищував імунну систему організму. Усе виявилося куди простіше, аніж можна було судити з назви, та в науці завжди так, намагаються обізвати якомога солідніше, тим паче, якщо фініш хвороби – одночасно фініш життя.
– То що, я тепер можу померти від банальної нежиті?
Юні-юні очі свердлили лікаря наскрізь.
– Гіпотетично – так. Люди ж, на жаль, хворіють не тільки на нежить. Будь-який вірус, потрапивши у твій організм, не зустріне ніякого опору, розумієш?
Хлопець закліпав, якось так по-дитячому.
– Виходить, я помру?
В юних очах віддзеркалилася сивина чоловіка в білому.
– Усі помирають, синку, з тобою це теж станеться, тільки не обов’язково зараз. Може, я
Юнак кинувся до палати й безутішно розплакався на руках у переляканої матері.
– Мамо, я не хочу помирати!
Вона розгублено гладила його руку, на якій синіли чіткі сліди від нескінченних голок, і шепотіла:
– Ти не помреш, синку, будеш жити, жити по-новому, і все зміниться, все буде добре.
Я затулила вуха, заплющила очі, затримала подих, а відігнати картинку не змогла. Тільки б ще раз, один-єдиний раз побачити сина – щоб благословити.
Ранок заплутався в листочках верби. Дерево стояло кучеряве від молодої зелені й само здавалося молодшим. Лариса сиділа в гойдалці, не вірячи, що це та сама верба, яка зустріла її тут восени. Вранішні промені гойдалися на довгому волоссі красуні й ненароком сповзали прямо до води, а та хапала сонце і ставала живою. Якщо напитися її прямо з долонь, може, раптом також оживеш – як у казці?
Хтось ішов стежкою до копанки. Ніна.
– От і пропажа з’явилась. Привіт.
Жінка стала поруч, обпершись на стовбур, зірвала молоду гілочку й скрутила з неї віночок. Темні очі мовчали.
– Щось сталося?
Та кивнула й опустила гілочку у воду, віночок затанцював на місці, відмовляючись іти на дно.
– Була на обстеженні.
– Ну й?…
– Красивий букет страшненьких назв, а простіше – вагітність, у кращому випадку, малоймовірна.
Скручена гілочка таки опустилася на дно, однак прозора вода зробила її ще чарівнішою, напевно, тому, що вона тепер здавалася чимось недосяжним.
– Це ж не вирок.
Жінка сумно посміхнулась:
– Дуже схоже на нього.
– Варто показатися іншим спеціалістам, існують же нові методики.
– Показувались, існують, однак на це потрібні кошти, яких у нас нема, та й ніхто не дає ніяких гарантій.
Лариса взяла Нінину руку й зазирнула в очі.
– Усе не так погано, головне – вірити.
– Вірити? Як? Ти віриш у те, що хвороба відступить?
Жінка розчинила душу навстіж.
– Мені залишилося вже просто ВІРИТИ.
У зеленій траві підстрибував руденький шматочок сонця: Рудя з усіх сил своїх чотирьох поспішав, аби встигнути першому, за ним ішла Марія Степанівна й гукала дівчат.
– Ніно, там до тебе прийшли.
На подвір’ї стояла заплакана жінка, побачивши Ніну, вона впала до ніг і заголосила.
– Що ви робите? Підніміться! Чуєте?
Гостя відірвалася від ніг і впала на дерев’яні східці ґанку. Здивований Шавко навіть гавкати перестав, а Рудя забув, що хотів наздогнати у дворі зозулясту курку.
– Дитино, ти одна можеш допомогти. Це мені кара Господня, власні діти за поріг викинули, мов непотріб. Я, дочко, з твоїм батьком полаялась, розсварилися так, що зібрала речі й поїхала в місто, а там… син із невісткою кажуть: «Іди туди, звідки прийшла, дай нам пожити, а ні – то і в будинок самотніх можна влаштуватись». Це рідну матір за квадратні метри на вулицю! Прости мене, Ніно, прости.