Грішниця
Шрифт:
– Ні, я з Вами.
Церква була невеличка, проста. Лише хрест і скромна дзвіниця підказували, що тут живе Господь. Лариса вилізла з машини, застигла, боячись підходити ближче, та ноги самі зрушили з місця. Вона так і не зайшла всередину, не зважилась, натомість стояла в живому коридорі з людей, слухала гул голосів, відлуння служби й дивилась у нічне небо. Там було сьогодні високо, дуже високо, ніби відкрилися таємні двері. Куди? Цього, мабуть, точно ніхто не знав, але кажуть, що знати й не потрібно, тільки вірити. Напевно. Жінка розправила плечі й заспокоїлась: серед віри інших легше прийняти смерть, адже є Воскресіння.
Ударили дзвони, заспівали, засміялись, розкотились у повітрі.
– Христос воскрес!
У відповідь з усіх сторін неслося радісне:
– Воістину воскрес!
От і все. Воскресіння здійснилось.
Повертаючись додому, усі посміхались. Шавко радісно завиляв хвостом, а Рудя зіскочив із крісла-гойдалки та щасливо терся об ноги. Розговівшись, жінки мирно поснули. Снилося світло й свічки, було добре.
У лікарняній палаті до ніг хворої падала жінка, цілувала руки та голосила:
– Оксанко, прости! Прости його, грішного!
По дівочих щоках котилися сльози.
– Я прощу. Аби ще Господь простив.
У білому будиночку пахло ладаном, горіли свічки й кропилися стіни та кути. Молодий батюшка старанно виводив дзвінким голосом слова про Отця небесного, а я ледь стримувала істеричний сміх. Коли все завершилось, Роман задоволено потер руки.
– Ну от, посвятили, – помітивши мій погляд, здивувався, – Чого так дивишся? Знаєш, які тут люди з’являтимуться? З Божою допомогою справи вгору не підуть – полетять. Дякуємо, отче, дякуємо, прийміть ось.
І тут я опустилася на підлогу й вибухнула, сміялася так, що в грудях почало боліти, а молоденький батюшка розгублено заходився озиратися довкола. Господь допомагатиме, кажеш? Може, клієнтів приводитиме рука Божа? Божевілля. Якесь суцільне божевілля.
– Ти чого? Замовкни, дурна. Не звертайте увагу, отче. З нею таке трапляється, находить.
Молодик у рясі кивнув і сказав:
– Ти б до храму прийшла, сестро. Господь допоміг би.
– Уже допоміг.
Чоловік зніяковіло зіщулився й розгублено відвів очі вбік, потім перехрестив мене й вийшов, не озираючись.
– Ну ти й дала, Лоро! Дах зірвало, чи що?
Роман обурено ходив із кутка в куток, однак досить швидко осів і заспокоївся, просто зараз його хвилювали зовсім інші емоції. Від передчуття серйозної гри паморочилось у голові, а мозок натхненно вів підрахунки майбутніх прибутків.
– Ти зрозумій, що ми виходимо на новий рівень, якісно новий. Це не просто бабла більше, це впливові люди, знайомства, інший світ. Чуєш?
Я байдуже знизала плечима. Єдине, що по-справжньому мене хвилювало, так це гроші. Чим швидше я зароблю, тим швидше звільнюся й зможу нарешті повернути своєму сину його маму – досить проста філософія, без будь-яких рівнів.
– Та ну тебе, баба. І чому на вас все заварено?
Дурненький, на нас заварений світ, а не просто чийсь бізнес, – шукайте жінку, жінку. Мене знайшли, вірніше, мені знайшли нове місце, ближче до сонця.
Будинок купили в приватному секторі міста, такий білий-білий. Пам’ятаю, що коли його вперше побачила, ще подумала, може, його пофарбують у червоне або повісять ліхтар – треба ж якось вирізнити дім нічного метелика. Нічого такого робити не стали, натомість намагались якомога менше привертати увагу сусідів, на щастя, це було значно простіше, аніж могло видатися на перший погляд, тому що вони приїздили сюди хіба на свята й вихідні. Для більшої переконливості ми мали грати подружжя, так-так, звичайна пара, що вирішила подалі від міської суєти звити домашнє гніздечко. Нічого дивного, що сюди іноді приїздитимуть
Після трьох кімнат старої п’ятиповерхівки в будинку можна було заблукати. Простір, простір і ще раз простір, в якому я була повноправною володаркою. Він не належав мені юридично, але його купили для мене, і тут я нарешті могла хоч іноді залишатися сам на сам із собою справжньою – дивна суміш відчуття клітки й дому Лєрі не дозволили переїхати, хоч я наполягала. Пояснення було простим – нікого зайвого, абсолютно нікого, нове правило розповсюджувалося навіть на господарів гри. Для Романа досить швидкими темпами добудували окреме крило, де він, власне, і жив, часто виїздив по справах, повертався, аби зустріти нового клієнта та провести, словом, контролював процес. Для дівчат знайшли ще одного сутенера, можна сказати, що бізнес розширювався і все міцніше ставав на ноги, для мене ж – зазнав кардинальних змін.
Клієнтів було небагато, вони вже не стояли в черзі, бо лишилися обрані з обраних. Жартома я називала їх небожителями, але знала, що по суті вони всього-на-всього чоловіки, чоловіки, які хочуть жінку, і я давала її, навіть більше. Слухала, коли хотілося говорити, говорила, якщо вони прагнули слухати, сміялася, плакала, жила тим, чим жили вони. Словом, створювала їх особистий простір, реальність, підвладну бажанням, де фізіологія інстинктів уже була тлом, лише однією зі складових казки, за яку вони платили й заради створення якої я працювала. Це може здаватися смішним, але мені довелося вчитися. Так-так, я вивчала різноманітну літературу з психології, сексології, медицини, досліджувала класику кіно, музики, літератури, театру, стежила за новинами, цікавилася політикою й модою, вчила англійську, займалася в тренажерних залах, відвідувала косметичні салони, вдосконалювалась і розкривалась як особистість. Це не могло називатися по-іншому, аніж праця, звичайний щоденний труд. Однак я ладна була на все, навіть вивернути себе навиворіт – тільки скоріше б побачити очі своєї дитини.
Славкові було краще, більше того – він одужував, повертаючи собі з кожним наступним днем життя звичайного хлопчика, з усіма радощами й бідами, відкриттями та мріями. Він жив. Уже давно розучився ходити, лише бігав, не лишався й хвилини на місці, любив купатись, роздивлявся ілюстрації в книжках, слухав розповіді та казки, малював смішні кола й палички, обожнював солодощі й багато сміявся, ще починав говорити й говорив без упину. Коли я чула його голос по телефону, то боялася дихати, тільки слухала, слухала, слухала. Він ріс допитливою дитиною й мудрою, ніколи не цікавився, хто його тато, де мама, лише сумовито дивився услід дітям, яких тримали за руку батьки, просто розумів набагато більше, тільки по-своєму. Я вдивлялась у фотографії вже дворічного хлопчика, цілувала в смішний їжачок волосся, що вже встигло відрости, а потім обережно ховала до конверта й клала в шухляду стола. Ще трошки, синочку, зовсім трошки, почекай, дочекайся. Він чекав, дуже-дуже чекав свою маму.
– Ти знову спала на дивані? Ох і дурна, у спальній кімнаті таке шикарне ліжко, а ти.
Я забрала подушку, ковдру й віднесла їх назад, щоб покласти на оте «ліжко». Я боялася його, так-так, боялася. В усьому будинку це було єдине місце, де було незатишно, страшно й самотньо. Напевно, вся справа в розмірах, воно нагадувала швидше футбольне поле, на якому могли загубитися всі одинадцять гравців із запасними включно, не те що маленька жінка. Іноді здавалось, що воно просто-напросто мене поглинає, я розчиняюсь, зникаю, втрачаю себе, ще в ньому особливо гостро відчувалася самотність, така жива-жива, з очима тиші.