Грішниця

Печорна Олена

Я знову кинулася до колій.

– Стій! А душа?

– Чия? У мене її давно нема!

– А машиністу гріх на свою бери? Думаєш, просто воно – вбити людину?

Опустившись навколішки, я від безсилля впала на брудний перон, жінка присіла поруч, випила сама й прошепотіла:

– Тобі, бачу, допомогти тільки одне може – віра, з нею помирають легко, – Незнайомка витягнула клаптик паперу й нашкрябала ручкою кілька слів, – Ось, тут адреса бабусі однієї, мудра людина, знаюча, дай їй Господь здоров’я, вона порятує.

Послухай мене, поїдь, га? Вона не відмовить, і мені спокійніше буде, а то людина душу губить, а я не допомогла – гріх. А їх у мене! Нащо ще один на шию вішати? Поїдь.

Очі, знову дитячі очі, широко розплющені й наївні. Я міцно стисла папірець у кулаці, жінка полегшено зітхнула й пожвавилась.

– Ну от, я зараз тебе швиденько на потрібний поїзд посаджу, тут усі свої, домовимося за п’ять хвилин. Ось, вручаю пасажирку. З Богом!

* * *

Дощі в зоні – теж дощі, замріяні й трошки дикі. Рудя кліпав жовтими очицями й ніяк не міг зрозуміти, що шумить – дощ чи мушля на підвіконні, Шавко меланхолійно виглядав із будки: буде бруд, а Марія Степанівна раділа, що трави знов нап’ються магії небес і стануть ліками.

– Дитино, ти куди?

– Пройдуся до копанки.

– Так дощ.

– Нічого, не розмокну.

Вода, вода, вода – у небі, у повітрі, на землі. Невже в ній і зародилося життя? Шумить, відповідає: «зародилось». Жінка нахилилася до копанки й зазирнула, аби пересвідчитись, що відображення ще є, а поруч дощ вмивав заплутане в травах літо, минув неповний рік – вона Є.

«Людині дано не більше й не менше того, що вона здатна витримати, щоб прожити. То був мій шлях, тепер я це знаю й у свою хвилину піду – не озираючись, без прокльонів, з молитвою за тих, кого любила чи ненавиділа, ще заберу гріхи й залишу по собі Любов – щоб світ став кращим».

Лариса закрила записи, перев’язала стрічкою й віддала воді, опустивши зошит на саме дно копанки.

– Прощавайте.

– Дитино, там до тебе.

– Хто?

– Не знаю.

Крізь водяну стіну дивились очі, такі жадані очі. ВІН.

– Як?

Костянтин загорнув в обійми.

– Я тебе знайшов.

Марія Степанівна дивилася на них, змішуючи сльози й дощ, і той – світлішав, бо в нього додавали щастя. Старенька перехрестила і спитала:

– А як же решта? Промокнуть усі, то ковдри з усього села збирати доведеться.

Лариса завмерла, мов натягнута струна.

– Хто?

– Твій син.

– МАМО!!!

Жінка кинулася бігти, хапаючи руками гарячий дощ.

– Синочку! Синку! Сину!

– Мама.

У будинку стало тісно від людей, слів, радості й любові, але він тільки посміхався тепло-тепло, паруючи під уже нічним дощем. Тут ніхто не спатиме до ранку, а як по-іншому, коли всього стільки треба розповісти, аби й самому увірувати в диво.

–

Ларисо, ти тільки уяви, що я відчула, коли побачила Славка на порозі квартири Тамари Павлівни, він знайшов її по дитячих спогадах! І де? У місті, де назавтра можеш не впізнати будинку, в якому прожив життя! Він став таким дорослим, і весь цей час мріяв знайти маму, ось і повернувся до країни – щоб відшукати. Потім були оголошення про розшук від Костянтина, на всіх телеканалах, по всіх стовпах, тебе шукав ледь не цілий світ і не знайшов, точно б не знайшов, якби одному слідчому не довелося в зоні переселити батьків ближче до людей. Ага, син ваших нових сусідів пригадав, що вже бачив твоє обличчя, і дав адресу. Фантастика!

Старенька господиня посміхнулась:

– Ні, життя.

Епілог

У небі зависла осінь, меланхолійна й чудна. Вітер розносив по усім своїм знайомим тоненьке павутиння бабиного літа, а воно чіплялося за колючі сосни, утворюючи прозорий шлейф. Тихо.

Замість Шавка в будці спало смішне щеня, а дорослий рудий кіт поважно проходив повз зозулясту курку.

– Рудя! Він нашорошив вуха, а потім зраділо замуркотів.

– Упізнав. Упізнав і будинок, задихав швидко-швидко, заскрипів

і раптом розплакався протяжним «а-а-а». Жінка завмерла, точно плач дитини, але звідки їй тут узятись? Обережно зайшовши, наштовхнулася на запах трав, старого дерева й молока, по кімнаті молода мама носила сина та співала:

– Лю-лі, лю-лі, лю.

– Оксана?

Жінка обернулась.

– Я.

Маленький солодко сопів, затискаючи пальчики в кулачки, і посміхався, годинник на стіні рахував своє незмінне «тік-так», старенька піч гріла пиріжки.

– З яблуками?

Оксана засміялась і махнула рукою:

– Та з яблуками, не знаю тільки, які вийшли, Марія Степанівна вчила. Вона мене одразу після лікарні забрала, звідси й до пологового їхала, сюди й повернулася з Михасиком, раділа маленькому – більше мого, щастя повна. Померла спокійно, з посмішкою, ось тут, на стільці, присіла, за серце взялась, тільки й сказала: «Не лякайся, доню, певно, мій час підійшов», очі заплющила й затихла, поховали біля чоловіка й сина.

Лариса заплющила очі, на мить здалося, що старенька поруч, дивиться так лагідно й киває.

– А як же ви тут самі?

– Так я з чоловіком живу, нехай і маленьким. У нас двері не зачиняються. Марія Степанівна мене не тільки пиріжкам навчила, шкода тільки, що не все передала, то я сама стараюсь.

Гостя обвела поглядом будинок і зрозуміла, що той не сирота.

– Дякую, Оксанко. Я піду, попрощаюсь.

Нова господиня провела Ларису аж до хвіртки.

– Ледь не забула! У нас і наречена вже є, Ніна народила, лікарі досі повірити не можуть. Таке симпатичне дівча, Марійкою нарекли.